11-17.6.2012

МИ В СВІТІ
Наші Символи
Реґіональна Хроніка
Політика
Культура
Історія
Україна incognita
Мова/Язык
Кишенькова Книжка
Захід-Схід
Українські дослідження
Туризм
Жартуймося!
Українофобія
Усяке різне
Канадсько-
Український
Бібліотечний Центр



Анкета правильного харчування

Павлорадський Iсторико-краєзнавчий
сайт. Життя регiону

www.domivka.net
- Домівка - українська мережа



The UPA - Ukrainian Insurgent Army

Інститут Україніки

уkраїнсьkа елеkтронна бібліотеkа

ОУН-УПА: легенда спротиву


Тут спілкуються українською

Форум для патріотів України

Український Лікнеп

Український козацький портал

Офіційне видання прес-служби Київської Патріархії УПЦ Київського Патріархату

Kosiv Art

.: Хутір - Своє Село :. - українською до цілого Світу

Олег Тягнибок
ВО "Свобода"

Наше-Рідне

free counters


МАМАЙ
31.01.2005 15:14

 

Увечері 28 січня в клубі „Середа” всі бажаючі січеславці могли переглянути доволі-таки нашумілий фільм Олеся Саніна „Мамай”, що його знято минулого року й який викликав багато суперечок щодо змісту, ідеї, мети цього художнього виробу. Глядачі цього фільму завжди розділяються на дві катеґорії: палких прихильників і не менш завзятих противників. Перші вбачають в кінострічці відображення того духу, що рушає українську націю впродовж століть, незбагненність і водночас прозорість „української душі”, „чаклунську” містичність образів, що їх вдалося відтворити на екрані, хвально відгукуються про технічний бік цієї стрічки: адже, дійсно, це кіно на рівні світових стандартів, далебі, майже перший український фільм, в якому немає „традиційних” для українського сінема  нудно-сопливих моментів у дусі сільськогосподарських метафор-кліше (плачі, розбите кохання, вишневі садки, гуси до води, обов’язкова дурна загибель головного героя наприкінці, тощо), чого не уник навіть у цілому вдалий „Нескорений” Олеся Янчука (2000 рік). Другі ж мотивують своє неприйняття „Мамая” насамперед „незрозумілістю” його для пересічного глядача: насиченість метафорами й посиланнями до українських архетипів, на їхню думку робить це кіно важким, надмірно складним, безцільним і хаотичним. Дійсно, специфіка цього фільму полягає серед іншого в тому, що режисер користався прийомами „формального кіно”: майже повна відсутність діялогів, монотонний закадровий український текст (читається, до речі, дума „Про трьох братів неазовських”), який перебивається татарськими текстами, що вони надаються без перекладу – все це може здатися людині, яка виросла на голлівудських „блокбастерах” і не має жодного уявлення про українську культуру, повною нісенітницею, сумбуром, безцільним хаосом.

Утім, не стаючи ні на яку з цих діяметрально протилежних опіній, підкреслимо, що „Мамай” є ясно визначеним інтелектуальним кіном, фільмом для вузького кола глядачів-українців, що перебувають у полі української традиційної національної естетики, і для яких образи-маркери, що їх щедро розкидав Олесь Санін у площині свого витвору не є „шифровкою”. Але ми не будемо зараз займатися розбором і коментарями до фільму – всяк бажаючий може самостійно передивитися його й дійти власних висновків щодо нього. Спробуємо розібратися: а хто ж такий цей козак Мамай? За цим питанням існують різноманітні думки. Одну з них – статтю Юрія Шилова – ми в скороченому вигляді пропонуємо вашій увазі.

КОЗАК МАМАЙ

Живуть в Україні й на Кубані леґенди про славного козака Мамая. Широко розповсюджені його старовинні зображення, що надихають і сучасних художників. Сидить собі „по-турецьки” вояка, при ньому – шабля, пика, пістоль, в руці – люлька або чарка, чуб-оселедець закручений за вухо, довжелезні вуси на голеному хитруватому обличчі, поруч із ним – кінь... Дивний образ! Його витоки сягають глибокої древності.

Дороговказом нашого пошуку стане загадкова держава Арсанія (Арса, Арта, Артанія) – що входила до складу давнішої Русі разом із Куявією й Славією. Куявію дослідники пов’язують із Київщиною; стосовно знаходження решти двох існують різні погляди – найвірогідніше ототожнення їх з сучасними Черкащиною та Чернігівщиною.

Трудами мовознавця А. Г. Кіфішина й інших встановлено, що Арту-Арсанію можна вважати спадкоємницею найдавнішньої в світі держави Аратта. Її розквіт у IV-III тисячоліттях до Різдва Христова відомий під умовною назвою „трипільська археологічна культура”, міста якої були зосереджені на теренах сучасної Черкаської області. Північна частина цієї культури пов’язується багатьма дослідниками із предками слов’ян, тоді як південна – з північно-чорноморськими переселенцями до Малої Азії, на прабатьківщину індоевропейців (звідки вийшли в V-ІV тисячолітті до РХ й предки „трипільців”). Переселення відбувалося в XXIV-XXII віках в умовах евразійських міграцій, обумовлених потужним землетрусом, потопами, змінами клімату, тощо. Можна вважати, що переселенці осідали в Троаді, а також на островах Делос і Кріт: у першому з цих районів зосереджується чимало праслов’янських етнонімів та інших назв, другий стає метою подальших мандрівок жерців „над північної” Гіпербореї, а кораблі третього зображались на Кам’яній Могилі (біля нинішнього міста Мелітополь), де знайдений також найдавнішній літопис планети, писаний протошумерськими письменами (Шумер же виводив себе з Аратти).

Прийнято вважати, що венеди пізньоримських і візантійських істориків рубежу перших тисячоліть до нашої й нашої діб – це праслов’яни, а венеди ж малоазійської Троади та італійської Етрурії ІІ-І тисячоліть до РХ – це невідомо хто або (в кращому випадку) предки таємничих етрусків, „писемність та мова яких не підлягають розшифруванню”. Дослідники середини ХІХ століття А.Д.Чертков, Ф.Воланський та ін., доволі легко розібралися в цих проблемах; варто було тільки застосувати до них не грецький, римський, германський та т.і. ключі, а „менш престижний” із них – слов’янський. Західні дослідники дотепер час від часу приходять до такого ж самого рішення... але хтось заважає переставити слов’ян із нижнього на верхній щабель культурно-історичної ієрархії „цивілізованих народів Евразії”. А тим часом етнонім „руси” вперше з’являється в венедо-етруській середі, причому в зв’язку з їхньою Північно-чорноморською прабатьківщиною. Так, можна припустити походження троянської ріки Рси від Раси, Роси, Аракса й т.п. рік Волзько-Дніпро-Кавказького ареалу; від цієї Рси, можливо, ведуть своє походження Расія, що згадана на надгробку Енея, а також „роси” – один із родів венедів, що їх вивів Еней у благодатну Етрурію з околиць зруйнованої Трої... До речі, імена Єнєй і Юнєй – від Енея за походженням – у болгарів та греків розповсюджені не менше, ніж Іван у москалів.

Отже, рід або плем’я русичів походить від переселенців, які в другій половині ІІІ тисячоліття до РХ залишили наддніпрянську державу Аратту. Довгочасно мешкаючи затим у малоазійській Троаді, італійських Етрурії й Норіці, потрапивши звідти „Бурштиновим шляхом” у Прусію та інші реґіони Балтії й засвоївши її південне узбережжя, а потім винайшовши шлях „із варяг у греки”, нащадки первинних русів або їх родичів із того ж самого венедського середовища в першій середині І тисячоліття вже нашої доби замкнули коло своїх мандрівок. Мандруючи, вони не поривали зв’язків із своєю Наддніпрянською прабатьківщиною: інакше не виникла, приміром, специфічна близькість між полісами Іліон (Троя) біля Рси та Гелоном (Голунню) біля Ворскли з їхніми леґендами про мандруючого змієборця Геракла тощо. Подібна леґенда свого часу побутувала в запорізьких козаків і пов’язувалась із печерою острова Перун.

На кінець І тисячоліття руси, що повернулись зі своїх мандрівок, змішались із нащадками тих праслов’янських племен, які залишилися в Аратті-Арті-Арсанії: антами, полянами, словенами та іншими. Судячи за свідоцтвами візантійських авторів, звичаї згаданих племен могли лягти в основи козацького побуту, проте ж початок цих основ знаходять у венедо-етруській праісторії русів. Що ж то за древніші сліди?

За свідченнями римських письменників, були в їхніх сусідів-етрусків своєрідні танці, один із яких іменувався „трояні ліду” („троянські люди”), а інший „трипадуре”. Відгуки останнього, включно з його древнім описанням, знаходяться в „трипаку” й „гопаку” запорожців. До того ж, жерці, які винайшли цей войовничій танок, іменувались „курітами” та мешкали переважно в городках Кера й Курес, неподалік від Артани. Найменування цих жерців і городків співзвучні козацьким „куреням”, а також „характерникам”. Із притаманними українській культурі сліпими піснярами – лірниками, кобзарями, бандуристами – можна зіставити Гомера та інших троянсько-пеласгійських омирів. Там таки знаходяться витоки таких специфічних імен і прізвищ як Палажка, Лелека, Гамалія, Гайман, тощо. Виразніші – й до того ж арійські – зіставлення також зосереджені в середовищі козаків Наддніпрянщини, звідки йшов головний потік переселенців з Аратти в Троаду, і в ньому, як тепер виявляється, зароджувалось якесь „прикозацтво”. Так арійське кшатрій (воїн однойменної касти) близько до „кошовий”, причому великий військовий підрозділ „кіш” відповідає арійському „вмістище”. Широко розповсюдженими серед українців є такі поняття як „громада”, „рада”, „майдан” – не тільки співзвучні, але й відповідні арійським за комплексами вельми специфічних нюансів. Арії вперше приручили коня й винайшли озброєну булавами кінноту – що особливо шанувалося козацтвом. У запорізькому звичаї було прикривати обличчя покійників червоною тканиною, й хоча ховали їх на православних цвинтарях, у народному фольклорі – неодмінно в курганах: комплекс таких збігів притаманний тільки аріям. Як і земляний, порослий вруном пагорбок, що його обкладено червоними яйцями за числом померлих у родині (традиція аратто-арійського пращура Мартанди – „Мертвого яйця”, який народився червоним й круглим: це треба влаштовувати на „Брахманський Великдень”, що відповідає Дню Брахми). Леґенда, пов’язана з цим специфічно українським святом, повістує про переселення за Чорне море (б)рахманів – пращурів наймудріших і найкращих з коли-небудь живих людей. До їхніх заповітів можна віднести орнаментику писанок, розписних великодніх яєць; у цій орнаментиці вирізняються багаточисельні групи, що відповідають прикрасам, посудинам та іншим речам араттів, пелагів, аріїв. При цьому середня група найвиразніша й зіставляється з орнаментами кріто-мікенського типу, що йменуються в Україні „сваргами”, „берегинями”, „чорним морем”, тощо.

Серед леґенд про походження козацтва, що зберігаються в Наддніпрянщині, можна виділити декілька хронологічних шарів, які уходять до IV тисячоліття до РХ – тобто на період розквіту землеробської Аратти й виникненню вздовж її степових кордонів арійської спільноти скотарських племен. Ці леґенди зафіксовані етнографами на рубежі XIX-XX сторіч; найповніша їхня публікація знаходиться у збірнику «Савур-могила» (Київ, „Дніпро”, 1986).
Відомі дві Савур-могили: над річкою Конкою (лівий приток Дніпра в районі Запоріжжя) і в низу Дону. Перша з них називається ще Савурюгою, що відповідає арійському Сувар-юга (Золотий Вік), який начебто закінчився в ніч із 17 на 18 лютого 3102 року до РХ. Чи так це, чи ні, але найдавніші – араттські та арійські – кургани з’явилися на початку саме цього тисячоліття. Не виключено, що з шануванням Савурюги якось пов’язано виникнення верховного, сонячного бога слов’ян Сварога – чиє ім’я походить від аратто-арійського „золотого (небесного) вогню” Сувар-агні. Та й Конка, пов’язана з леґендою про прихованого під її водами „золотого коня”, прямує до арійського Кан-ка – „Священна (святкова) ріка”.

Із Савурюгою над Конкою пов’язана леґенда про Козака-Першопредка, разом із яким жили на землі вірний кінь та віроломна сестра, що зійшлася зі змієм. Остання пара намагалась погубити Козака, але Козак порвав пути, змія посік, а його коханку прив’язав до кінського хвосту й пустив степом: де билась вона об землю головою, там виникли могили, а де задом – балки. Після цього став готуватися Першопредок до своєї смерті: навозив каменюк і зробив Савур-могилу, в якій кінь і упокоїв його. Сам же кінь вистрибує бува з кургану й носиться над Дніпром... Пізнішим відгуком цієї леґенди можна вважати сюжет про спасіння Запорожцем-характерником селян, що гинули від засухи. Тоді й Конка зовсім пересохла. Але з’явився раптом вершник, зупинив втікачів, запросив до себе у сідло малюка, від’їхав до найближчого кургану – кінь ударив там золотим копитом, і ріка ожила, а козак повернув матері хлопця, поклонився громаді й нібито зник.

До цих оповідок примикає інша: про заснування козацтва та Запорізької Січі хлопцями, які збили каменями замок в льосі та звільнили вкрадене дияволом Сонце. Тут можна побачити риси маніхейських поглядів, одначе особливе шанування саме дитячих поховань – яких набагато частіше, ніж дорослі, наділяли зброєю та солярними символами – знаходиться тільки в арійських та араттських курганах, де займає доволі вузький культурно-хронологічний діяпазон XXIV-XXII віків до РХ, що збігається з частковим переселенням до Троади.

На половину ІІ тисячоліття до РХ – на канун різкого згортання будівництва курганів, часткового переселення аріїв в Індію, з’явлення на історичній арені якихось „народів моря”, від котрих незабаром постраждав Іліон (Троя) – можна віднести зародження леґенд про козаків-змієборців. Найвідоміші з них Кузьма і Дем’ян – канонізовані православною церквою, але явно пов’язані з „кузнею” й „домницею” дохристиянських часів. Це двійко козаків-ковалів уславилася тим, що десь на Полтавщині (чи не біля згаданого вище Гелона з  його двома-трьома городками, які вбудовані в простягнутий на десятки кілометрів вал?) примудрилось запрягти в плуг бешкетуватого змія й гнати його „аж до Синього моря, там він напився солоної води – та й лопнув. А зорана ним борона з високим відвалом зветься від тієї пори Змієвими Валами”. Ці вали, що перетинають у різних напрямках Україну, Молдову, Крим і Тамань, завершили будувати вже в Київській Русі. Проте за свідченням давньогрецького „батька історії” Геродота, будували їх уже кіммерійці, попередники скитів. Початок же будівництва пов’язаний, вочевидь, із пізнішими арійськими курганами, для яких у степах між Дунаєм і Доном (особливо в Наддніпрянщині) є характерними витягнуті пропорції. Дитячих поховань у таких спорудах практично немає, але знаходяться змієподібні конструкції. „У Синього моря” – на сиваському півострові Чонгар – археологами досліджено змієподібний курган Гарман півкілометрової довжини. Ось вже дійсно „Змієв вал”! А назви півострова й кургану – без сумніву арійські, що донині побутують у племені чангар на північному заході Індії.

Пізніша з леґенд-версій про походження наддніпрянського козацтва прямо вказує на „козар” (хазар), які пішли з Києва, зайнятого, вірогідно, руським воєводою Аскольдом. Якийсь князь Амін запропонував їм нести прикордонну службу проти степових кочовиків-татар, – ось так, мовляв, і з’явилися козаки... Такого висновку дійшов Л.Н. Ґумільов, проте наші дослідження значно здавнили цей процес.

Оформлення козацтва – не тільки як своєрідного вояцтва, але як і особливого етнокультурного утворення на прикордонні слов’янського й степового світів – слід датувати IX-XVI віками: від розгрому русичами юдейської верхівки Хазарії та з’явлення „бродників” до появи реєстрових та інших „служилих” козаків, а також улаштування вільної Січі. В цьому широкому діапазоні необхідно виокремити вузький період 1240-х років. Це були роки погрому Київської Русі татаро-монгольською Ордою, але й також потужної консолідації деяких залишків руських дружин із „чіри-кісами” – половецькими „людьми війська”, чиї загони несли прикордонну службу на південь від Росі, правого притока Дніпра. Тут, на терені сучасної Черкащини, формувалися загони „черкасів”, партизанські дії яких швидко вичистили від загарбників цю й довколишні області прадавньої Русі. А наприкінці наступного XIV століття князь Вітовт переселив сюди з Кавказу плем’я православних черкесів, що вклали значний внесок у формування Козаччини. Козацьке військо стало йменуватися Черкаським і опинилось найранішим серед подібних „військ” Дніпра, Дону, Уралу, тощо. Одначе закріпилася назва „ко(а)заки” – вочевидь від нащадків скитів хазар, але без сумніву добравши в себе пізніше татарське значення „відчайдух, вільниця, волоцюга, розбишака”.

Щодо Козака Мамая, то в його доволі пізньому образі проступає архаїка, що йде куди як глибше XVIII століття з його зображеннями цього народного героя. Констатуємо той факт, що задовго до цього українці називали „мамаями” кам’яних ідолів на курганах. У більшості це були половецькі зображення монголоїдних пращурів у вигляді вагітних жінок і воїнів, проте зустрічалися скитські, кіммерійські та навіть арійські (найдревніші й найбагатші в цьому ряді, але сховані більшою мірою в насипах). Побутував переказ про те, що „мамаї” – це колишні люди, які закам’яніли від довгого стояння на пагорбах під час великого потопу (варіянт – закам’яніли від плювків на сонце).

У парсунах і лубках із зображенням Козака Мамая дотримувались таких правил, джерела яких рідні найранішим із вищеперелічених ідолів. Поза, вираз обличчя, чуб-оселедець з’явилися не в тюрксько-татарській середі, а в арійській; вони донині зберігаються брахманами Індії. Пляшка з горілкою татарам ніяк не притаманна, але збігається зі священним напоєм аріїв „сомою” (звідси – „хміль”). Без зброї воякові, звісно, не можна, – але якщо на зображенні XVIII віку поруч із пикою наявні також стріли й лук, та ще й над плечима – то цю деталь можна розглядати як традицію брасмана: магічного приладдя для проколювання простору й часу. Цю ж традицію простежуємо в оформленні багатьох кам’яних хрестів над могилами запорожців і задунайців, цвинтарі яких збереглися біля сіл Капулівка, Усатове, Нерубайське: більшість хрестів – явно дохристиянських типів, які багаторазово представлені на великодніх писанках... Без коня козакові – ну ніяк! Але те, що його зображено біля дерева, прив’язаним, а нерідка й біля кургану є вказівкою на ашватху, „кінське дерево” аріїв, яке неодмінно присутнє в складних офіруваннях. Чисто жанровими можна вважати турчина, ляха або москаля, які іноді підстерігають Козака десь на задньому тлі картини, а також зовсім рідкісні зображення матері чи якось іншого жіночого образу.

Попереду ще дослідження того, яким чином склався зображувальний канон Козака Мамая: чи витікав він напрямки чи в непрямий спосіб від середньовічних портретів та інших картин, від православних ікон, від буддиських або митраїських танків? Чи дійсно – і наскільки конкретно – відображена в цьому каноні арійська старовина, чи всі вищеперелічені ознаки є не більше ніж збіги зі звичними уявленнями про козаків?

Юрій ШИЛОВ

Переклад – Максим Кравець



 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 




 

 
повернутися