11-17.6.2012

МИ В СВІТІ
Наші Символи
Реґіональна Хроніка
Політика
Культура
Історія
Україна incognita
Мова/Язык
Кишенькова Книжка
Захід-Схід
Українські дослідження
Туризм
Жартуймося!
Українофобія
Усяке різне
Канадсько-
Український
Бібліотечний Центр



Анкета правильного харчування

Павлорадський Iсторико-краєзнавчий
сайт. Життя регiону

www.domivka.net
- Домівка - українська мережа



The UPA - Ukrainian Insurgent Army

Інститут Україніки

уkраїнсьkа елеkтронна бібліотеkа

ОУН-УПА: легенда спротиву


Тут спілкуються українською

Форум для патріотів України

Український Лікнеп

Український козацький портал

Офіційне видання прес-служби Київської Патріархії УПЦ Київського Патріархату

Kosiv Art

.: Хутір - Своє Село :. - українською до цілого Світу

Олег Тягнибок
ВО "Свобода"

Наше-Рідне

free counters


ЖИВИ НА ПАПЕРІ, ПРЕКРАСНА І СИЛЬНА!
26.01.2010 12:37

 

У контексті нашого «умовного звільнення за хорошу поведінку» 1991 року, думаю, буде незайвим нагадати призабуту історію «незалежності» України, великодушно надану їй Москвою у 1944 році, коли з просто «совєтської» (окупаційний офіціоз наполягав на терміні «радянська») республіки Україна раптом перетворилася на «суверенну державу» з усіма її формальними атрибутами, зокрема, міністерством зовнішніх справ, власною армією, гімном, правом ухвалювати міжнародні договори і т.п. Зрозуміло, вся ця суверенність залишалася на папері для «зовнішнього вжитку»: з метою пропаганди серед нелояльних тубільців та закордонних союзників.

Як відомо, Кремль завжди з особливою увагою ставився до «українського питання». З одного боку, латентне прагнення України

Так загравав Кремль зі своїм гарматним м'ясом 

самостійності призводило до перманентного терору, русифікації та етноциду в його різноманітних проявах. З іншого, московські правителі завжди розуміли, що одними тільки заборонами та репресіями цю проблему не розв’язати, тому в арсеналі їхніх колоніяльних засобів був і пропагадивний пил для очей світової громадськості, і пиріжок для схильних до хрунівства верств українського населення.

Яскравою в цьому плані є короткотривала доба совєтської «українізації» 1920-х років, під час якої реально порушувалося питання про самостійні збройні сили УССР, і було створено деякі окремі військові підрозділи (так, приміром, у Полтаві існувала українська летунська частина, в окремий підрозділ було виділено «червоне козацтво» та т.і.) Але останнім, хто щиро вірив у реальну незалежність совєтської України, був, здається, Хвильовий, а після жахливого погрому, яким закінчилася та «українізація», говорити про якусь «самостійність» стало не те що безглуздо, а просто небезпечно. Характерна риса – після загибелі П.Любченка і В.Чубаря у 1937 р. Москва не призначала на посаду гауляйтера України етнічних українців до початку 1960-х р. (П.Шелест) Аж раптом, наприкінці Другої світової війни, таке піднесення – до «суверенної держави»! З якого б то дива?

Щоби з’ясувати обставини, цілі та причини подібних політичних ігрищ большевиків, варто звернутися до великої міжнародної політики того часу і глобальних амбіцій Москви у всесвітньому масштабі. 

Восени 1943 р. альянти вже не сумнівалися у своїй перемозі над Німеччиною та її союзниками, тому заходилися перекроювати світ згідно своїх апетитів. На Тегеранській конференції у жовтні того ж року було вирішено створити ООН – організацію, яка мала прийняти на себе забезпечення колективної безпеки. До реальних заходів приступили 1944 р. та одразу ж з’ясувалося, що ООН стане ареною боротьби поміж США, Великобританією й СССР. Сталін бачив, що залишається в цій організації в критичній меншості, отже, він вносить пропозицію про включення до ООН совєтських республік у якості повноправних самостійних членів. При цьому Москва посилалася на намір стати такими учасниками ООН британських домініонів. Ця ініціятива Кремля викликала здивування в Лондоні та Вашинґтоні, оскільки республіки СССР на відміну від домініонів (Канади, Австралії, ПАР, Нової Зеландії) не були державами ні де-юре, ні де-факто. Їх неможливо було навіть назвати «карикатурами на державність». Треба було щось терміново вигадувати, отже постав нашвидкуруч зліплений жупел совєтського «суверенітету» – цілком декоративний, але широко реклямований на Заході.

Треба відзначити, що саме 1943 р. починається і політика загравання з українцями німецької окупаційної влади. Найголоснiшою справою стало формування навеснi того року української добровiльної дивiзiї «Галичина» в складi вiйськ СС. З розрiзнениx «сxiдниx» батальйонiв утворено «Українське визвольне вiйсько» (УВВ). Щоб якось приглушити незадоволення населення, передусiм примусовим вивезенням людей на роботи до Нiмеччини, обiцяно розформування колгоспiв, що пiд нiмецькою окупацiєю iснували пiд змiненою назвою громгоспiв – громадськиx господарств. Найперш оголошено про початок передачi землi в приватну власнiсть.

Зі свого боку Сталiн розгорнув велику пропагандивну кампанiю. Стосовно України стали вживати означення «нацiональна суверенна українська держава у формi Української РСР». Восени 1943 р. впроваджено назви 1-й, 2-й, 3-й, 4-й Українськi фронти. Tодi ж засновано державну нагороду – «орден Богдана Xмельницького» трьоx ступенiв. До речi, це єдиний совєтський орден, напис на знаку якого зроблено не росiйською мовою (у даному разi українською).
[Джерело]

28 січня 1944 р. газета «Правда» повідомила про «черговий пленум ЦК ВКП(б), який розглянув пропозиції совнаркому СССР з розширення прав союзних республік у галузі оборони та зовнішньої політики». У той же день сесія верховної ради СССР на основі доповіді голови совнаркому та міністра зовнішніх справ В.Молотова ухвалила два закони: «Про створення воїнських формувань союзних республік» і «Про надання союзним республікам повноважень у галузі зовнішніх відносин». Сама назва цих рішень звучить, як на вухо совєтської людини, страшенно ризиковано: крамольне вже само формулювання «створення воїнських формувань союзних республік», за висловлювання якого роком раніше та декілька роками пізніше можна було сміливо загриміти до концтабору «без права листування». Про ці рішення не згадали навіть під час «перебудови» 1980-х, коли в Україні розпочався національний підйом та виказувалися обережні спроби «просити в Центра» те, що він вже колись цілком реально давав, оскільки вся ця історія з ООН була на вісімдесяті твердо забутою.

Миттєво було внесено зміни до конституції СССР та аналогічних «конституцій» союзних республік. У пресі всі ці кроки пояснювалися «успіхами в розв’язанні національних питань в СССР», «торжеством ленінської національної політики». Проте в рядових громадян СССР перетворення ключових міністерств із загальносоюзних на республіканські могло викликати хіба ще подив. По-перше, цей «черговий» пленум ЦК ВКП(б) був ніяким не черговим, а єдиним за всі роки війни (а з’їзди партії взагалі не збиралися від 1939 до 1952 рр.) По-друге, дивувала вражаюча блискавичність внесення настільки серйозних змін до законодавства та самої системи союзних взаємовідносин. По-третє, ці нововведення повністю протирічили всій попередній сталінській політиці планомірного винищення в республіках усього питомо національного, що трактувалося як «націоналістичне» та «сепаратистське». Зрештою, це протирічило позиції самого Сталіна, який свого часу (1922 р.) категорично заперечив пропозицію керівництва совєтської України зберегти за республіками право на самостійні зовнішні зносини та торгівлю. До того ж, це «торжество ленінської національної політики» аж ніяк не збігалося з розгорнутими саме 1944 року масовими репресіями проти цілих народів якраз за національною ознакою. Почалося тотальне вивезення до Казахстану й Сибіру кримських татар, чеченців, інгушів, калмиків, карачаївців, балкарців, народів Балтії, та й українців у тому числі (близько 2 млн депортованих до кінця сорокових років), яке супроводжувалося величезними людськими втратами. Гадаю, всім було ясно, що ухвалені на пленумі 1944 р. нові «вольності» республік СССР не що інше, як звичайнісінька декоративна фікція.

Отже, згідно рішень цього пленуму, в усіх республіках СССР було запроваджено «свої» наркомати зовнішніх справ, які проіснували до 1946 р. Там тисячі чиновників не робили абсолютно нічого, отримуючи ні за що величезні зарплатні, оскільки Москва дозволила встановити їм дипломатичні відношення навіть із Монголією та новоствореними за совєтської окупації маріонетковими країнами «народної демократії» в Европі. Ці новітні МЗСи багато разів зверталися до Москви з різноманітними пропозиціями з налагодження зв’язків із іншими, більш віддаленими, країнами, але отримували спочатку відповідь «чекати!», а потім взагалі ніякої відповіді. Вся ця «бурхлива діяльність» не мала абсолютно ніякого практичного сенсу, хоча коштувала платникам податків величезних витрат, недоречних в умовах післявоєнної руїни, на утримання ілюзорних республіканських міністерств закордонних справ – із високими зарплатами паперових чиновників, які жили в шикарних столичних квартирах на державний кошт.

Василь Герасименко

Стосовно республіканських армій та наркоматів оборони, то вони взагалі сталі головним болем для Кремля – отже ніколи де-факто так і не були створені, існуючи лише на папері. Цікаво, що з усіх республік СССР саме Україна виявилася найбільш просунутою в цьому відношенні: тут 11 березня 1944 р. було призначено народного комісара оборони УССР – ним став генерал-лейтенант Василь Герасименко, водночас командуючий Київським військовим округом. Була розроблена й структура республіканської армії України, сформований її штаб. Фактично Україна стала одинокою республікою у складі СССР, яка хоча й де-юре, але мала власні збройні сили, що існували паралельно з совєтською армією.

Генерал Герасименко згадував, що командувачі 1-го і 4-го Українських фронтів генерали Конєв і Толбухін називали між собою мобілізованих українців «малоумками», а самого генерала, який уперто продовжував говорити українською мовою, обзивали «хохлом».

…[Совєтські] військовіки ставилися до уродженців України як до штрафників або військовополонених.


«Дзеркало тижня», 2005, ч. 34

Ця «солодка цукерка» для Заходу була, ймовірно, викликана порушенням на Ялтинській та Потсдамській конференціях «українського питання», вимогою альянтів надати Україні якщо не повної незалежності, то принаймні «розширеної автономії». Гра у національну армію УССР продовжувалася до травня 1946 р. Наївний генерал Герасименко з усією відповідальністю поставився до свого призначення і весь час засипав Москву проханнями більш чітко визначити коло повноважень його комісаріяту. Замість відповіді у жовтні 1945 р. Герасименка було переведено на посаду заступника командуючого Прибалтійським військовим округом і міноборони України залишилося без міністра, а у травні 1946-го було назагал ліквідовано.

Ігри в «суверенні совєтські держави» було припинено саме у цей час, коли необхідність у них відпала: ООН було створено, «протиснути» до неї вдалося з 15 республік лише Україну та Білорусь. Причому Москва тепер настільки вважала вільною від цих ігор, що ліквідувала ці паперові зародки державності не лише в тих республіках, які до ООН не ввійшли, а й в УССР та БССР. Хоча дві останні зі скасуванням у них відомств зовнішньої політики та національних збройних сил формально вже не мали права залишатися у складі Організації та мусили бути виключені з неї за фактом втрати атрибутів будь-якої державності. Цього виключення УССР та БССР не відбулося за незрозумілих, ніде не озвучених причин.

Деякі дослідники (зокрема, московський історик професор А.Буровський) висувають версію, що на цю заплутану історію вплинула позиція США, обумовлена інтересами американських єврейських фінансових кіл, що працювали над створенням можливої Єврейської держави на теренах низки областей України та Білорусі зі столицею в місті Гомель. Пропозиції з реалізації цього проекту були спрямовані особисто Сталінові. Американські мільйонери єврейського походження пропонували взяти на себе всі витрати з післявоєнного відновлення промисловості та інфраструктури цих теренів, із системою соціяльного захисту населення, включно з величезними пенсіями ветеранам війни. Це була детально розроблена концепція, теоретично можлива, на реалізацію якої мільйонери-євреї США (більшість з них народилася на території України і Білорусі) були готові виділити астрономічні за тих часів гроші та ресурси.

Нагадаємо, що на історичних землях Речі Посполитої (Польщі, Литви, України та Білорусі) до приходу Гітлера проживали впродовж століть дві третини всього єврейського населення планети. Москва, шукаючи шляхи розширення ООН на свою користь за рахунок республік СССР, не відповіла «ні», а виказала наче зацікавленість. У результаті Москва одурила всіх, змусивши США дозволити включити до Організації на повних правах Україну й Білорусь в якості певної компенсації за майбутнє створення Єврейської держави на їхніх теренах – адже державність УССР і БССР означала й більш вагомі права для єврейського населення, чого так прагнули фінансові кола США.

Кінцевою крапкою у цьому питанні стало проголошення – за сприяння СССР! – держави Ізраїль на Ближньому Сході у 1947 р., коли вже ні про які «єврейські автономії» в Україні та Білорусі не було сенсу говорити.

 

У руслі тієї «суверенізації» України було написано і «гімн УССР». Автором цих безпорадних віршів став ніхто інший, як П.Тичина. Музикою була трохи викривлена мелодія «гімну СССР».

«Живи, Україно, прекрасна і сильна,
В Радянськім Союзі ти щастя знайшла.
Між рівними рівна, між вільними вільна,
Під сонцем свободи, як цвіт розцвіла
…»

Перший рядок, ясна річ, антитезою «живи» мав заперечувати ключові слова нашого справжнього Державного Гімну: «Ще не вмерли України ні слава, ні воля».

Можливо, третій рядок є алітерацією на слова Ісуса Христа (Мк, 10:42-43).

Цей «гімн» піддається памфлетній деконструкції в романі В.Винниченка «Слово за тобою, Сталіне!» (1950 р.): персонаж, страждаючий від післявоєнних злиднів, слухає та зле, в’їдливо коментує ці рядки, що їх читає син-підліток.

Але «гімн совєтської України» не набув поширення навіть в офіціозній імперській пропаганді, залишаючись у глибокій тіні всіляко уславленого всесоюзного гімну («Союз нерушимий…»). Само населення здебільшого навіть не підозрювало про його існування.

Під занавіс Совдепії, наприкінці 1980-х, я опинився на якихось офіційних зборах, присвячених, здається, «дню пабєди». Людців у залі було чимало, думаю, понад півтори сотні. І от оркестр заграв гімн Совєтського Союзу. Всі неквапно, якось ліниво, підвелися, прослухали, сіли. Але по хвилі оркестр ушкварив отой самий, тичинівський… Не підвелася жодна особа! Наче так і треба.

Яка потрібна краща ілюстрація для реальної «незалежності» УССР та справжнього місця України в Совдепії?


dzhmil.livejournal.com


 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 



 


 
повернутися