11-17.6.2012

МИ В СВІТІ
Наші Символи
Реґіональна Хроніка
Політика
Культура
Історія
Україна incognita
Мова/Язык
Кишенькова Книжка
Захід-Схід
Українські дослідження
Туризм
Жартуймося!
Українофобія
Усяке різне
Канадсько-
Український
Бібліотечний Центр



Анкета правильного харчування

Павлорадський Iсторико-краєзнавчий
сайт. Життя регiону

www.domivka.net
- Домівка - українська мережа



The UPA - Ukrainian Insurgent Army

Інститут Україніки

уkраїнсьkа елеkтронна бібліотеkа

ОУН-УПА: легенда спротиву


Тут спілкуються українською

Форум для патріотів України

Український Лікнеп

Український козацький портал

Офіційне видання прес-служби Київської Патріархії УПЦ Київського Патріархату

Kosiv Art

.: Хутір - Своє Село :. - українською до цілого Світу

Олег Тягнибок
ВО "Свобода"

Наше-Рідне

free counters


СТРАЖ ТАРАСОВОЇ ГОРИ
07.02.2005 10:32

 

СТРАЖ ТАРАСОВОЇ ГОРИ

Уперше в історії Канівського заповідника загальними зборами обрали директором 32-річного чоловіка. Відтоді минуло 14 літ, і на відповідальності цієї людини не просто 21 тисяча основного музейного фонду і 42 гектари унікального простору, де завжди – і донині! – проходить лінія фронту за Україну.
Ось переді мною сучасник – скромна, працьовита до неймовірності людина, і певна: це особистість значного масштабу. Є чудові директори-організатори, менеджери за покликанням. А коли директор – не тільки двигун, а ще й душа!.. Скільки знаю Ігоря Ліхового, стежу за його роботою, і все думаю: наскільки ж зацікавлена наша незалежна держава у фахівцях такого рівня, такого покликання? Риторичне запитання. До нього, як до заклинання, повертаюся щоразу.
– У кожного – свій шлях до Шевченка, – розповідає пан Ігор. – У мене він простий і непростий. Виріс я в родині сільського вчителя і медсестри на Житомирщині. У нашій родині панувала повага до Шевченка. 1964 року, до його ювілею, мама вишила батькові й мені по сорочці. Ми обоє брали участь у Шевченківських вечорах. Батько обіцяв: «Сину, поїдемо до Канева». Та він рано помер, не встиг виконати обіцянку. Я ж пам'ятав про неї. Це – як могутня мотивація, програма на ціле життя. Коли закінчив Одеський політехнічний інститут, то мав широкий вибір для праці й проживання – Ленінград, Харків, Кишинів, але обрав Канів...
До речі, адреса політехнічного в Одесі – проспект Шевченка, 1. Хіба не знак долі? Отож, улітку 1989-го приїхав юнак до Канева, за направленням на завод. На «поштовій скриньці» панував антиукраїнський дух. Якраз минув рік після самоспалення Олекси Гірника. Усі, хто розмовляв українською, зразу потрапляли під пильне око й були обмежені у відрядженнях на інші заводи, науково-дослідні інститути тощо. Така людина мусила почуватися меншовартісною.
Але ось «перестройка». У влади раптом виникла потреба в інженерах, які розмовляють українською мовою, по-новому мислять. Ігоря Ліхового запросили на роботу до міськкому партії, в ідеологічний відділ. І доручили музей Шевченка, якого чомусь боялися давні кадрові партійці-історики.
Молодий чоловік усе ж не вписувався в партійну номенклатуру. Через 2 роки був обраний першим заступником міського голови, тоді явно безперспективну посаду з безмежними обов'язками і роллю громовідводу: якщо в місті все гаразд – заслуга міськкому партії, а коли не так – вина того, хто відповідає за роботу комунальних служб, розподіл квартир, навчальні заклади тощо. «Хоч як дивно, але там я себе знайшов, – згадує нині Ігор Ліховий. – Навички організаційної роботи, певний рівень спілкування і відповідальності стали мені в нагоді». А далі, нагадаю, вперше за 85 років існування заповідника Ліховий був обраний, а не призначений, директором.
Нині пан Ігор докладно вивчає труди і дні всіх директорів заповідника. Організація цього особливого закладу на Чернечій горі почалася рівно 85 років тому: С. Петлюра призначив завідуючим Шевченкової могили – цікава посада, авжеж? – Василя Короліва-Старого, письменника, журналіста, громадського діяча УНР. 1937 року, коли музей майже був збудований, директора заповідника Михайла Стретовича, призначеного партією вчителя-українця, засудили за націоналізм на 10 років, а головного інженера будівництва розстріляли. Уже по війні, за той же націоналізм, 15 років каторги отримав інший директор – Дмитро Лебедко, сліди якого поглинув Норильський Гулаг. Загалом кажучи, понад чотири роки директорами тут протрималося лише двоє. А мене насторожила зронена нинішнім генеральним директором фраза: «Щодня йду на роботу як востаннє». І це – вже в новій, нетоталітарній Україні?..
Обрання – не привілей, а надвідповідальність. По суті, ще молодий чоловік, сповнений задумів, які втілює з винятковою послідовністю, незважаючи на опір, скажімо так, не прошевченківськи налаштованих сил, передчасно посивів, а очі сповнені втоми. Але водночас у них – глибокий вогонь самовідданості, готовності йти до кінця.

Музей – не в'язниця для експонатів
Саме так вважає Ігор Ліховий, який категорично проти застиглості «вогнища культури», як мовили колись. «Будь-який музей, – наголошує він, – це напружена внутрішня робота». І додає: «На Тарасовій горі не працюють, а служать. Це покликання, доля, призначення. Випадкові люди тут не затримуються».
Ліховий – чоловік не пафосний. Кожне слово – виважене, відчувається: за ним – тривалі роздуми і переживання.
Сюди, до Тарасової могили, йдуть і не перестають іти люди. Я свідок: за півдня тут побували групи данців, шведів, киян, галичан, москвичів. Минулого року – 118 тисяч відвідувачів. У Києві є національні музеї, де відвідувачів удвічі менше. Зважимо: нині до Канева дістатися нелегко. Але люди їдуть, бо шукають відповіді на життєві питання.
– Коли Григорій Честахівський з однодумцями перевіз домовину з тілом Шевченка до Канева, – розповідає пан Ігор, – то цим самим, уперше в новітній історії, українці заявили про себе як нація цивілізована. Бо почали шанувати своїх провідників. Коли Шевченка повернули до України, змінилася енергетика всієї нашої землі. Він дав нам можливість здобути певну рівновагу. Це не культ мертвих. Сюди пішли українці й чужинці, шануючи нашого генія. Братство тарасівців, які саме на Чернечій горі поклялися здобувати волю і пообіцяли собі розмовляти лише рідною мовою. Прийшли Райнер-Марія Рільке, молодий австрійський поет, у пошуках прадавньої Руси-України, Шолом Алейхем, Жан-Поль Сартр і багато інших.
Цей чоловік щасливий тим, що за 14 років директорства не потрапляв у ситуації, на які не міг вплинути. Ні, один раз було: 22 травня 1991 року. У день річниці перепоховання праху Шевченка задумали провокацію. РПЦ захопила могилу, а міліція потурала.
– Гадаю, то був останній бій старого режиму, – каже І.Ліховий. – Це було очевидним: система має згинути. Якщо КДБ, партія і РПЦ так цинічно піднімають руку на Шевченка, то це їхній крах.
Мені подобається будівля музею: класичного профілю, біліє на горі, обсаджена розкішними традиційними нашими квітами. Виявляється, ця будівля, за проектом архітектора Василя Кричевського, автора великого та малого герба УНР, з якого взято й нинішній наш тризуб, досі не завершена. І за сам цей музей, і за свій «буржуазний націоналізм», Кричевський мав бути репресований. Порятував випадок. З одного боку, 1937 року влада замовила йому проект музею і пам'ятника, з другого – пригадала дружбу з Грушевським. І привід знайшли: мовляв, Кричевський узяв за основу плану будівлі хреста. Цього вистачило, щоб побачити задум ворога народу. Партійна газета в самій Москві відгукнулася статтею «Провокація на могилі Шевченка». Будівництво зупинили, почали діяти всілякі комісії. Знайшовся колега, що дав відповідь до газети: мовляв, не хрест в основі плану, а молот – зброя пролетаріату. Але по-справжньому врятував Кричевського знаменитий портретист Бродський. Під час навчання в художньому училищі в Москві на початку ХХ століття, коли там були єврейські погроми, Федір Кричевський, брат Василя, захистив від чорносотенців Бродського. Пізніше той став відомим радянським художником, який писав портрети Сталіна, зробив кар'єру на так званій Ленініані. Отож 37-го він – директор Академії мистецтв у Ленінграді, де навчався колись Шевченко. Коли машина репресій дісталася до братів Кричевських, один із учнів Федора поїхав до Москви, зустрівся з Бродським і розповів про загрозу. Той приїхав до Києва. А партком уже зібрав збори (хоч брати не були партійними), на сцені – президія, а в залі у першому ряду – Кричевські. Заходить Бродський (із самим Сталіним спілкувався!) – всі встали: аплодисменти московській знаменитості. А він підходить до Кричевських: «Федя, ты почему не в президиуме?». У цей момент збори вичерпали порядок денний.
– Сьогодні це може сприйматися анекдотично, – каже Ігор Ліховий, – але то був величезний удар для Василя Кричевського. Митець європейського рівня, творець новітнього українського стилю в архітектурі, не виконав повністю задуму в Каневі. Є проект на добудову, хочемо закінчити будівництво після 65 років з часу відкриття музею. Дах планувалося вкрити кольоровою черепицею: Кричевський хотів, щоб споруда нагадувала українські середньовічні палаци. Стіни мають бути удекоровані майоліковою плиткою. Цього року в нас знаменна подія: одержали з Венесуели від онуки Василя Кричевського його проекти, які я шукав по всій Америці. Тепер наочно бачимо хід думок архітектора. Під час будівництва постійно обмежували фінансування. Замість залізобетонних конструкцій довелося поставити дерев'яні, що не тільки вплинуло на якість будівництва, а є певною загрозою: вони легкозаймисті і не витримують навантаження, чим завдають хвилювань хранителям меморіалу. Хочемо реконструювати цілий комплекс: відремонтувати приплав на Дніпрі, побудувати готель і ресторанчик. Завершити будівництво музею. Але це має бути музей не 30-х років ХХ століття, а початку ХХІ-го. Нині він комп'ютеризований, є відеосистема контролю, але – пічне опалення. Нарешті дали добро на будівництво газопроводу до музею. Це має бути справді вогнище культури і сакральна пам'ятка. Має бути створене належне приміщення для науковців, а зараз працюємо в цокольному приміщенні. Це ви зайшли до директора і розчаровані «апартаментами». А відвідувачі не повинні відчувати брак площі. Ми постійно доопрацьовуємо те, що давно мали зробити попередні покоління. Так само давно треба визначитися з територіями заповідника. Необхідно сформувати гідну музейну збірку: не маємо жодного автографа поета. Все, що варте нашої уваги, треба закуповувати – а де взяти кошти?
І тут, як у кіно, відчиняються двері і до кабінету гендиректора заходять люди, які запропонували придбати імовірну роботу... Шевченка! Звісно, необхідна експертиза. Але перед цим – хоч якісь кошти, аби робота не попливла деінде! Я була, відверто кажучи, ошелешена. Ігор Ліховий, сам теж здивований, продовжує:
– Фантастичні речі виринають на аукціонах, але українська держава ніякої участі в закупівлі раритетів не бере. Багато вивозиться за кордон. І Москва, і Варшава, і Вашинґтон давно зрозуміли: Шевченко – митець не лише український, а світовий. Наш музей небідний, маємо найбільшу в Україні колекцію видань творів Шевченка: понад 900, серед яких є раритетні. Останнім часом збільшили свою територію майже втричі. Кількість відвідувачів зростає. Гості – з 30-40 країн світу. Все більше іноземців, які зазначають, що саме в Каневі починають розуміти знакові символи України. На жаль, туристична інфрастуктура в Україні не побудована на національній основі, як це є в цілому світі. Турист, що подорожує з Одеси чи Севастополя по Україні, за сім днів може й не почути української мови і пісні.

Гендиректор? Затягати по судах!
Тут Ігор Ліховий поскаржився: науковці не мають можливості відвідувати архіви в Україні і за її межами.
– А директор, замість спокійної роботи, ходить по судах і виправдовується, чому не платимо за електроенергію, чому не дотримуємося фінансових зобов’язань, коли готуємо документацію на реставрацію чи ремонт. Як пояснити людям, чому місяцями не платимо за зроблену роботу? Найстрашніше, що борги пов'язуються з ім'ям Шевченка. Реалії Тарасової гори такі самі, як будь-де в Україні. Не думаю, що річ тільки в економічних негараздах. Петлюра у 1918 році показав: можна навіть у час руїни подбати про святиню. Навіть за радянських часів були люди, які це розуміли: Микола Скрипник, академік Петро Тронько. Віктор Ющенко, коли був прем'єр-міністром, міг спуститися до котельні, побачити грибком побиті стіни і дати розпорядження почати ремонт. З Тарасової гори добре видно, хто є хто і чого вартий. Тому й ділимо прибулих на туристів і прочан...
Що додати до слів гендиректора, який не любить нарікати, а робить усе можливе, аби заповідник розвивався?
За 15 останніх років тут пережили два страшні стреси: наприкінці 80-х і на початку 90-х. Одне з потужних відомств СРСР почало розбудовувати свою базу у видноколах Шевченкової гори. Потім міністерство нафтогазової промисловості задумало звести тут промзону і цим повністю зруйнувати ландшафт Національного заповідника. До речі, допомогли розуміння проблеми і конкретна підтримка Раїси Горбачової, до якої звернувся тоді молодий директор, не маючи підтримки у місцевої влади. Або ось таке. За два останні роки музей придбав 6 квартир. За це директор мав кілька судових позовів, бо процедура проведення тендерів і закупівлі довготривала: вона була порушена, звісно, не з вини дирекції заповідника. Обов’язково треба комусь додати ложку дьогтю!
Навіть за кілька годин нашої розмови зрозуміла: не дають гендиректорові спокою «верхні ешелони». Ось у когось виникає «грандіозна» ідея: приєднати до території Канівського природного заповідника, що належить Київському університетові імені Т. Шевченка (!) Шевченківський Національний заповідник. Та навіть в Одесі сказали б, що це – «дві великі різниці»! А гендиректорові – вмотивовуй, доводь, здавалося б, очевидне.
Ігор Ліховий – невиправний мрійник, хоча давно вважає себе прагматиком. Надивився він на національні парки у США і певен: дуже раціональна ідея. Варто щось подібне мати в Україні. У нас немає музеїв, які відповідали б світовим стандартам. Немає культу відвідування музеїв. Давно пора усвідомити: музей – це великий капітал нації. Я б додала: такий культ – елемент національної безпеки країни. Щоб національна ідея працювала. Наші політичні лідери відпустку проводять деінде, ніхто навіть не обмовиться про Канів.
– Пора наситися Майоркою, – вважає Ліховий, – і розвивати музейний туризм в Україні. Ось приходить до Канева теплохід: понад 200 іноземних туристів. Вони, як діти, захоплені нашими краєвидами, знімають на відеокамери, хоча на віку набачилися чимало. Круїз влаштовує американська фірма, в якій працюють серби. Фірма орендує український теплохід, возить по Дніпру данців, швейцарців. Обов’язково піднімаються на Тарасову гору …
Ліховий мріє і про виставковий зал. Нещодавно в музеї проводили Міжнародний фестиваль-конкурс класичної музики. Були гості з Китаю, Литви, Білорусі, професори консерваторій. Захоплені: у вестибюлі – надзвичайна акустика.
– Я відчув: Шевченко присутній у музиці Бетховена, Шопена, мелодіях Лисенка, який написав майже сто творів на теми «Кобзаря». Музей біля могили має свої обмеження, але певні фестивалі можна проводити. Органічно лунала тут опера Бортнянського «Сокіл». Будь-який музей – інституція консервативна. Але ми шукаємо нову присутність Тараса Шевченка. Кожне покоління має відкрити свого Шевченка, сприйняти його своїм серцем. Шевченко – неосяжний, актуальний і всечасний. Щодо випадів про селянського сина в кожусі, в якого чоботи намащені дьогтем, то це лише тому, що не хочуть бачити в Шевченкові академіка Імператорської академії по класу гравюри, який у своєму «Щоденнику» стільки явищ світової культури розкрив влучно, точно, про які ці претенденти в інтелектуали часто й не чули. Про кожух і шапку баранячу: Шевченко дуже мерз у Петербурзі через ревматизм. Та він був і денді, хоч і не цурався елементів українського одягу. Мені відомі 11 його прижиттєвих фотографій, де Тарас Григорович у костюмах паризького крою, з годинником «Омеґа». Шевченко купив їх, коли збирався одружуватися. Його часто запрошували до мистецьких салонів, публіка любила, коли він виступав: був красномовцем. Шевченко – поет, публіцист, учений, етнограф, академічний художник, професійний археолог, філософ і оратор. Коли Достоєвський і Шевченко повернулися із заслання, то нашого поета зустрічали стоячи з тривалими аплодисментами. Він чудово володів словом, без акценту розмовляв російською і польською. Шевченко підписував свої офорти «Мальовничої України» українською та французькою мовами. Отож, перш, ніж судити поета, треба його знати й відчувати. Жити в Україні і вважати Шевченка не своїм, не розуміти його місії – це, як мінімум, небезпечно для здоров'я. Бо ж він – надзвичайна енергетична потуга, з якою годі змагатися!
Скажу відверто: з Ігорем Ліховим неможливо наговоритися. Принаймні, я не наговорилася. Він довго й аргументовано може розповідати, в чому різниця між «філософією музею» і «філософією заповідника». Або – які книги читає: з філософії, психології, музеєзнавства, менеджменту, економіки. Бо все це необхідно фахівцеві, який не замкнений лише в одній вузькій сфері. Так само цікаві розмірковування пана Ігоря про космізм та українськість місця, де фактично сам Шевченко обрав собі вічний прихисток.
– Він бачив і об'єднав у своїй творчості «і мертвих, і живих, і ненарождених земляків своїх». Тим-то маємо відчуватися єдиними – крізь часи, крізь віки. Він запрограмував нас до творення нації, гідної держави і високої людської гідності. Але держава для Шевченка вторинна, нічого не варта, якщо в ній упосліджена людина. Він чітко вказав, коли, з яких причин народжується гайдамацький рух. Я порадив би політикам і тим, хто займається бізнесом, перечитати або прочитати Шевченка, зокрема поему «Гайдамаки». Він не романтизував їх, а оплакував їхню трагедію. Так, як гайдамаки, чинять тільки ті, хто доведений до краю. Нам треба робити висновки, пам'ятати про причини й наслідки.

А ще було приємно почути, що Канівська міська рада підписала договір про співпрацю з Шевченківською райрадою Києва, і Київський міський голова Олександр Омельченко допомагає вирішувати проблеми районного міста. Коли торік було сутужно з теплопостачанням, КМДА допомогла ділом. Проявив Олександр Олександрович інтерес і до програми реконструкції музею на Тарасовій горі.
– Київ і Канів – партнери через віки, – наголошує Ігор Ліховий.

Людмила ТАРАН

м. Київ



 

 
повернутися