11-17.6.2012

МИ В СВІТІ
Наші Символи
Реґіональна Хроніка
Політика
Культура
Історія
Україна incognita
Мова/Язык
Кишенькова Книжка
Захід-Схід
Українські дослідження
Туризм
Жартуймося!
Українофобія
Усяке різне
Канадсько-
Український
Бібліотечний Центр



Анкета правильного харчування

Павлорадський Iсторико-краєзнавчий
сайт. Життя регiону

www.domivka.net
- Домівка - українська мережа



The UPA - Ukrainian Insurgent Army

Інститут Україніки

уkраїнсьkа елеkтронна бібліотеkа

ОУН-УПА: легенда спротиву


Тут спілкуються українською

Форум для патріотів України

Український Лікнеп

Український козацький портал

Офіційне видання прес-служби Київської Патріархії УПЦ Київського Патріархату

Kosiv Art

.: Хутір - Своє Село :. - українською до цілого Світу

Олег Тягнибок
ВО "Свобода"

Наше-Рідне

free counters


МОВЧАЗНІ НАВЧАТЕЛІ
13.11.2009 15:45

 

Мовчазні навчателі – це розділові знаки, загальноприйняті умовні позначки (крапка, крапка з комою, двокрапка, три крапки, тире, дужки, лапки, знак питання, знак оклику), які вживаються на письмі для членування тексту відповідно до синтаксичної будови, змісту та інтонації. Знаки пунктуаційної системи ще називаються пунктограмами. Звідки ж узялися розділові знаки на письмі?

Крапка в нашій мові має дуже давню історію, відома ще в період написання перших книг, проте не завжди вона означала кінець речення. У давньоруських писемних пам'ятках, яким не було властиве членування текстів на слова, крапка вживалася для відокремлення слів і відрізків тексту один від одного. Очевидно, цей знак уже тоді означав паузу, і русичі розрізняли паузу довгу й коротку, позначаючи її одною, двома, трьома чи навіть чотирма крапками. Проте кількість крапок у кожного з переписувачів була своєю, адже тоді не існувало писаних правил — граматики. Іноді замість крапки використовувався хрестик, наприклад, в Остромировій Євангелії XI ст. Могла заміняти крапку й вертикальна хвиляста лінія.

Спочатку крапку ставили внизу біля літери або на рівні її середини. Іноді крапка могла означати зупинку в переписуванні тексту, і тоді вона могла стояти будь-де, навіть у середині слова.

У XVI ст. вживання крапки було вже наближеним до сучасного, і в граматиці Лаврентія Зизанія (1596) крапка позначає, як і в сучасному письмі, кінець речення.

Три крапки, якими сьогодні позначають незакінченість або перерваність висловлювання, пропуски в тексті, вперше з'явилися ще в пам'ятках Київської Русі, проте їх роль тоді зводилася до відокремлення слів чи більших відрізків тексту. Тільки починаючи від «Енеїди» І.Котляревського (1798), поступово закріплюється вживання трьох крапок у значенні, близькому до сучасного.

Сьогодні ними позначають, як правило, перерваність або незакінченість висловлювання: /раптом... Та годі про це! Іноді три крапки означають паузу в середині речення перед повідомленням несподіваного: / він назвав... Оксану. Цим знаком позначається і пауза при схвильованому емоційному мовленні: Я... я... не знаю...

У цитатах три крапки означають, що текст подано уривком, на початку чи на закінченні: Про цей переклад «Іліади» І.Франка казали: «...не популяризований, але справді націоналізований наш Гомер».

Кома (з грец. — чеканка, карбування) — знак, відомий ще староукраїнському письму XIV—XV ст. Функції коми тоді майже не відрізнялися від крапки, і лише поступово, у граматиках Лаврентія Зизанія (1596), Мелетія Смотрицького (1619), художніх творах XVIII ст. кома починає трактуватися як знак, що виконує інші, багатогранніші, ніж крапка, розділювальні функції в текстах. Сьогодні кома чи не найпоширеніший розділовий знак нашої мови.

Тире (від фр. tirer — тягнути) — розділовий знак у вигляді горизонтальної риски — вживається у значенні, близькому до сучасного, від часів «Енеїди» І.Котляревського.

Знак оклику — розділовий знак для вираження вигуку, окличної інтонації — під назвою «удивная» зустрічається вже в граматиці Мелетія Смотрицького (1619). Цікаво, що в деяких мовах, зокрема іспанській, знак оклику, як і знак питання, ставиться в реченні двічі: на початку і в кінці. Це дає змогу читачеві краще орієнтуватися в інтонуванні речень.

Знак питання — увійшов у художні твори з XVIII ст. і засвідчений тільки граматикою О.Павловського (1818). До того часу його функції виконувала крапка з комою, що й засвідчено в уже згадуваних граматиках Лаврентія Зизанія та Мелетія Смотрицького.

Дефіс (з лат. devisio — поділ, розчленування) — коротка рисочка, що вживається нами для написання деяких складних слів, скорочень, переносу в інший рядок — використовувався раніше лише як знак переносу. Тільки за «Українським правописом» 1928 p., де цей знак називався «розділкою», дефіс став невід'ємною частиною написання складних слів.

Колись у письмі був поширеним знак титло (грец. — напис). Пригадуєте у Т.Шевченка: «...Не минайте ані титли, ніже тії коми...»? Це надрядковий знак у давньогрецькій, латинській, старослов'янській, давньоруській, староукраїнській писемностях, який указував на скорочене написання слів — пропуск однієї чи кількох літер у слові. Титло дозволяло скоротити час при переписуванні книг. Скорочення було двох типів: з винесенням скороченої літери над рядок і без винесення та мало форму дугоподібної чи легко вигнутої прямої лінійки над словом. Було багато варіянтів позначення титла.

Апострóф (із грец. — звернений убік) — надрядковий значок у вигляді коми, яким передають на письмі роздільну вимову губних приголосних та р і к перед я, ю, є, ї, а також написання деяких часток у прізвищах іншомовного походження (д'Артаньян), скорочення слова: «Ма', ти куди?» Уперше апостроф в українській мові застосував Є.Желехівський у «Малорусько-німецькому словарі» (1886), а в інших джерелах, зокрема, в «Енеїді» І.Котляревського, творах Т.Шевченка, словнику Б.Грінченка, замість апострофа використовувалися твердий та м'який знаки.

                                                                                                                                                                   
Галина БАНДЮК

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 



 

 
повернутися