11-17.6.2012

МИ В СВІТІ
Наші Символи
Реґіональна Хроніка
Політика
Культура
Історія
Україна incognita
Мова/Язык
Кишенькова Книжка
Захід-Схід
Українські дослідження
Туризм
Жартуймося!
Українофобія
Усяке різне
Канадсько-
Український
Бібліотечний Центр



Анкета правильного харчування

Павлорадський Iсторико-краєзнавчий
сайт. Життя регiону

www.domivka.net
- Домівка - українська мережа



The UPA - Ukrainian Insurgent Army

Інститут Україніки

уkраїнсьkа елеkтронна бібліотеkа

ОУН-УПА: легенда спротиву


Тут спілкуються українською

Форум для патріотів України

Український Лікнеп

Український козацький портал

Офіційне видання прес-служби Київської Патріархії УПЦ Київського Патріархату

Kosiv Art

.: Хутір - Своє Село :. - українською до цілого Світу

Олег Тягнибок
ВО "Свобода"

Наше-Рідне

free counters


ДЕ І КОЛИ ВИНИКЛА ЗАПОРІЗЬКА СІЧ?
07.05.2009 10:54

 

Початковий період української козаччини та оформлення її військово-політичної організації – Запорізької Січі – є одним з актуальних і недостатньо досліджених аспектів вітчизняної медієвістики. Головною причиною незадовільного стану наукової розробки даної проблематики є не лише відсутність достовірних свідчень, а й загалом досить бідна джерельна база з історії українських козаків кінця XV – першої половини ХVI ст.

Продуктивним в подальшому дослідженні теми може бути, з одного боку комплексний аналіз свідчень з широкими залученням усіх можливих побічних даних, а з іншого, виявлення нових джерел, як писемних (особливо в архівосховищах Туреччини), так і археологічних (необхідним стає застосування підводної археології, оскільки Томаківська, Базавлуцька, Микитинська, Чортомлицька та Покровська Січі у 1950-х роках були затоплені водами Каховського водосховища).

Історіографія названої проблеми свідчить, що остання відзначається різноманітністю поглядів дослідників на ранню історію Запорізької Січі. Найбільш дискусійними на сьогодні є дві групи питань. Перша пов’язана з дилемою: чи була Томасівська Січ першою військово-політичною організацією українських козаків чи ні? Деякі українські (Ю.А. Мицик, В.Я. Сергійчук, Н.М. Яковенко) та польські (В. Серчик, Л. Підгородецький, Є. Топольський) дослідники, продовжуючи історіографічну традицію, що йде з часу виходу праць О. Рігельмана, Д. Бантиш-Каменського та інших, однією з перших Запорізьких Січей вважають замок Д. Вишневецького, який існував на острові Мала Хортиця в середині 1550-х років. Хоча ще Д.І. Яворницький з певною аргументацією заперечував існування Хортицької Січі, не називали Січчю хортицьких укріплень також Л. Падалка, В. Антонович та інші дослідники.

Інший погляд на проблему обстоюється в узагальнюючій десятитомній «Истории Украинской ССР» та останній колективній праці «Козацькі січі (нариси з історії українського козацтва XVI-XIX ст.)», а також у працях В.О. Голобуцького, Г.Я. Сергієнка, В.О. Щербака й А.О. Гурбика, які місцем першої Запорізької Січі схильні вважати Томаківку. Хоча В.О. Голобуцький все ж, розуміючи недостатню аргументованість своїх висновків, в останньому виданні своєї монографії (Київ, 1994) обережно зауважував, що «проблема датування виникнення Запорозької Січі та місця, де вона вперше зародилася, залишається відкритою» і «належить до найбільш складних у науці» [Голобуцький В. Запорозьке козацтво. К., 1994, с. 126].

Другий дискусійний блок проблем пов'язаний з часом заснування Запорізької Січі. Причому хронологічний проміжок, в якому історики визначали початок січі, досить значний. Так, крайні погляди віддаляють один від одного майже на сто років. Зокрема, як відзначав ще М.С. Грушевський, аналізуючи історіографічний аспект проблеми, Д. Каманін твердив, що Січ на Тавані була заснована наприкінці XV ст., а О. Яблоновський не визнавав існування Запорізької Січі і в другій половині XVI ст.

В сучасній історіографії розрив між полярними поглядами дещо скоротився, хоча розбіжності все ще залишаються значними і охоплюють період у півстоліття (від 1530-х до 1570-х років). Причому майже ніхто з дослідників не наважувався назвати не те що рік, а й десятиліття заснування Запорізької Січі, а називали, як правило, декілька десятиліть. Зокрема, В. Голобуцький писав, що Січ виникла «можливо в 30-50-х роках XVI ст.», К. Гуслистий та О. Апанович – «приблизно на початку другої половини XVI ст.», узагальнюючі праці з історії України 1990-х років – «в середині XVI ст.». Деякі історики відносили час виникнення, зокрема, Томаківської Січі до пізнішого періоду, що було продовженням історіографічної традиції, започаткованої М.С. Грушевським. Вчений твердив про «розвій Січі» в 1570-80-х рр. Щоправда, вказана хронологія дещо поправлялась, і сьогодні вітчизняні історики твердять, що виникнення Томаківської Січі припадало на 60-70-ті роки XVI ст.

Аналіз стану наукової розробки порушених проблем свідчить про відсутність єдиного погляду на їх вирішення. Хоча, вважаємо, що не всі наявні дослідницькі можливості були використані при висвітленні розглядуваної, вельми актуальної, теми.

То ж перейдемо до конкретно-історичного розгляду документального матеріалу. Перші джерельні свідчення про козаків Поділля та Київщини припадають на рубіж 1480-90-х років, а під 1499 р. вже згадаються козаки, які ходили Дніпром на промисли «до Черкас і далі». Ось ці перші зафіксовані документально козаки-провідники та козаки-уходники, вихідці з міст і волостей (переважно України й частково Білорусії), які спочатку на сезон, а згодом і надовше поселялися за порогами Дніпра і були прообразом пізніше зафіксованих джерелами «запорозьких» козаків.

Уходництво в таких віддалених від південних українських замків (а значить недостатньо захищених) місцях становило велику небезпеку з боку турецько-татарських військ, вторгнення яких в Україну з кінця XV ст. стають систематичними. Тому козаки і під час господарських робіт носили зброю. Як писав посол австрійського імператора Еріх Лясота, який у 1590-х роках подорожував козацькою Україною, що кожен там, «їдучи в поле, вішає на плече рушницю, а до боку – і шаблю чи тесак: татари нападають дуже часто і спокою від них майже ніколи немає».

Постійна загроза турецько-татарських вторгнень спонукала козаків до обєднання у ватаги, громади і товариства. Ними будувались укріплені поселення, городки і невеликі січі, перебуваючи в яких, можна було б відбити напади кримчан. Вже як мінімум у 1520-х роках такі поселення були засновані аж поблизу татарських кочовищ, з приводу чого хан Сагиб-Гірей скаржився в 1527 р. литовському уряду. В 1540-х роках вже черкаські уходники скаржилися великому князю литовському на намісника Андрія Пронського з приводу заборони їм будувати подібні городці в пониззі Дніпра на Орелі й Тясминах. А на початку 1550-х років у районі порогів та островів згадувалося більше 30 уходів і станів, які контролювалися черкаським старостою. Серед них, зокрема, «уход на Ревучом», «Вольнеч а Ненасытец», «уход Бозавлук», «уход Томаховка», «уход на Тавани» та ін. Причому термін «стан», який у даний період все ширше вживався для означення поселень, передбачав (на відміну від уходу) не сезонне, а постійне перебування козаків у даному регіоні.

Про те, що козацькі ватаги в другій половині XVI ст. вже постійно залишали в уходах і станах певні залоги, свідчив і сучасник, польський історіограф Мартин Бєльський (бл. 1495-1575). Він, зокрема, писав, що козаки «на Низу спільно займаються ловлею риб, там же її на сонці без солі сушать і тим літо там живуть, а на зиму до міст близьких  розходяться, яко до Києва, Черкас та інших, човни свої на острові у безпечному місці на Дніпрі, де, поховавши і декілька сот чоловік там залишивши на кореню, як вони кажуть, при стрільбі, бо мають і дєла (гармати) свої, яких на турецьких замках набрали і в татар відняли». Проте час, коли окремі козацькі городці та невеличкі січі, які, проіснувавши понад сто років у розрізненому вигляді, об’єднались у велику Запорізьку Січ, з прийнятною точністю дослідникам визначити ще не вдалося.

Дотичним до хронологічного аспекту вказаної проблеми є й питання про причини виникнення Запорізької Січі, що, вважаємо, було результатом як значних зрушень у тогочасному українському суспільстві, так і кардинальних кількісних та якісних змін у козацтві й стало важливим етапом в його історії. Під цим кутом і розглянемо проблему створення Запорізької Січі.

То ж де? Коли? І чому виникла остання? Для прихильників визнання Хортицького замку першою Запорізькою Січчю подібних питань не існує. Хоча в джерелах не виявлено жодних прямих свідчень щодо цього, а використовуються в основному побічні аргументи. Так, твердиться, що на Хортиці були нібито січові укріплення. Але якщо бути точним, то документальні матеріали фіксують тут в середині 1550-х років не «січ», а «городок» або «замок». Також гіпотетично допускається, що «саме сюди стягувались козаки» перед походами та поверталися з останніх. Але знову ж, як показують дослідження Ш. Лемерс’є-Келькеже, основані на оттоманських архівах, у війську Д. Вишневецького навіть «козаки» майже не згадуються, крім фрагменту військових дій поблизу Азова, не кажучи вже про «січовиків». Натомість воїни «Дмитрашки» найчастіше іменуються «руськими» або «невірними». Хоча ті ж джерела в інших випадках неодноразово згадують «польських», «московських» і «руських» козаків.

Крім того, зазначимо також, що жодне з відомих нині джерел у середині 1550-х рр. не лише прямо не згадує «Січ», але й не дає можливості помістити на Хортиці ні коша, ні кошових отаманів, ні традицій демократичного вибору останніх. Натомість же Д. Вишневецький у документах охарактеризований як одноособовий володар, а не обраний січовиками поводир. Та й сам польський король Сигізмунд ІІ Август (1548-1572) в одному із своїх листів до Д. Вишневецького (який Д. Яворницький датував весною-літом 1557 року)підкреслював ще й антикозацьку спрямованість збудованого замку: «Для удержания лихих людей – шкодников… не допуская Козаков делать зацепок чабанам и шкодить улусам турецкого царя».

З іншого боку, якщо визнати все ж існування в 1550-х роках військово-політичної організації козаків – Хортицької Січі, то виникає цілий ряд запитань. Зокрема, де поділася ця організація після зруйнування Хортицьких укріплень? Чому козаки одразу ж не перенесли Січ в інше місце? Хоча достеменно відомо, що наступні Січі (починаючи з Томаківської) швидко переносилися на інший острів і продовжували своє життя. У випадку ж із «Хортицькою Січчю» ми маємо непояснену (тривалістю в декілька десятиліть) перерву між останньою (середина 1550-х років) та Томаківською Січчю, безпосередні звістки про яку з’являються в джерелах лише з початку 1580-х рр.

Таким чином, в світлі наведених аргументів, досить проблематичною видається ідея визнання «Хортицького замку» Вишневецького першою Запорізькою Січчю.

Натомість детальний аналіз джерел свідчить, що все ж першою біль-менш зафіксованою джерелами організацією козаків за порогами була Томаківська Січ (назва якої походить від татарських слів «тамак» – гирло, або «тумак» – шапка). Вона існувала на однойменному острові, який в давнину ще називали Бучки, Буцький, Дніпровський і Городище.

Вигідне розташування Томаківки та розгалужена сітка водних перешкод робили острів зручним пунктом для укриття козаків і створення на ньому Січі. І дійсно, за твердженням М. Бєльського, запорожці протягом тривалого часу використовували острів, «званий Томаківка, на якому здавна низові козаки мешкають, якож їм стоїть за найміцніший замок».

Проте відсутність прямих відомостей не дає підстав достеменно точно визначити час заснування Томаківської Січі. Тому в даному питанні слід більше уваги приділяти аналізу побічних даних. А вони свідчать, що в першій половині XVI ст. Запорізької Січі на Томаківці чи в будь-якому іншому місці не існувало. Як відомо, пропозиція черкаського старости Євстафія Дашковича (1514-1535 рр.) на Піотровському сеймі 1533 р. про доцільність будівництва фортеці на одному з дніпровських островів із залогою 2 000 козаків хоча й отримала схвалення, але, як писав М. Бєльський, «з неї нічого не вийшло». Не зафіксувало Запорізьку Січ жодне з відомих джерел і в 1550-х роках. Так, ревізори Черкаського староства, які на початку того десятиліття описували землі Запоріжжя, жодним словом не обмовилися про конкретний більш-менш укріплений козацький форпост. Хоча в своїх описах вони під 1552 р. згадували територію за порогами і, зокрема, «уход Томаховку». Не помітити укріплень Січі з розгалуженою мережею господарства (оранка, борті, човни і т.п.) вони просто не могли. Певно, в той час у названому регіоні дійсно був лише «уход».

Подальші події – будівництво замку Вишневецького на Малій Хортиці в середині 1550-х років та його розгром улітку 1557 року теж не дають підстав для твердження про існування великої організації козаків на сусідньому острові Томаківка, який був розташований південніше (десь на 50 км) і про який французький інженер де Боплан (бл. 1600-1673) писав, що з нього «видно увесь Дніпро від Хортиці аж до Тавані». А якщо це так, то й острів Томаківка з Січчю не міг би залишитися непоміченим з Хортиці.

Відсутні відомості про утворення та існування великої Січі на Запоріжжі і в наступне десятиліття. Немає таких свідчень ні в джерелах, пов’язаних з останніми роками життя та діяльності Д. Вишневецького (початок  1560-х рр.), ні в листі Сигізмунда ІІ Августа, спеціально адресованому запорожцям (кінець 1560-х рр.). в останньому, зокрема, король писав: «Козакам – тым, которые… зъехавши, на Низу, на Днепре, в полю и на иных входах перемешкивают свовольно живучи» аби вони «с поля, с Низу и зо всих уходов, до замков и мест наших вышли» (1568 р.). Тобто неодноразово підкреслюється розпорошеність поселень запорожців (а основною формою останніх називається все той же сезонний «уход»).

Характер документальних свідчень залишається незмінним практично до другої половини 1570-х рр., коли Стефан Баторій (з 1576 р. польський король) почав проводити жорстку політику по підпорядкуванню Запоріжжя. Передбачалося витіснити козаків з даного регіону, частину з них взяти на королівську службу, а найбільш непокірних знищити. Своїм універсалом від 4 квітня 1578 р. Баторій зобов’язав усіх без винятку прикордонних старост допомагати київському воєводі князю К. Острозькому (бл. 1526-1608) виганяти козаків «з Дніпра» (замітимо: не з Січі) і «на горло карати». Паралельно вводилися санкції на торгівлю з козаками боєприпасами, харчами та заборонялося запорожців «у себе приховувати». До цієї кампанії передбачалося залучити і турецько-татарські війська. Причому в листах останнім Баторій сповіщав, що труднощі у боротьбі з запорожцями ще й у тому, що Польща не має в даному регіоні фортець (про великий укріплений козацький табір таж не згадується, хоча якби він існував, то в контексті зазначених подій про нього б обов’язково згадали чи турецька, чи польська сторони).

Заходи князя К. Острозького та похід любельського воєводи Яна Тарла (1578 р.) проти запорожців не дали бажаних результатів. «Ускоромить низовців» так і не вдалося. Труднощі боротьби по підпорядкуванню козаків визнав згодом і сам польський король. У 1579 році на слова татарського посла, який «на низовців скаржився, просячи аби їм король заборонив шкоди чинити», останній відповідав, що «то люди свавільні і карати їх важко, а також якщо король зможе, то заборонить їм (запорожцям)». Щоправда, під тиском королівських військ, як зазначав Бєльський, «і на той час, коли король Стефан хотів їх (козаків) зовсім вигубити, вони пішли до Москви, до тих інших козаків».

Думається, що військові дії проти запорожців були малоефективними перш за все через розпорошеність козаків по великому простору Дніпра та відсутність єдиного центру – Січі, здобути яку Польща на даний час все ж мала достатньо сил (оскільки вже 1579 р. Баторій оголосив війну Московщині, а польська армія захопила ряд московських міст). З іншого боку, Баторій міг піти і на компроміс з козаками, щоб використати укріплену фортецю на Дніпрі в інтересах Речі Посполитої (оскільки восени 1578 р. він і так збільшив реєстр до 600 чоловік).

Викладений матеріал, думається, дає підстави твердити про те, що практично і в другій половині 1570-х рр. на Запоріжжі не було великої Січі. Козаки в даний період переважно розселялися по уходах, городцях, невеличких січах і не були ще згуртовані в єдину організацію. Саме такий стан речей був зафіксований в Хроніці Бєльського, який радив королеві взяти запорожців на службу, «а щоб було плачено їм і нехай би там, на Дніпрі, мешкали… по островах, яких там є кілька, а так міцно укріплених і де яких осяде кілька або кільканадцять сот чоловік, аби навіть військо прийшло, нічого їм там не вчинять». Наведені відомості в Хроніці містяться між подіями 1574 і 1575 рр. Проте, думається, що цей уривок Хроніки, який іменується «Про козаків», відноситься до пізнішого часу, оскільки тут вже загдуються каральні акції С. Баторія проти запорожців другої половини 1570-х рр. (В. Голобуцький твердив, що цей сюжет, навпаки, стосувався ранішнього періоду. Нам важливо тут відзначити той факт, що і в даний період Січ не згадується, а описується кілька укріплених островів. Далі Бєльський їх визначає так: «Острів один, який звуть Коханє, між порогами, 40 миль від Києва, на кілька миль вздовж, на якому чуючи козаків, татари не так легко до нас переправляються, бо з нього кременецький і кучманський броди можуть їм закрити». «Інший острів неподалік, – зазначається в Хроніці, – званий Хорчика [тобто сучасна Хортиця], на якому Вишневецький перед тим мешкав». І, нарешті, третім Бєльський називає Томаківку, на якому «низові козаки мешкають, якож їм стоїть за найміцніший замок». Про це йдеться і в іншому місці Хроніки: «Є там деякі острови дуже укріплені, на яких козаки мешкають, і між іншими – Томаківка».

Таким чином, можна констатувати, що з середини 1570-х рр. джерела ще не вирізняли однієї великої Січі, а фіксували наявність декількох островів, де мешкали козаки. Не згадується і сам термін «кіш» щодо поселень козаків. Хоча тому ж Бєльському цей термін (під ним розумівся укріплений табір) був добре відомий і він його неодноразово використовує у своїй Хроніці. Вперше під 1589 р., коли 18 серпня татари вторглися «до Подоля і до Русі», то тоді, сповіщає хроніст, «під Тарнополем кіш (kosz) мали» (тобто центральний укріплений табір, звідки пустошили навколишні землі). Такий же кіш татари «мали під Константи новим» під час вторгнення на Волинь в 1593 р. Тому прочитання В. Голобуцьким та іншими дослідниками місця поселення козаків, зафіксованого в Хроніці «na korzeniu» як «на коші», не досить точно відображає описувані реалії. Можливо, тут малося на увазі постійне поселення на відміну від сезонного «уходу».  Вказаний термін був широко вживаний в Україні XVI ст. Коли поселення зводилося на новому місці, то в документах часто писалося про оселю «на сыром корени». Похідним від цього слова згодом, можливо, стали козацькі курені. Таким чином, кіш Бєльському був відомий, але він у середині 1570-х рр. ще не застосовувався щодо укріплених поселень козаків.

Невідомий хроністу був і кошовий отаман Запорізької Січі. Хоч автор Хроніки посаду отамана в середовищі запорожців фіксує. Коли пише про доцільність взяти козаків на оплачувану службу, щоб вони «гетьмана від короля мали, а сотники і отамани (batamani) аби присягали». Численність отаманів свідчила або про деяку кількість кошів з відповідними кошовими, або ж про курінних отаманів – керівників розпорошених по різних островах куренях, що є більш вірогідним.

У конкретно-історичній частині Хроніки теж відсутній термін «кошовий отаман», хоча Бєльський і описує діяльність деяких з козацьких ватажків. Так, під 1575 р. він змальовує жорстокий похід козаків на татар «з вождем своїм Богданком». У 1577 р. у боротьбі за молдавський господарський стіл на боці І. Підкови воювали козаки, «над якими гетьманом був Шах» та ін.

Перший більш-менш достовірний опис Томаківської Січі з укріпленнями і козацькою радою маємо лише на початку 1580-х рр. Він подається польським істориком Бартошем Папроцьким (бл. 1543-1614), який описав поїздку на Запоріжжя польського шляхтича Самуїла Зборовського. Останній після зустрічі з послами «від низових козаків, які запорозькими молодцями звуться», прибув на початку 1580-х рр. на південь України, «до Канева з почтом немалим слуг своїх і гайдуків й став на ріці Дніпрі». Далі «знову молодці-запорожці, бачачи його, послали до нього послів». Далі Зборовський «їхав до Черкас, з Черкас до Пекли ріки і хотів йти під Путивль-замок». Проте, вступивши знову в переговори, «козаки радили йому аби їхав до війська» в Січ.

Як бачимо, Запорізька Січ першої половини 1580-х рр. контролювала значну територію від Низу до Надпоріжжя та південних українських замків – Канева і Черкас, а січовики вільно пересувалися в даній місцевості, вступаючи в переговори з королівськими посланцями. Цікаво зазначити, що урядовці Речі Посполитої в даний період поважно ставилися до представників Січі. То й же Зборовський неодноразово посилав січовикам «упоминки і гроші». А козаки, в свою чергу, порівняно вільно почувалися у відносинах із старостами південноукраїнських замків і навіть дозволяли собі «нехтувати обіцянками старости пограничного, який їх відмовляв від служби Зборовському, до себе намовляв, великі ласки від себе самого і короля їм обіцяв».

У подальшій подорожі шлях Зборовського полягав до порогів, «де рицарі-люди мешкають, там є місце на Дніпрі, – як сповіщає польський шляхтич, – важке для просування, бо ті пороги з великих скал, через які вода яко куди з високих гребель спадає і там не може ніхто проїхати, крім козаків». У районі порогів польський загін натрапив на передову козацьку заставу, яка контролювала підступи до Січі. «Там же з Яволжаного (Таволжанського) урочища хотіли йому (Зборовському) дати козаки битву, коли… узріли при ньому гайдуків; розсудили то собі… ніби їх з направи королівської хотів вигубити». Проте, з’ясувавши, що поляки «їдуть у січ на завдання послів… направили 80 козаків, які його (Зборовського) перепровадили через пороги, яких є там дванадцять». Щоправда, «деякі шляхтичі, злякавшись тих страшних перевозів, вернулися назад». Спускаючись далі по Дніпру, Зборовський оповідав, що «там недалеко є замок Хортиця, який був Вишневецький поставив». Зазначимо дивну обставину: шляхтич сповіщав про замок, як про існуюче укріплення. Можливо, останній на початку 1580-х рр. був не зруйнований або не повністю зруйнований. Зборовський у даному випадку не міг помилятись. Оскільки він не просто оминав Хортицю, а ночував на острові. Хроніст зазначав: «Виїхавши з Хортиці замку (замітимо: не з Січі), на якому мали ночівлю, там доїхав до козаків і послів». Це місце перепочинку між Хортицею і Томаківкою було останнім перед в’їздом у Січ. Далі «Зборовський їхав з ними на місце те, де мешкання своє мали; те урочище зветься Томаківський Острів, яке є так широкий, що може на ньому сховатись 20 000 людей і коней немало; при тому острові є озеро рибне, там скоро висадились».

Наведені відомості, таким чином, дають можливість дещо уточнити територіальну локацію Томаківської Січі. Остання, як бачимо, розташовувалася не на острові в традиційному значенні цього слова, який був посеред Дніпра чи іншої річки. Термін «острів» у даному випадку вживався у значенні підвищеної частини землі поміж боліт, плавнів, малих річечок (Е. Лясота згадував тут «три Томаківки») правого берега Дніпра, чому й звався також «урочищем», біля якого було ще й озеро.

Подальший опис козацької організації на Томаківці початку 1580-х рр. не залишає сумніву, що то була Запорізька Січ. У даний період у Січі вже збиралися великі січові збори або кіш, які Зборовський за польською аналогією, називав «рицарським колом». Цікаво зазначити, що кіш тоді ж збирався і поза межами Січі, наприклад, під час військових походів. Так, Зборовський, крім таких зборів на Томаківці, зафіксував подібні й «на острові, названому Картамлик» (Чортомлик?) та на безіменному місці десь поміж Хортицею і Томаківкою.

Важливо зазначити, що на таких радах проблеми січового життя демократично обговорювалися всіма її учасниками, а для того, щоб рішення вважалося ухваленим й обов’язковим для виконання, необхідна була його підтримка переважної більшості січовиків. Так, коли Зборовський на зборах Січі запропонував козакам йти з ним на переговори в Орду, то січовики «розділилися: одні хотіли їхати з ним, інші на те не дали слова, повідаючи, що то (татари) пси зрадливі, слова не здержать, і нас із собою погубиш». Коли Зборовський хотів тиском схилити козаків до прийняття кошем його пропозиції, то «вночі великий розрух стався, же не відав, що з ним чинить мав гетьман і не був від них безпечний здоровя свого». Але Зборовський все ж не заспокоївся. І коли він пригрозив січовикам, що «їм битву перший ніж неприятелю іншому дасть», та козаки «за тими словами скарати (Зборовського) хотіли подлуг звичаю свого: підперезавши міцно, піску за пазуху насипать і в воду вкинути». В кінцевому підсумку шляхтич змушений був відступитися від нав’язування своєї волі кошу.

На початку 1580-х рр. на Січі згадується і січова старшина. В період подорожі та на початку свого перебування на Томаківці (очевидно, ще не зовсім засвоївши січові порядки) Зборовський провідника козаків називає «один старший». Останній неодноразово звертався до Зборовського та від імені козацького товариства вів із поляками переговори. Згодом, трохи освоївшись на Січі, шляхтич точніше називає посаду цього «старшого», а саме сповіщає, що ним був «отаман» (wataman), який під час походів плавав на човні гетьманському.

Зборовський також згадував про наявність у Січі регалій найвищої влади, якими були «булава гетьманська» та «зброя перших гетьманів місця того», що шанувалися січовиками як найвищі реліквії. Цікаво й те, що пам'ять «перших гетьманів» Січі та їхні регалії у першій половині 1580-х рр. були ще не втрачені, тобто Січ була заснована на «місці тому» (на Томаківці) нещодавно. Це підтверджується й тим, що сам термін «січові козаки», як відзначав М.С. Грушевський, укорінюється в джерелах лише в середині 1580-х рр. До першої половини цих років відносяться і найраніші відомості про дерев’яні січові укріплення – засіки, які будували козаки. Так, Карло Гамберіні (секретар папського нунція в Польщі) 1584 р. сповіщав: «Дерева там багато, і вони (козаки) так уміють себе оборонити засіками, що й зимою, як Дніпро замерзне, не бояться ніякого ворога, для більшої певності вирубують навколо лід».

Томаківська Січ у 1580-х рр. була центром, куди збиралися втікачі з ординського полону. Зборовський, зокрема, згадував, що під час його відвідин Томаківки була «сторожа козацька привела в’язнів кільканадцять, які з орди втекли, бо їх того часу в жнива багато тікає».

Змальовуючи побут козаків на Томаківці, Зборовський був вражений майстерністю січовиків у військовій справі, виконанням пісень та грою на музичних інструментах. Він зазначав: «Козаки невимовні штуки показували, співаючи пісні, стріляючи, на кобзах граючи».

На Запоріжжі першої половини 1580-х рр. джерела фіксували і своєрідний менталітет січовиків, які вважали Січ своєю вітчизною і пов’язували з нею всі свої надії та сподівання. Це особливо впало у вічі Зборовському, який зазначав, що «з козаками великі труднощі, які не дбають на короля-пана свого, ані на вітчизну, в якій народились, тільки всю надію на це місце (Січ) мають, поки живуть, так як кажуть ону посполиту приповідку: «Поки жити, поти боротись». На це звернув увагу і папський нунцій Маласпіна на початку 1590-х рр. Він, зокрема підкреслював, що «козаки створили гніздо, яке не підкоряється цій (польській) короні», бо «знаходиться у віддаленому місці, куди не сягає польське королівство».

Що спонукало до створення єдиної військово-політичної організації козаків саме на рубежі 1570-80-х рр.? Об’єднанню розрізнених козацьких городців та малих січей в одну велику Січ на Томаківці перш за все сприяло кількісне зростання козаків на даний час. І хоча ще литовський дипломат Михайло Литвин, який у 1550 р. відвідав Україну, писав, що «в цій країні дуже легко набирають добрих вояків», все ж значне кількісне зростання запорізьких козаків припадає на 1570-і роки. Так, Бєльський у цей період писав, що в козацьких зимівниках залишається цілорічне «кілька сот чоловік». Під 1577 р. вже згадуваний козацький гетьман Шах, «зоставивши на Низу чотириста козаків з шістьмастами чоловік» (тобто загалом близько тисячі низовиків), прибув на допомогу І. Підкові на Пробитий шлях.

В іншому місці своєї Хроніки М. Бєльський про рубіж 1570-80-х рр. писав таке: «Не було їх (запорожців) перед тим так багато, але зараз збирається до кількох тисяч, а навіть їх тих часів змножилося і частокрот туркам і татарам шкоду немалу чинять, якож по декілька разів Очаків, Тягин та Білгород та інші замки захоплювали і в полях немало добутку набирають». У 1584 р. італієць К. Гамберіні так характеризував козацьке військо  (пославшись на слова одного із старшин): «З козаків можна зібрати 14-15 000 добірного, добре озброєного війська, жадного більше слави, як наживи, готового на всяку небезпеку». Хоча в останньому випадку, ймовірно, враховувалися не лише запорожці, а й козаки на волості та в шляхетських маєтках. Проте все ж значне загальне їх зростання на кінець 1570-х рр. безспірне. Бо до того часу мова, як правило, велася про кілька сотень запорожців, а з початку 1580-х років уже про тисячі козаків.

Одним з важливих джерел поповнення козацтва в даний час було селянство, основні маси якого активізувалися саме в 1560-х рр., коли значно погіршилося його економічне та правове становище (Другий Литовський статут 1566 р.). І саме на другу половину 60-х та 70-х років припадає початок систематичних згадок про масові втечі посполитих (півсела, ціле село, кілька сіл).

Чисельному зростанню козацтва в даний період сприяла і поява на Запоріжжі значної кількості бояр-слуг, які не змогли документально підтвердити своїх справ на землю та шляхетство, перевірка яких почалася в Україні ще в 1557 році з проведенням волочної поміри. Після Люблінської унії 1569 року курс правителів Речі Посполитої на знищення боярства як стану був ще жорстокішим, а тому в кінці 1560-х упродовж 1570-х рр. бояри-нешляхта переміщуються на південні регіони України.

Після Люблінської унії на Київщину і Брацлавщину помітно поширилося магнатське землеволодіння, яке, в свою чергу, впродовж 1570-х рр. теж сприяло витисненню селян та непривілейованих бояр на південь. Останні значною мірою поповнили ряди низовиків і разом з козаками вже протистояли магнатській колонізації, яка загрожувала і давнім козацьким поселенням.

Переплетіння названих факторів призвело не тільки до кількісного зростання козацтва, але й до якісних змін у його середовищі. Боярство внесло в козацтво не лише організуючий елемент, але й дало останньому перспективну програму боротьби за визнання станових прав козаків у межах Речі Посполитої. Ця боротьба вже невдовзі дала певні позитивні результати (згідно з універсалом Сигізмунда ІІ Августа від 5 червня 1572 р. було взято на оплачувану службу «певний почет низових козаків» із 300 чол.)

Решта ж козаків змушена була закріпитися на Запоріжжі і вирішувати проблеми своєї організації самостійно. А агресивна політика С. Баторія в другій половині 1570-х рр. щодо підпорядкування та вигнання запорожців, на фоні постійної (тривалістю в століття) боротьби козаків із турецько-татарськими військами, думається, тільки прискорила на рубежі 1570-80-х рр. об’єднання розрізнених городців і малих січей в одну велику Запорізьку Січ на Томаківці. Територія, що підпорядковувалася Томаківській Січі, була значною. Так, на початку 1580-х рр. Січ мала свої сторожі й застави на просторі від перших порогів і Таволжанського урочища на півночі до Чортом лика і урочища Карайтебен на порубіжні з татарськими кочів’ями на півдні. Важливо відзначити, що творцями Запорізької січі на Томаківці були переважно козаки-воїни, або, як їх називали сучасники, «лицарі-люди». Зборовський на початку 1580-х рр. відзначав, що вони мешкають «на Дніпрі, де є важке місце для прибуття, і там не може ніхто проїхати, крім тих козаків», навіть «деякі шляхтичі, злякавшись тих страшних перевозів, вернулись назад».

Показовим було й те, що збори коша на Томаківці польський шляхтич називав «рицарським колом» та сповіщав про пошану в Січі до військових обладунків – «зброї перших гетьманів». Особливо контрастно відтіняють військовий характер Томаківської Січі відомості про т.зв. Надпорізьку Січ козаків, які синхронно (на початку 1580-х рр.) перебували в водорозділі рік Дніпра і Самари. Зборовський сповіщав, що зустрів там «200 козаків річкових, які тільки звірів та рибу ловлять іншим на живність… а тими ріками можуть до Орди і до Москви ходить для користі». Повідомлялося також, що вказані «річкові» або «водяні» козаки «мали старшого» і «те місце, куди козаки ховаються» і де проводять свої загальні збори.

Кількість козаків у Томаківській Січі встановити нелегко через відсутність прямих свідчень. Хоча приблизне число все ж назвати можна. За відомостями того ж Е. Лясоти, в Січі на Базавлуці (1594 р.) «їх усіх було трохи більше трьох тисяч, щоправда. Якщо захочуть може стати й кілька тисяч, коли скличуть козаків, які час від часу живуть у містах і селах, але вважають себе запорожцями».

Таким чином, як мінімум виходить близько п’яти тисяч. Число ж, яке назвав С. Хлопицький – шляхтич із Перемишля, який у 1594 р. на переговорах з австрійським імператором Рудольфом ІІ, обіцяючи останньому, «що сили козаків становлять вісім або десять тисяч», Лясота поставив під сумнів. Хоча, якщо С. Хлопицький враховував постійних низовиків, «сезонних» запорожців і козаків, які мешкали на волості, то названа ним цифра недалека від дійсності.

Підводячи підсумки нашим обрахункам, зазначимо, що в даній проблемі слід виділити окремо чисельність січовиків та загальну кількість козаків. Згідно з наведеними відомостями, думається, в часи першої Запорізької Січі на Томаківці на початку 1590-х рр. було декілька тисяч козаків (2-3 тис.). Оскільки в кінці її існування (восени 1593 р.) в поході Дніпром на Київ, як повідомляв 4 жовтня 1593 р. Й. Верещинський, брало участь «коло чотирьох тисяч» козаків «війська Запорозького». Та й у 1594 р., лише через рік після її зруйнування, на Базавлуці вже налічувалося більше трьох тисяч. І це в умовах активної участі січовиків у повстанні під проводом К. Косинського та спустошливих рейдів на Січ татар взимку 1593 р. Під час цих нападів (яких було не менше семи) татари захопили понад 2 000 козацьких коней, що побіжно теж свідчить про існування в Томаківській Січі кількатисячного козацького табору.

Загалом же українські козаки в часи першої Січі певно могли виставити не менше 10 000 вояків. Про це дізнаємося не лише з даних згаданого С. Хлопицького, але й з відомостей Карло Гамеберіні. Останній під 1584 р. вказував на можливість зібрання 14-15 000 козацького війська, а під 1587 р. приводив слова одного з козацьких ватажків, який сповіщав, що «козаки в будь-який час готові йти на службу найсвітлішому (венеціанському) дожу… і я сам поведу на поле битви 10 000 хоробрих вояків». Подібні кількісні відомості, щоправда, з уточненням регіону, де проводились обрахунки, знаходимо у записах венеціанського посла в Польщі П’єтро Дуодо, який у 1592 р. сповіщав: «Між цими двома ріками (Дністром і Дніпром) живуть козаки – люди хоробрі в найвищій мірі, чисельністю від 12 до 15 тисяч чоловік».

Що стосується визначення національної приналежності козаків загалом та січовиків зокрема, то тут можна висловити деякі міркування. Так, для початку 1580-х рр. існує загалом позитивно оцінена українськими фахівцями розвідка німецьких дослідників С. Любер та П. Ростанковські, присвячена національному складу реєстровців. Вченим на основі аналізу власних імен козаків реєстру вдалося встановити національну приналежність 356 осіб. Серед них вихідці з України становили більше 45%, з Білорусії – близько 40%, з Московської держави – трохи менше 10%, з центральної Польщі – 5%. Зустрічалися в реєстрі і прізвища окремих вихідців з Молдавії, Криму, Литви і Сербії. Щоправда, тут слід враховувати, що носії іноетнічних прізвищ могли проживати в Україні досить тривалий час і бути вже асимільованими нащадками тих переселенців, які перемістилися на українські землі в попередній період. Хоча вповні можна припустити, що подібна ж етнічна строкатість була характерна і для національного складу козаків на Томаківській Січі. Хоча й допускаємо, що з початком масових козацьких і селянських рухів кінця 1580 – початку 1590-х рр. відсоток вихідців з України, як основного ареалу повстань, у козацькому середовищі значно зріс.

З точки зору історичної перспективи, Томаківська Січ відігравала велику ролю як центр концентрації сил козаків у боротьбі за повернення втрачених земель, маєтностей (це збігалося з інтересами покозачених селян і бояр) та визнання станових прав козацтва (що особливо було актуальним для боярського елементу в середовищі запорожців). Саме в 1580-і рр., за спостереженнями С.А. Леп’явка, козаки вже відкрито нападають на шляхетські маєтки, а з 1587 р. ці виступи стають вже майже безперервними і в 1591 р. переростають у велике козацьке повстання під проводом К. Косинського, яке відзначалося не лише соціальною, а й політичною спрямованістю (встановленням козацької юрисдикції та намаганням запорожців спертися на широкі маси селянства в регіоні повстання). Розв’язати конфлікт з козаками вже не могли ні постанова сейму 1590 р. «Порядок щодо низовців і України», ні збільшення козацького реєстру до 1000 чоловік (універсал від 25 липня 1590 р.)

В ході повстання, за відомостями О. Вишневецького, К. Косинський «князю великому Московському зі всім військом своїм присягав і оному подав був все порубіжжя більше як на сто миль границь… яко ж і в листі своєму до них князь великий писався вже царем Запорозьким, Черкаським і Низовським і послав їм за пороги сукна і грошей». Весною 1593 р. Косинський вирушив у новий похід. Проте в боях під Черкасами загинув, а «інші повтікали за пороги до іншого війська… яких за порогами десь кілька тисяч ще є», – писав той же О. Вишневецький. Цікаво, що князь писав про запорожців як про «інше військо», відмінне від військ К. Косинського, які штурмували Черкаси. Останнє може свідчити про те, що не всі січовики бали участь у походах Косинського, або ж за порогами одночасно були інші великі козацькі загони. Незважаючи на загибель Косинського, повстання тривало й далі, а О. Вишневецький згодом змушений був підписати договір з козаками (серпень 1593 р.), за яким з-поміж інших також зберігалося право вільного проходу на Січ.

Проте рік смерті ватажка великого козацького повстання К. Косинського став і останнім роком існування першої Запорізької Січі. Вона була зруйнована в кінці 1593 р., коли 80-тисячна татарська армія, як твердили сучасники, напала на Січ, у той час як там не було основних козацьких сил, а перебував лише «залишок козаків, яких було на кореню  залишилося близько шестисот».  Учасник цих подій, один «козак із Запоріжжя», згодом повідомляв, що оборонці Січі «ледве в човнах на Дніпро втекли». Січ же було вщент зруйновано. Що змусило запорожців вирушити з Томаківки і переселитися на інший острів Базавлук, розташований за 30 км нижче по Дніпру від Томаківки. Хоча слава про Томаківську Січ ще довго зберігалася в памяті її сучасників. Так, Еріх Лясота, який подорожував Дніпром у 1594 році, писав, що коли він плив з низу «далі до трьох річечок, які називаються Томаківками, і котрі впадають у Дніпро з руського боку», а також згадував «знаменитий названий острів» (Томаків).

На основі викладеного матеріалу правомірною бачиться така схема історичних передумов та процесу виникнення Запорізької Січі.

Упродовж другої половини XVI ст. основним джерелом поповнення козацтва були промисловці-уходники, які ходили на Низ, де займалися рибальством, мисливством, бортництвом та іншими промислами, а із закінченням сезону поверталися назад для продажу свого товару. Цими першими козаками-уходниками були переважно жителі з міст і волостей.

Поступове освоєння Запоріжжя призвело до наближення козацьких уходів і станів впритул до татарських кочів їв, а це, в свою чергу, викликало сутички між зустрічними хвилями колонізації. Що змушувало козаків завжди носити зброю й майстерно володіти нею. До цього ж спонукало створення в середині XV ст. Кримського Ханства, набіги орд якого на Запоріжжя та Україну дедалі частішали, а з останньої чверті XV ст. стали систематичними.

Останній фактор значно вплинув на еволюцію козацтва. Оскільки з кінця XV ст. промислова та військова діяльність козаків стають рівноцінно важливими для останніх, бо в умовах постійної загрози турецько-татарських вторгнень уходництво ставало неможливим без надійного військового захисту козацьких угідь. У даний період починають створюватись і перші укріплені поселення на Низу – городці та січі.

Паралельно формуються в той час суто військові козацькі загони, на яких згодом спиралися литовські та польські воєначальники як на провідників у степах, і яких як професійних вояків наймали окремі магнати та шляхта для служби у своїх маєтках.

Діяльність козаків-воїнів з кінця XV ст. була пов’язана вже із суто військовими справами: захистом від татар уходів і станів на Низу, шляхетських маєтків, замків, міст; несенням сторожової служби на Дніпровських переправах та переслідування нападників після їх вторгнень. Окремою формою боротьби козаків в даний час стають як військові напади на близькі татарські кочів’я, так і далекі морські походи на турецькі міста, їх метою часто було не лише звільнення українських бранців і повернення худоби, коней, інших цінностей, але й помста за татарські вторгнення та пограбування кочів’їв і міст останніх.

Упродовж першої половини XVI ст. промислово-військові козацькі товариства, ватаги й загони на Низу поступово витіснили татарські кочів’я з правого на лівий берег Дніпра й освоїли Запоріжжя, перейшовши від сезонних промислів до постійного проживання в невеликих січах та городцях, де і взимку залишалися певні козацькі залоги.

Проте значні зміни, які відбувалися в українському суспільстві в середині XVI ст., стають важливим фактором впливу на еволюцію козацтва в даний період. Так, погіршення правового й економічного становища селянства в 60-х рр. (Литовський статут 1566 р.) призвело до значних селянських рухів і втеч, які з кінця 1560-упродовж 1570-х рр. набувають масового характеру. Значна кількість втікачів направлялася на Запоріжжя, що призводило до помітного зростання кількості козаків.

Цьому ж сприяла і поява на Запоріжжі певної кількості бояр-слуг, які не змогли документально підтвердити своїх прав на землю та шляхетство. Перевірка останніх почалася в Україні в 1557 р. з проведенням волочної поміри, а після Люблінської унії 1569 р. набула ще жорсткішого характеру.

Тому в 1570-х роках відбулося не лише кількісне зростання козацтва, а й якісне його перетворення. Боярство внесло в козацтво не тільки організовуючий елемент, а й націлило його на боротьбу за визнання станових прав козаків у межах Речі Посполитої, яка вже в сімдесяті роки дала певні позитивні результати (перший реєстр 1572 р., другий реєстр 1578 р. і т.д.).

Переважна ж більшість козаків, яка не потрапила до реєстру змушена була закріпитися на Запоріжжі й вирішувати проблеми своєї організації самостійно. А наступ великого магнатського землеволодіння та агресивна політика С. Баторія щодо «низовців» у другій половині 1570-х рр. лише прискорили об’єднання запорожців (в основному козаків-воїнів) на рубежі 1570-80-х рр. у військово-політичну організацію – Запорізьку Січ (остання була зафіксована джерелами на Томаківці на початку 1580-х рр.). січ одразу ж стала центром боротьби колишніх бояр, селян та низовиків (уходників, провідників, воїнів) за повернення втрачених маєтностей і визнання станових прав останніх, але вже в новій загальній іпостасі – козацтва. Створена Січ становили значну військову силу, з якою змушені були рахуватися не лише Крим і Порта, але на яку воліли спиратися як правителі Речі Посполитої, так і монархи інших держав (Московії, Австрії та ін.).

Таким чином, з виникненням Запорізької Січі остання та й козацтво загалом перестають бути об’єктом і стають суб’єктом історичного процесу, тобто силою, яка не лише зазнавала певних впливів з боку українського суспільства та сусідніх держав, але й сама впливала на навколишній світ.

А. ГУРБИК

Публікується за виданням:
Український Історичний Журнал, 1999, ч. 6



 
повернутися