11-17.6.2012

МИ В СВІТІ
Наші Символи
Реґіональна Хроніка
Політика
Культура
Історія
Україна incognita
Мова/Язык
Кишенькова Книжка
Захід-Схід
Українські дослідження
Туризм
Жартуймося!
Українофобія
Усяке різне
Канадсько-
Український
Бібліотечний Центр



Анкета правильного харчування

Павлорадський Iсторико-краєзнавчий
сайт. Життя регiону

www.domivka.net
- Домівка - українська мережа



The UPA - Ukrainian Insurgent Army

Інститут Україніки

уkраїнсьkа елеkтронна бібліотеkа

ОУН-УПА: легенда спротиву


Тут спілкуються українською

Форум для патріотів України

Український Лікнеп

Український козацький портал

Офіційне видання прес-служби Київської Патріархії УПЦ Київського Патріархату

Kosiv Art

.: Хутір - Своє Село :. - українською до цілого Світу

Олег Тягнибок
ВО "Свобода"

Наше-Рідне

free counters


КОЗИРНА КАРТА
15.12.2004 14:44

 

 

Як це часто буває у нас – перед цими виборами та під час їх, багатьма політиками та підпорядкованими ним ЗМІ для навернення до іміджу такого собі “захисника всіх скривджених” розігрувалося й розігрується декілька “козирних карт”. Політики, дивлячись чистими очима, обіцяють нам підвищення зарплат та пенсій, зменшення вартості комунальних послуг, надання пільг тим, хто цього потребує і не дуже, припинення інфляції та таке саме, так далі… Певна річ, не забудуть вони й про “духовну їжу” свого електорату.

А йдеться тут насамперед про надання російській мові державного (офіційного) статусу. І в першу чергу цю козирну карту намагаються розіграти прихильники надання цього статусу – політики зі Сходу України та носії (найчастіше) саме цієї мови, і тільки її. Й це не дивно: адже електорат на Сході багатолюдніший та й підтримка “старшого брата” (напевно, не тільки моральна) вселятиме в них почуття впевненості. І не дивно інше. Небагато знайдеться політиків (а якщо й знайдуться, то тримаючи дулю в кишені, на сході вони казатимуть одне, а на заході зовсім протилежне), які б вказали на разючі невідповідності між статусом, що має українська мова і її реальним становищем у вищих навчальних закладах і школах, в кабінетах і коридорах владних структур та інших державних установах, на порушення закону про рекламу, на транслювання теле- та радіо-каналами незрівняно низького відсотку передач державною мовою. А не дивно тому, що таких політиків відразу затаврують як “буржуазних націоналістів”, „ярих русофобів”, та чомусь “американських підлабузників”. А з огляду на те, що більшість електорату до цих понять ставиться дуже аґресивно, стає зрозумілим, чому серед загальнонаціональних лідерів захисників української мови не є.

Отже, йдетиметься за перших політиків та їхню арґументацію щодо того, чому в Україні мова однієї з багатьох національних меншин має отримати статус офіційної (державної) мови.

Арґумент 1.

Оскільки Україна має намір вступити до ЕС, то ми маємо брати приклад з европейських країн, в багатьох з яких “констітуціонна ліба заканадатєльна закрєплєни статуси двух, трьох, а то і чєтирьох язиков”.

По-перше. Майже серед 50 європейських країн тільки в 7 статус офіційної (державної) мови мають дві та більше мови. Не так уже й багато, правда? Всі ж інші країни, за виключенням Еспанії (яку роздирає каталонський, та особливо баскський сепаратизми) і Великої Британії (де, наприклад, Шотландія вже має більшість ознак незалежної країни), формувалися за принципом “Одна нація, одна мова, одна країна”. І якщо відкинути такі карликові утворення як Люксембурґ, Мальта й Ватикан, то серйозно залишається порівнювати Україну з Бельгією, Ірландією, Швайцарією та Фінляндією. Але вибачте, шановні, посилання на досвід Швайцарії та Фінляндії недоречні, а на досвід бельгії та Ірландії просто таки небезпечні. Всім відомо, що протистояння між ірландцами та англійцями, а передусім між самим ірландцями (католиками та англо-ірландськими простестантами) призвело до трагедії в Ольстері, а в Бельгії реально існує фламандський сепаратизим, прихильники якого теж відзначаються, хоч не так часто, як в Ірландії, гучними та кривавими терактами. Так що, гаспада, чи будемо брати за взірець Ірландську Республіканську Армію або Фламандський Вітчизняний Фронт?

Стосовно Фінляндії, то мало хто знає, що статус державної шведська мова отримала в часи, коли всі здраві сили Фінляндії об’єдналися перед загрозою русифікації зі Сходу, та вже зовсім ніхто не знає, що людину, яка розмовляє шведською (якщо вона тільки не гість зі Швеції) можуть елементарно не обслужити в крамниці чи проігнорувати її звертання. Фінни, як відомо, народ гоноровий і войовничий (сплять навіть з фінками), тому на відміну від нас, мови своєї не соромляться, а пишаються і за неповагу до неї запросто самі образять кого завгодно.

Швайцарія ж є конфедеративним утворенням (конфедерація – союз суверенних держав, які, зберігаючи свою незалежність, об’єдналися для досягнення певних окремих цілей, для координування дій), де на рівних правах об’єднані землі з етнічноюперевагою однієї з корінних (підкреслюю – корінних) націй: на півночі – німців, на заході – французів, на півдні – італійців. Упродовж багатовікової історії цієї держави там ніколи не було одної домінуючої нації, що накидала б свою мову та культуру всім іншим.

Зрештою, є більш важливі реч, які нам, українцям, варто було б наслідувати в європейців: рівень їхнього життя, відчуття рівності всіх перед законом, який захищає кожну окрему людину, та відчуття спільного дому – дому під назвою “Європа”.

По-друге. Чи ви помітили, шановні читачі, що переймати досвід європейських держав нас чомусь закликають ті політики, чиї шиї вивернуті в зовсім протилежному напрямку: апологети “славянскіх саюзов”, “фєдєраций православних дєржав”, а то й зовсім химерних утворень на фантасмагорічному “євразійском прастранствє”. Якщо ці гаспада тягнуть нас в цьому напрямку, то нумо рівнятися на тамошні держави! Наприклад, на “матушку Расєю”, де найбільша національна меншина – українці – не мріють не те що про якийсь статус для своєї мови, а навіть про школи для своїх дітей, де хоча б частина дисциплін викладалася рідною мовою, чи про теле-радіо передачі зі своєї історичної Батьківщини. І це при тому, що українці в Росії (на відміну від росіян в Україні) мають певні території, де вони можуть по праву називатися корінним етносом. На саме тій Кубані кожний другий мешканець має прізвище на “–енко” чи інше українське закінчення, і при всьому цьому це – територія, яка вражена московським імпер-шовінізмом, що довів і нещодавній конфлікт навколо острова Коса Тузла. В розпалюванні цього конфлікту взяли дієву участь так звані “кубанскіє казакі”, нащадки колишніх запорізьких.

А чого варта заборона татарам переводити татарську мову на латиницю? За новим російським законом, усі окуповані “народи Росії” мають використовувати тільки кириличну абетку, щоб, крий Боже, якась “антиросійська” крамола не просочилася, чи взагалі думка про незалежність від Москви...

Більше прикладів наводити не будемо, а перейдемо до наступного арґументу.

Арґумент 2.

...на думку багатьох, найбільш переконливий.

“На Украінє рускій язик – радной для міліонов паспартних укрáінцев, і не патаму шта хто-та там іх русіфіцировал. Руская язиковая група на Украінє ета, как мінімум, палавіна наших саграждан”.

Ну, звичайно, про престижність “общепонятного”, про переваги російської культури, про двері, які ця культура нібито відкривала до кола “світових культур” для менш культурних і читай – недорозвинутих народів (буцімто не можна перекладати Шекспіра  відразу з англійської на, приміром, кримсько-татарську чи чеченську), про все це сперечатися не має сенсу, як і про статистичні дані, що дійсно свідчать про збільшення – на жаль чи на щастя – так званого “рускагаварящіва насєлєнія” навіть за часів незалежності. Але (знову це польсько-галичанське слівце) навіть противники існування окремої української мови стверджують, що існує “малоруський” (південно-західний) варіянт “великоруського язика”. І коли наводяться дані про вживання в побуті 50% населення України російської мови, чи хтось замислюється над тим, чи це насправді є “рускій язик”? Російська мова жителів України така ж самобутня, як і російська мова селян Вологодської області чи мешканців Вороніжа. Корінний мешканець Дніпропетровська, як і колишній селянин із Синельниківського району, який почав “касіть под гарадскова”, впевнені, що розмовляють на “чістом руськом язикє”. І обидва швидко й безпомилково вираховуються на московській чи петербурзькій землі тамошніми мешканцями: “А-а, хахли панаєхалі!”, що особливо образливо для “дніпропетровця”.

Мені закинуть: “Навіщо все так ускладнювати? Є шкільні підручники з російської мови, є словник Даля, є врешті-решт, “наше всьо” Алєксандр Сєргєєвіч та таке інше...” Шановні, схаменіться! 9/10 слів зі словника Даля не те що ніде, ніким і ніколи з російськомовних громадян не вживаються, а навіть сенс цих слів багатьом з них залишається незрозумілим. Спільний наклад за рік усіх творів Пушкіна значно поступаєтся накладу всього одного роману “письменниці всіх часів і народів” Дар’ї Донцової. Що стосується підручників, то всім відомо, що розмовляти нас учать спочатку батьки, ну а потім “вулиця” спільно з героями літературних шедеврів тієї ж Донцової та Мариніної й фашизоїдними кіногероями з фільмів “Брат” чи “Бриґада”.

Підсумовуючи сказане, пропоную. Всім захисникам інтересів “желающіх разгаварівать на радном язикє”, всім, хто піклується про душевний стан громадян (своїхх виборців) негайно, оскільки до виборів лишилося зовсім мало часу, зібрати лінґвістів, фільольогів, письменників та журналістів і в кожному із реґіонів розробити свій варіянт російської мови. Наприклад: “слабажанскій варіант рускава язика” для Харкова, або “адескій варіант” для півдня України. Й головне. Надати статус державної, а ще ліпше – “наддержавної” мови “рускаму мату”! Щоб це не дуже різало слух, назвати нову мову “фєнєю”. Воно якось і для вуха приємніше, та що се таке, давно вже всі знають. А оскільки матюки, на відміну від російської чи української мови, знають геть усі українці – бо ж і на вулиці їх чуємо, і словників “тюремно-лаґєрнава жаргона” хоч греблю гати в будь-якій книгарні чи на книжковому базарі; єдине, що не вистачає підручників для шкіл, а воно якось не гарно, “па-лаховскі” для молодого покоління; от, скажемо, матюкнувся просунутий молодик на когось, а наголос не там поставив, і вже людина образилась, і “пєром в бок” відповіла... нє харашо! – то політик, який візьме на озброєння ідею надання наддержавного статусу Фєні, матиме підтримку як на Сході, так і на Заході країни. А гроші за “ноу-хау” перерахуйте якомусь з українських видавництв.

І тоді на вході у Верховну Раду висітиме табличка “Сучий парламент”, наприклад, а замісць громіздкого і малозрозумілого “Міністерство внутришніх справ” буде лаконічне й влучне “Мусарня”. Замісць “Адміністрація Президента” – “Хаза Пахана” і т.д. Фантазувати за цією темою можно довго й весло, тому всіх бажаючих я відсилаю до “Славаря тюрємна-лаґєрнава жарґона” видавництва “Края Маскви” за 1992 рік, де є розділ “Славарь народна-блатних топонімів Лєнінґрада і області”.

Так ось, коли ми надамо всім цим “язикам” статус державних мов, тоді вже і можна буде порівнювати нас, але вже не зі Швайцарією, а з Камеруном, де живе 200 народів, які між собою спілкуються 27-ма мовами, сповідують 4 релігії і все це тримається на однопартійній диктатурі. Ось тоді всіх бажаючих вивчити їхній досвід залюбки будуть відправляти в ці края з квитком в один бік.

Арґумент 3.

“Люді прівиклі абщяцца на руском язикє, зачєм же іх ламать і навязивать чюжоє? Зачєм іскарінять нєістрібімає, то, шо ідьот ат зємлі, ат матєрі, ат сєрца!?”... так і хочеться продовжити: “з підворіть та кабаків, з радіоприймачів маршрутних таксі, з вуст приблатньонної молоді та героїв телесеріялів “Бриґада” чи “Бандитський Петербурґ”, по-батькові та по-матері”.

Уважаємиє гаспада!

Держава та її інституції для того й існують, щоб “ламать і навязивать”, “іскарінять і наказивать”. Спочатку державні функції беруть на себе батьки, коли вчать своїх чад, я перепрошую, какати та пісати в горщик і не колупатися у носі, потім шкільні вчителі вчать нас поважати дорослих і не ображати маленьких. Коли у дитячому вихованні трапляються збої, тоді до справи беруться й інші державні установи: суди та прокуратури, виховні кольонії та зони посиленого режиму. І всі ці вихователі, починаючи від батьків і закінчуючи тюремними наглядачами,  тільки тим і займаються, що обмежують своїх підопічних у пересуванні і слововживанні, та якщо останні чимось незадоволені, то до діла береться батьківський пас чи поліційний кийок. І всі, без виключення, вважають це нормальним явищем, необхідною передумовою розвитку держави, підтримки в країні ладу та спокою.

Читач, сподіваюсь, дійде висновків самостійно.

 

Віталій КУЧЕРЕНКО

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 



 
повернутися