11-17.6.2012

МИ В СВІТІ
Наші Символи
Реґіональна Хроніка
Політика
Культура
Історія
Україна incognita
Мова/Язык
Кишенькова Книжка
Захід-Схід
Українські дослідження
Туризм
Жартуймося!
Українофобія
Усяке різне
Канадсько-
Український
Бібліотечний Центр



Анкета правильного харчування

Павлорадський Iсторико-краєзнавчий
сайт. Життя регiону

www.domivka.net
- Домівка - українська мережа



The UPA - Ukrainian Insurgent Army

Інститут Україніки

уkраїнсьkа елеkтронна бібліотеkа

ОУН-УПА: легенда спротиву


Тут спілкуються українською

Форум для патріотів України

Український Лікнеп

Український козацький портал

Офіційне видання прес-служби Київської Патріархії УПЦ Київського Патріархату

Kosiv Art

.: Хутір - Своє Село :. - українською до цілого Світу

Олег Тягнибок
ВО "Свобода"

Наше-Рідне

free counters


ЦИРК ПОЇХАВ, А КЛОУНИ ЛИШИЛИСЬ
26.01.2005 12:13

 

ЦИРК ПОЇХАВ, А КЛОУНИ ЛИШИЛИСЬ

Офіційно Свято Соборності України 22 січня 2005 року в Дніпропетровську відзначалось за звичним за попередні роки сценарієм – себто ніяк. Адже були вказівки „з гори” „святкувати” державну дату „як слід” – як і всі попередні 14 років – і саме як усі попередні 14 років ці вказівки клалися під сукно чиновних столів, а „на гору” линули бадьорі рапорти про виконання вищої волі. Нова „помаранчева” влада, міцно дефінована в масовій свідомості як національна (а серед темно-сірого східняцького загалу навіть і як націоналістична), не спромоглася проконтролювати здійснення низки потрібних для відзначення заходів, тому місцеве чиновництво звично спустило все на гальмах у звичному ж напрямку – в болото.

Але не будемо зайве прискіпливими до нової влади. Верховна влада в особах героїв Помаранчевої Революції Ющенка-Тимошенко-Порошенка переймається іншими речами. Влада ще не усталена, влада тільки-но робить перші кроки. Дай-то Боже стати їй на ноги та здійснити хоч би третину з тих обіцянок, що вона надала під час буревію виборчих перегонів кінця минулого року. Тому ініціятива зі святкуванням Дня Соборності цього разу (як і попередні 14 разів) цілком лягла на плечі національно стурбованих пересічних українських громадян.

Але я відчуваю, що в пересічного українського громадянина, що не є національно стурбованим, уже виникло питання. Що ж, надамо слово цьому гіпотетичному, і водночас вельми реальному персонажеві.

Що таке Свято Соборності? Напевно це якесь церковне свято?

Свято Соборності не є церковним святом, це цілком громадське свято, яке відзначається державою Україна на офіційному рівні вже 14 років. Підставою його є Акт Січневої Злуки від 22 січня 1919 року. Саме у цей день у звільненому Армією УНР від московських коляборантів Києві представники проголошеної в листопаді 1918 року Західно-Української Народної Республіки (охоплювала терени Галичини, що до того входили у склад Австро-Угорської імперії), представники народних зборів Закарпаття і Буковини і Уряд Української Народної Республіки (так звана Директорія) зложили угоду про об’єднання всіх цих державних утворень в єдину Українську Народну Республіку. Таким чином, майже всі етнічні українські землі, що впродовж століть були розідрані поміж загарбниками-сусідами, нарешті з’єдналися в єдиній Українській державі. Оскільки ця подія є фактом зібрання всіх українських земель „до купи”, то її охрестили Соборністю. Питання Соборності, як відомо, доволі гостро стояло перед українським суспільством усього ХХ сторіччя, роз’єднаного на схід і захід, але всі патріоти України прагнули саме Соборної Держави, прекрасно розуміючи, що саме в єдності нації – запорука її виживання й перемоги. Тому Свято Соборності бойкотують і всіляко намагаються замовчати численні противники Української державності, всі ті, кому Незалежна Соборна Україна як кістка в горлі, хто мріє побачити знов Україну розідраною на Схід і Захід і штучно розділяє нас, українців за місцем проживання.

Дарма розподіляє. Україна давно вже не та нещасна земля, що була розрізана колючим дротом кордонів. Українці давно вже відчувають себе єдиним народом, а роз’єднаність існує хіба що в головах старшого покоління. Молода ж генерація сказала своє слово на майданах під час Помаранчевої Революції – найпопулярнішим гаслом тоді було „Схід і Захід разом!” Декілька років тому я за допомогою інтернету провів своєрідне громадське опитування на предмет постійно мусованої ясно з якою метою „вічної української проблеми” „Захід-Схід”. Серед питань було й таке: „Ким ви вважаєте себе: „західняком”, „східняком” або це взагалі не має ніякого значення, бо я є українець?” Зі 128 опитуваних мною людей з усієї України 113 (!) обрали третій варіянт відповіді. Так чи існує ця „вічна проблема” взагалі?..

Так, проблеми як наочного життєвого факту не існує. Але існують реальні сили, що зацікавлені в її роздмуханні, як існують реальні люди, в мізках яких цей міт „живіший за живих”. Та ще й дає буйні паростки. З цими людьми я мав „приємну” нагоду спілкуватися щодня на центральному майдані міста Січеслава-Дніпропетровська, під самісіньким пам’ятником горезвісному „Лукичу”, що на ганьбу січеславцям усе ще бовваніє на цьому прохідному місці. Це ті люди, що стоять під біло-голубими прапорцями з написами „Вибір-2004” і вимагають „переобрання Президента”. Це ті люди, що дуже бажали б бачити на чолі України людину, якої просте місце за ґратами, кримінальника, що грабував і ґвалтував, що купував на накрадені гроші звання „професора”, не вміючи навіть правильно написати цього слова. Це ті люди, які вважають фальсифікації на виборчих дільницях, тиск на виборців, одноосібну саморекляму „біг-морд” нормальною справою, які не бачать, наскільки ганебно провалився їхній кандидат, незважаючи на таку міцну підтримку з боку „старших братів” із каґебістом на чолі. Український народ сказав цьому „проффесорові” ні, а коли цією волею народу махінатори від донецької братви знехтували, український народ вийшов на вулиці й майдани своїх міст і сіл, аби покласти край тринадцятирічному знущанню над собою та власною гідністю в начебто „незалежній” Україні, святі символи якої (в тому числі й Свято Соборності) по-блюзнірськи привласнила собі екс-комуністична комсомольсько-каґебістська чинушна наволоч.

Але певна частина громадян, мабуть, представники того самого „багатонаціонального укрАїнського народу”, стоять під біло-голубими прапорами з застарілою символікою, не розуміючи, якими застарілими є вони самі зі своєю скорботою за Совєтським Союзом, за зниклим кандидатом від злодіїв і бандитів („опущеним” за їхніми „панятіямі”), зі своїм новим кумиром – навіженою конотопською відьмою рожеватих відтінків, яка верзе нісенітниці, розраховані на учнів початкових клясів церковно-приходської школи, що не отримали талонів на безкоштовний сніданок.

Ні, чесно слово, дивлячись на ці біло-голубі прапори, можна було б дійти висновку, що це і є прапори того самого „багатонаціонального укрАїнського”, якби це кольорове сполучення не було вже задіяним у символіці іншої держави, зовсім не ПіСУАР, про який так мріють ці люди. Виявляючи вражаюче багатство думки й творчої фантазії, „біло-голубі” один в один мавпують кроки „помаранчевих”, але, як ідеться, скопійована драма завжди обертається на фарс: „помаранчеве” наметове містечко було епіцентром революційної енергії бунтівної молоді, „біло-голубе” нагадує місце, звідки нещодавно з’їхав мандруючий цирк-шапіто. На гадку однозначно спадає прислів’я: „Цирк поїхав, а клоуни лишились”. Клоунів нагадують пузаті пенсіонери, напівбомжеваті, якісь обідрані „оратори”, розпухлі бабки, що тільки-но припинили травити людей своїми пиріжками з тухлою кошенятиною, – всі вони не інакше як усвідомили себе „борцями за справедливість”, являючись насправді всього-на-всього такими ж „опущеними”, як і їхній кумир-неборака, колишній „великий дон”, нині головний клоун всея України. З їхніх вуст чуються матюки, вони оскаженіло лають Україну і „помаранчевих”. Вони б’ються в істериці, і ця істерика змушує пожаліти цих нещасних, викинутих історією за борт. Вони програли – Україна зробила свій ВИБІР, який, на щастя, не збігається з „Вибором-2004”, але вони не вміють навіть гідно програвати, бо вони не вміють гідно боротися. То й не диво – звідки гідність у кримінальника-  рецидивіста? В „помаранчевих” наметах люди ночували, виборюючи своє право на чесні вибори – в „біло-голубих” не ночує ніхто: самі ці „намети” розмірами метр на метр не дозволяють у них  жити. Недаремно якась жінка із черги „ораторів” патетично вигукувала: „Вночі, коли в наметовому містечку не було нікого...” Пардон, а навіщо ж тоді само це містечко?

Але з логікою вони не дружать. Вони понаштрикували російських „трикольорів” і обписали „містечко” гаслами „Ні іноземному втручанню!”, не бачачи в убогості своєї тут ніякої суперечності. Для них „рідний дім – Росія”. Для них українці – „фашисти”. Для них українська мова – „польська мова”. Для них двічі два ніяк не чотири, а двадцять п’ять, бо вони не визнають Україну взагалі. Вони не розуміють нас. Вони –чужі. Я можу їх зрозуміти – вони бояться. Передусім вони бояться, що доведеться відповідати... ні, не кажу „за”, я кажу „на” – на різні питання. Наприклад, чому ви, живучи все своє свідоме життя в Україні, так і не вивчилися мови нашого народу? Чому ви плюєте на наші святині? Ви кажете, що не ви винні в злочинах красних убивць і садистів, які виморили свого часу на цій землі вісім мільйонів українських селян, і ще мільйони розстріляли й вивезли в тундру на вірну загибель – чому тоді ви з піною на вустах захищаєте пам’ятники цим злочинцям і назви вулиць на їхню пошану? Чому тоді для вас не святі наші свята – чому тоді ви чіпляєтеся за свята більшовицьких вбивць: 23 лютого, 9 травня? І ще багато питань можна поставити перед цими людьми. Дарма сподіватися, що їхня совість заговорить: вона мовчить уже 14 років і не прокинеться. Але переляк на їхніх обличчях при погляді на червоно-чорні прапори Конґресу Українських Націоналістів, члени якого відзначали 22 січня на тому ж самому майдані, їхня брутальна лайка на активістів „Пори”, взагалі на молодь, яка з помаранчевими стрічками оточує це іграшкове „наметове містечко” без мешканців, цих нездар, що ностальгують за горілкою „по рупь двадцять”, багато про що свідчить.

Передусім – про те, що не тільки майбутнє, а вже й сьогодення не за ними. Тупий, розлючений, похмурий „гомо-совєтікус” уходить в небуття. Україна відродилась із посмішкою на вустах. Тієї самої „соборної” суботи 22 січня на центральному майдані міста Дніпропетровська-Січеслава зупинилася весільна кавалькада: молодята вискочили з машини і, незважаючи на холодну сльотяву мрячку, кинулися до тих, хто тримав червоно-чорні й помаранчеві прапори. Вони прийшли в найщасливіший день свого життя не на поклін до совєтських ідолів – вони прийшли до нової, молодої, щасливої України. Бо вони самі й є Україна.

Якби я не боявся банальностей, я б сказав, що це символічно.

Максим МОТУЗКА




 
повернутися