11-17.6.2012

МИ В СВІТІ
Наші Символи
Реґіональна Хроніка
Політика
Культура
Історія
Україна incognita
Мова/Язык
Кишенькова Книжка
Захід-Схід
Українські дослідження
Туризм
Жартуймося!
Українофобія
Усяке різне
Канадсько-
Український
Бібліотечний Центр



Анкета правильного харчування

Павлорадський Iсторико-краєзнавчий
сайт. Життя регiону

www.domivka.net
- Домівка - українська мережа



The UPA - Ukrainian Insurgent Army

Інститут Україніки

уkраїнсьkа елеkтронна бібліотеkа

ОУН-УПА: легенда спротиву


Тут спілкуються українською

Форум для патріотів України

Український Лікнеп

Український козацький портал

Офіційне видання прес-служби Київської Патріархії УПЦ Київського Патріархату

Kosiv Art

.: Хутір - Своє Село :. - українською до цілого Світу

Олег Тягнибок
ВО "Свобода"

Наше-Рідне

free counters


ПЕРЕВЕРТНІ
18.02.2005 13:58

 

До подій 2010 року.
Іван Драч висловлюється на підтримку Януковича: "Янукович запропонував вихід із того страшного піке, в якому опинилась Україна..." (
Джерело) А чому дивуватися?

Ненавиджу перевертнів.
Це – кодло...

Ліна Костенко

І я ненавиджу перевертнів. Органічно їх не переношу. Хоча подеколи намагаюся зрозуміти, що штовхає людину сьогодні бути в лавах прихильників одної ідеї, а завтра вже хутко опинитися в лавах прихильників ідеї зовсім протилежної – і не менш завзятим прихильником. Далебі, всі ми люди, всі чоловіки, і Господь наш наполегливо рекомендує не судити й не рядити, бо сам не знаєш, де завтра опинишся. Все це зрозуміло, все це банально й до гіркоти вірно. Людина шукає, на відміну від риби, де краще. Людина пов’язана путами матеріяльних потреб, людина залежить у житті своєму від багатої кількості факторів, що їх неможливо врахувати зі сторони, неможливо передбачити. Врешті-решт, людина може потрапити в безвихідь, може стати жертвою панічного страху або шантажу. І, зрештою, зовсім не треба виключати такий феномен, як „перетворення Савла на Павла”, тобто щиру зміну своїх попередніх поглядів, повний раптовий злам світоглядних основ.

Але, як свідчить жорстка логіка життєвої практики, з такими дивами (або, як їх називав Остап Бендер, „психологічними ексцесами”) зустрітися можна нечасто. Частіше виходе навпаки: людина „перевертається” на сто вісімдесят градусів з певною метою – дістатися до чергової годівниці, мати якісь привілеї, засвідчити свою лояльність, тощо. Втім, є випадки, що їх не пояснити навіть за такою, вельми спрощеною, схемою. Маю на увазі такі моменти, коли людина вже не може не підтримати „переможця” (навіть якщо її мовчання нічим не загрожує), бо в неї починається справжня „ломка” – брак відчуття лакейства. В такому стані такі особи фізично не в змозі бодай промовчати: їм конче потрібно бухнутися на коліна й заволати, щоб чули всі навкруги: „О найсвітліший і найблагородніший, великий падішах!..”

...Усе це, звісна річ, побутова філософія, що мало стосується журналістики, яка є, як всім відомо, відображенням миттєвостей життя-буття. Ось і я грішним ділом відобразив у своєму мозку таку „життєву миттєвість” міста Дніпропетровська, як рекламний щит „Дніпропетровськ за Ющенка!”, майже на тому ж таки місці, де раніше був щит „Дніпропетровськ за Януковича!” Це, до речі той самий щит, який збурений народ під час Помаранчевої Революції закидав яйцями. Навіть літери того ж самого шрифту й кольору. Навіть розмір їх такий самий. Фактично змінилося лише прізвище кумира. Чудово, чи не так? Це вдається ще чудовішим, якщо замислишся, що цей щит і це супер-гасло зініційоване саме тими ж людьми, що буквально вчора співали алілуйю „надійному і послідовному” „проффесору”, „доброму господарнику” Вікторові Федоровичу. Більше того – це ті люди виводили на вулиці п’яних робітників пінчуківських заводів, проплачених вчителів російських шкіл, нетямущих школярів і студентів (під острахом відрахування), та й просто всякий людський мотлох під прапорами „Регіонів України” й „Вибору 2004”. Більше того – це ті люди, що давали накази ловити агітаторів за „Нашу Україну”, здирати передвиборчі плакати за кандидата Ющенка, „пресинґувати” студентів, шантажуючи їх відрахуванням з „вузів” у випадку їхнього неголосування за „єдиного й найкращого” В.Ф. Це ті люди, які порушуючи всі мислимі правила й чесноти, перевіряли „хто за кого який бюлетень кинув” у лікарнях, бюджетних закладах, тих же „вузах” і технікумах. Навіть, це ті люди, які сиділи в „президії” протизаконного сепаративного збіговиська – так званого „Всеукраїнського з’їзду місцевого самоврядування”, – на якому було проголосили на сміх усьому світові ПіСУАР!

До речі, один із тих „засіданців”, пан Сергій Касьянов, сьогодні має нахабність претендувати на посаду голови Дніпропетровської області! Зрозуміло те обурення, з яким народ зустрічає це „призначення”: біля облдержадміністрації вже створено новітнє „наметове містечко”, вже котрий день не припиняються стихійні мітинґи. Цікаво, бігме, було б „зануритися в глибини” сумління пана Касьянова (якщо таке наявне в реальності): як там збігаються дві такі, на погляд звичайної, так би мовити, маленької, людини, несумісні речі – вчора за Віктора Федоровича, сьогодні за Віктора Андрійовича? Як, взагалі, пан Касьянов сприймає ті мітинґи, що вирують навколо його „робочого місця”? Ні, не скаже пан Касьянов, немає в пана тієї щирості, бо невигідно пану відверто душу рвати перед цілим світом. Та й посада, як не як, зобов’язує мовчати: ачей викажеш якусь стррррашну таємницю залаштункових інтриг придворного чиновництва!

Але ж не скажуть і особи „менші”: ті, що вчора галасували на кожному кроці на підтримку Віктора Федоровича (ну, в ліпшому разі, перелякано мовчали), а сьогодні гордовито так шпацирують у помаранчевих шарфиках. Пригадується оте біблійне: час розкидати каміння й час збирати каміння. Або оте народне: кожному овочеві свій час. Те, що під час революцій виглядає героїчно й красиво, після перемоги – ґротескно й часто-густо... огидно. Так, ґротескно, особливо коли бачиш старих бабок з пакетами „Так Ющенко!” і пригадуєш, що саме ці бабки були найвдячнішим електоратом Віктора Федоровича. Огидно, коли стикаєшся з прикладами, подібними тому самому плакату „Дніпропетровськ за Ющенка!”

А може, нема тут ніякої проблеми, тим паче драми. Давно ж сказано і не мною, що революції замислюють романтики, здійснюють герої, а плодами користаються покидьки. Так що все нормально, все за законами історії. Можна, зрештою, і не ставитися з презирством до тих молодиків, що юрбою повалили до „Пори”, коли це стало безпечно й навіть модно-респектабельно (такий собі ні до чого не зобов’язуючий революційний шик). Це добре, що молодь небайдужа до політики, і самотужки прагне впливати на суспільство, активно діяти в царині громадських відношень. Але все ж таки трохи гірко від того, що тієї молоді й близько не було навесні, влітку 2004 року, коли „Пора” переживала свої по-справжньому ризиковані, революційні дні, а бути активістом цього руху означало бути готовим всяк час потрапити за ґрати, піддатися на обшук, затримання, та інші приємні й веселі речі.

Що молодь? Молодь – це всього лише хвилевий відбиток національної традиції, що сягає корінням своїм у глибину століть. Тарас Шевченко недаремно адресував своє „Дружнєє посланіє” всім мертвим, і живим, і ненародженим землякам своїм. Були в нашій історії зради пострашніше помаранчевих „шарфистів” та інших касьянових – цілі суспільні верстви перекидалися з однієї віри на другу. Половина польської шляхти склалася з колишніх староруських боярських родів, що перейшли на католицтво, і найлютіший кат народу українського Ярема Вишневецький був нащадком славного українського лицаря Дмитра Вишневецького-Байди, що в думах і переказах народних оспівується як засновник запорізького козацтва. А скільки наших Гетьманів намагалися шукати, де вигідніше, служити двом панам („грязь Москви, варшавське сміття – ваші пани, ясновельможнії гетьмани...”), а знайшли собі на згубу сокиру або зашморг. Вік двадцятий не тільки не був виключенням – він додав до цієї ґалереї зрадництва такі карколомні сюжети, перед якими помер би від заздрощів і сам Юда Іскаріот! І головне – всьому цьому завжди знаходилося й знаходиться по цей день дуже ґрунтовне, солідне, навіть наукове виправдання. Називається це виправдання велика політика. Ціль виправдовує засоби. Заради цієї подальшої мети можна було Центральній Раді кинути 300 гімназистів під Крути, тим часом мерщій забратися зі столиці (фактично здати її без спротиву). Заради великої політики можна було Петлюрі кинути Українську Галицьку Армію в тифу, фактично без зброї в „трикутнику смерті” між поляками й більшовиками, а самому заключити договір про співпрацю з Варшавою (фактично це було зрадою ЗУНР). А така постать, як В. Винниченко, який встиг послужити і Центральній Раді, і Петлюрі, і більшовикам, ще чекає на докладне й всебічне освітлення. І це при всьому при тому, що ці люди були справжніми патріотами, в них серце палало за Україну, і бажали вони визволення Україні, тільки повірили вони в таку річ, що велика політика несумісна з принциповістю, і це стало їхньою величезною життєвою помилкою.

А принциповість є тим капіталом, який ніколи не можливо розміняти.

Зауважте: я свідомо кажу про тих осіб – насправді великих, – які спокутували свої помилки власним життям, своєю кров’ю. Я не кажу про відвертих юд, зрадників і мерзотних лакуз на кшталт всіх тих носів, судоплатових, сташинських, щербицьких та інших павличок із драчами, хоча про останніх все ж таки треба сказати окремо.

Сьогодні дуже багато йдеться про люстрацію, тобто про перегляд минулого тих чи інших посадовців. Хто з ким співпрацював, хто проти кого що робив, на чиїй совісті загублені душі? Але є й інший аспект питання – отруєні душі. Отруєні саме тією отрутою, яка досі гнітить наш народ, змушує його перебувати в напівкоматозному стані національної апатії. Більшовицька пропаганда, яка влила в людські душі брехню й блюзнірську ідеологію примата матеріяльного над духовним, дала такі паростки, що потрібні роки й роки безперервної прополки „ментального городу” народу українського, доки в нього відкриються очі, що він – наш народ – таке є, що його, своє, а що чужинецьке, нав’язане, від чорта, від диявола, від сатани. Поки люди в Україні будуть сахатися від рідної же (але забутої в двох-трьох поколіннях) української мови, поки молодята на весілля будуть їздити з квітами на поклін до ідолів-Іллічів  (у Дніпродзержинську навіть до ідола „Іллічу Другому”!) та до неоковирних „монументів слави” з серпами-молотками, поки можна буде почути, що „Бандера Україну німцям продавав”, а „совєтська армія Україну визволила”, поки в кожному українському місті не стоятиме хоча б маленький пам’ятничок жертвам голодомору 1933 року, поки присутні будуть в назвах Українських вулиць, майданів, міст і сіл імена червоних вбивць, катів і злочинців –доти сказати, що Україна відбулася остаточно й безповоротно (як нещодавно дещо гарячково заявив пріснопам’ятний екс-президент), неможливо!

Але хто ж отруював народ впродовж сімдесяти п’яти років? Де ці люди, де ці вірні прислужники більшовицьких терористів, що виправдовували комуністичні злочини, оспівуючи „щасливе заможне життя” у той час, коли український селянин вибирав зернятка з конячого гною, аби не померти на люту голодову смерть? Ви кажете, про мертвих тільки добре або нічого? Гаразд, а де ті люди, які вірою-правдою служили нащадкам цих червоних вбивць – усім цим шелестам-брежнєвим-щербицьким? А ось вони – поруч з нами! Це тепер заслужені, провідні діячі української культури. Вони такі патріоти, що майже націоналісти. Вони такі просвітяни, що Іван Франко не стояв і поруч. Вони так славлять Героїв Космачу1, що підозрюєш у них ретельно приховане підпільно-оунівське минуле. Так-так, це Дмитро Павличко, який друкує в журналі „Вітчизна” свою чергову „поему” „Космач”. І не повіриш, що це – саме та людина, яка якихось тридцять років тому писала таке:

Я біля серця ношу пісні,
В самому серці мого єстества –
Леніна думи ясні,
Леніна мудрі слова.

Слів не дали мені солов’ї,
Сонця в неволі не бачив я.
Партія – очі мої,
Партія – мова моя!

Я Україні несу пісні.
Що у житті мене зігріва?
Леніна думи ясні,
Леніна мудрі слова.

До комунізму стрімкі плаї
Йде Україна – зоря моя.
Партія – серце її,
Ум її – партія!

Що це – випадок глибокої параної? Чи хтось змушував Дмитра Павличка писати такі, пробачте на слові „вірші”? Ви кажете, був ідеологічний тиск, були „вказівки” зверху, але чому цей тиск і ці вказівки не заважали творити Ліні Костенко, Івану Світличному, Василю Симоненко, Василю Стусу, Валентину Морозу та іншим, хто обійшовся без лакейських славослів’їв на адресу „рідній комуністичній партії”, не продавався, наче курва, за шмат гнилої ковбаси? Так, ці люди не мали великі гонорари подібно до павличок і драчів (більше того – ті з них, хто живі, не мають їх і сьогодні), бо не було та не є в них того ферменту підлабузництва, який однаково примушує перевертнів вивішувати „Дніпропетровськ за Ющенка!”, надягати помаранчеві шарфи за два місяці після Помаранчевих подій, примушує керівників комуністичних райкомів-обкомів дерти на грудях сорочки за „незалежну Україну”, а тих, хто 1990 року зривав з дітей значки з Тризубом, 1991 року вішати ці Тризуби в своїх кабінетах2. Тому можна називати, приміром, Ліну Костенко совістю Нації й поважати її за принципову життєву позицію, якій вона ніколи не зрадила („я ніколи на колінах не стояла” – її слова), і не можна навіть подати руку тому ж, приміром, Павличкові. А йому дуже хочеться, щоби подали. З цим він влаштовує свої „тури” по великим містам України. От і минулого, 2004 року, приїздив у Дніпропетровськ зі своїми новітніми „творами” (на цей „авторський вечір”, між іншим, запрошували й мене, але я на щастя, відмовився – „на щастя”, тому що, їй-богу, не втримався би від насолоди плюнути цьому перевертню в обличчя). В одному ряді з ним і наш ультрапатріотичний Іван Драч, який на відміну від Павличка колись мав талант, але теж ставив його на службу молоху за тридцять срібляників:

Сконали „тигри” та „пантери”,
Освенцимів колюча кліть,
А все ж, облесні живодери,
Плетуть павучу сіть Бендери –
Ще й досі висить хижа сіть.

Невідомо, кого тут мав на увазі пан Іван – можливо, персонажа Ільфа й Петрова. Про якусь літературну цінність наведених рядків годі й казати: так безпорадно намагаються римувати любовні послання в сьомій клясі школи для дітей з розумовими дефектами. Хоча ідея ясна, що від пана Івана, ймовірно, вимагалося, і за що він, сподіваюсь, отримав своїх тридцять рублів добових, пропивши їх у якому-небудь київському ресторані разом з дешевими шльондрами, на яких завжди так любила западати „творча совєтська інтеліґенція”.

Ці „діячі культури”, „інженери людських душ” вірою-правдою служили комуністичним босам, коли вони правили бал, садистично, з насолодою нищивши все щире, чесне, національно-оригінальне, модерне, зрештою просто мистецьке, талановите в Україні. Не забуваймо, що це писалося тоді, коли Чорновіл, Лук’яненко, Олекса Тихий, Стус, Сверстюк, Плющ, В. Мороз були в „колючій кліті” концтаборів, а Симоненко, Горська, Івасюк – уже в могилі. І коли колишній головний комуніст України, Леонід Кравчук, проголосив її незалежність під синьо-жовтим прапором, де ж могли опинитися всі ці лизоблюди як знову ж не при – тепер уже незалежнім – кориті! Вони й досі там: іноді можна почути їхнє хрюкання. Іноді вони навіть намагаються повчати нас, як жити. Іноді вони стають навіть у позу пророків. Але все помітніше, що це – просто клоуни, до того ж бездарні.

Цікаво, до речі, знати, де зараз і що пише їхній провінційний „побратим по перу”, дніпропетровський (правда, від нещодавна вже столично-київський) нездара-письменник Валентин Чемерис, автор пухлих нудних томів „романів” у кращих традиціях соціялістичного реалізму? Видимо, йому теж захотілося вправитися в підлабузництві, благо приклад „старших братів” наявний – ось і кинувся він кропати життєпис-апологію прем’єра-кримінальника. Цей опус розтиражували (ну прямо як за совєтів!) мільйонними накладами, і вже слинки в пана Валентина текли, адже не було в нього жодного сумніву щодо перемоги Віктора Федоровича, всім відомого „проффесора” та „великого дона”, а значить, і нагорода обіцяла бути для вірного холуя по-панськи щедрою.

А тут така несподіванка! „Проффесор” отримав не Президентське крісло, а копняка під дупу і вилетів прямісінько на смітник історії. От і гадай собі – що то робить зараз Валік Чемерис, які оди Ющенкові створює? А, втім, біс його знає – хай допоможе!

Щодо „першого президента незалежної України” Леоніда Макаровича (це при якому Україна скотилася за рівнем життя населення на сто з чимось позицій униз), то він разом із „проффесором” теж вскочив у непогану халепу. Ех, підвела пана „першого” звичка підтримувати тих, хто більше дасть, підвела. Тепер ось, напевно, теж гадає, як би то швидше відмитися від тих плакатів „Вибору-2004”, де він хитропопо посміхається під гаслом „Тому що!” Вийшло ж так, що хитропопо посміхнулась над ним сама доля. Сама Україна змішала краплені карти перевертнів. У листопаді 2004 року на вулиці вийшли чесні люди, вийшли заради принципів, заради ідеї – вийшли і перемогли. Без огляду на те, де краще, без думки про ризик, про якусь вигоду. А підлабузникам і досі залишається... надягати помаранчеві шарфики й виставляти себе на всесвітнє посміховисько. Отже є надія на те, що Україна розірве врешті-решт порочне коло внутрішнього зрадництва, прийдуть на кін люди, для яких Україна є не просто засобом отримання грошей, але всім їхнім життям.

Максим КРАВЕЦЬ

1Космач – селище в Карпатах, біля якого у січні 1945 року відділ УПА під командуванням Кривоноса (Мирослав Симчич) розгромив дивізію НКВД під командуванням генерал-майора, героя Советського Союзу Сергія Деркачова. В тому бою загинуло понад 400 карателів разом із самим Деркачовим. Космацький бій уважається однією з найуспішніших військових операцій УПА за весь час її існування.

2Реальний випадок, розказаний автору безпосереднім свідком.


 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 



 

 
повернутися