11-17.6.2012

МИ В СВІТІ
Наші Символи
Реґіональна Хроніка
Політика
Культура
Історія
Україна incognita
Мова/Язык
Кишенькова Книжка
Захід-Схід
Українські дослідження
Туризм
Жартуймося!
Українофобія
Усяке різне
Канадсько-
Український
Бібліотечний Центр



Анкета правильного харчування

Павлорадський Iсторико-краєзнавчий
сайт. Життя регiону

www.domivka.net
- Домівка - українська мережа



The UPA - Ukrainian Insurgent Army

Інститут Україніки

уkраїнсьkа елеkтронна бібліотеkа

ОУН-УПА: легенда спротиву


Тут спілкуються українською

Форум для патріотів України

Український Лікнеп

Український козацький портал

Офіційне видання прес-служби Київської Патріархії УПЦ Київського Патріархату

Kosiv Art

.: Хутір - Своє Село :. - українською до цілого Світу

Олег Тягнибок
ВО "Свобода"

Наше-Рідне

free counters


ДВІ ЦЕРКВИ: ДВІ КУЛЬТУРИ...
12.04.2007 15:51

 

Російська Православна Церква – це великий і потужний фінансово-політичний механізм, який зав’язаний у „чорному” бізнесі з державними структурами РФ, має пільги й державні дотації. Це – всім відомі факти, про це писалося і в самій Росії. Але, крім цього, РПЦ – повністю підпорядкована службам російської державної безпеки, як зовнішнім, так і внутрішнім. РПЦ – це інструмент московської пропаганди, це – знаряддя московського ідеологічного, політичного, економічного впливу. Не бачить це тільки сліпий.
РПЦ створювалася 1943 року як аґентура НКВД, і цей факт ви не зможете спростувати, як би не цитували всякі вигадки представників п’ятої колони в Україні. РПЦ – це ідеологічна „охранка” Москви, її керманичів, які змінили комуністичну риторику на православну. РПЦ жорстоко розправляється з тими, хто критикує її: загадайте хоча б отця Олександра Меня, якого було вбито 1990 року, а злочинці та замовники злочину досі не знайдені, хоча ясно неозброєним оком, що та справа – діло рук РПЦ-КҐБ.
Як ділом рук РПЦ-КҐБ був т.зв. „Харківський собор” 1992 року, на який шантажем було залучено єпископів Української Православної Церкви, яка „насмілилась” вийти з-під руки Москви. (До речі, місцем цього акту обрано Харків – продовження большевицьких традицій – бо саме в цьому місці большевики свого часу ламали кумедію з „проголошенням” „совєтської Української республіки”, а 1992 року большевики ж ламали не згіршу від тієї кумедію створіння „української” „православної” „церкви”, підпорядкованої московському патріярхатові.) Про який шантаж ідеться? Як я казав, РПЦ уся була створена з сексотів КҐБ. Кожен із її ієрархів мав (і має!) гідний „послужний список” співпраці з органами. Але одні знайшли в собі мужність прилюдно покаятися за колишні гріхи – і насамперед це був Блаженніший Патріярх Всієї Русі-України Філярет, разом з ним єпископ Почаївський Яків і єпископ Львівський Андрій, - а інші обрали шлях служіння московському дракону й далі, такі люди, як, наприклад, наш місцевий „герой”, мафіозо Іриней.
Ясно, що РПЦ виконує стратегічне завдання російської влади, а завдання це полягає в тому, щоб не випустити Україну з-під контролю Москви, й надалі тримати нашу країну в стані буферної зони, простору „дикого поля”, без ґрунту, без національних орієнтирів, без жодних духовних пріоритетів, крім московського „православ’я” і „самодержав’я”.
У зв’язку з цим Москва приділяє особливу увагу справі оббріхування й очорнення всього національно-українського, державно-українського. Звичайно, для Москви Українська Православна Церква – справжня, а не та сабоданівська „церква” з кремлівськими ляльководами, а також інші Українські Християнські Церкви є кісткою в горлі, що її Москві не проковтнути. Тому це викликає справжні диявольські судоми в Кремлі. На адресу нашої Церкви й її ієрархів спрямовуються тонни наклепів і брехні, псевдонаукових „досліджень”, провокативних „вимог” і „викривань”.
Брехня завжди була і є найулюбленішою зброєю Москви.
Розглянемо хоча б головне „звинувачення” Української Православної Церкви – в неканонічності.
Як можуть казати про якусь „канонічність” або „неканонічність” представники „церковної” начебто структури, штучно створеної за вказівкою світської влади? А такою є сучасна „старгородська”, „сергієвська” російська церква, яка утворилася за наказом Сталіна та його поплічників 1943 року! На її чолі був поставлений старий, досвідчений совєтський аґент Сергій Старгородський, за доносами якого в 1920-30-х роках тисячі чесних рядових російських священиків були відправлені в концтабори або на розстріл. 1943 року большевики надали йому статус „Патріярха”. Але цей статус – у кращих традиціях російської історії: він вартий того ж самого, що й титул „Папи-Патріярха” „всепьянейшего собору” божевільного Пєтра І...
Як можна казати про якусь „канонічность” РПЦ, якщо справжня, скажімо так – традиційна – російська церква була знищена большевиками впродовж 1918-40-х років, її ієрархи або розстріляні, або замучені, або втекли за кордон, або перебували в глибокому підпіллі? Хто ж залишався в Росії? Тільки зрадники віри, що перейшли – ціною крові своїх братів – до услужіння червоному дияволу. І їхніх послідовників ви пропонуєте вважати канонічними?
Але припустимо, що РПЦ Сергія є леґітимною наступницею російської православної церкви. І в цьому випадку московці не мають ніякого права висувати претензії українським православним. Бо історія РПЦ – це низка неправомірних з точки зору церковного права й канонів учинків, головними з яких є самопроголошення Владімірської (згодом Московської) митрополії в XIV ст. і само проголошення за рахунок шантажу (ось коли ще московити вживали цю зброю підлих людей – шантаж!) Московського Патріярхату наприкінці XVI ст. Про те, як катували Вселенського Патріярха Єремію ІІ і витягнули з нього „патріярхат”, я писав отут: http://gorod.dp.ua/forum/viewtopic.php?t=14895
Особливо актуальною для нас є подія з „приєднанням” Української Церкви до Московської 1686 року. Можливо, ви будете наполягати, що це було зроблено „канонічно”, „легітимно”? Скориставшись занепадом України внаслідок багаторічних громадянських війн, які самі ж московити й розпалювали, Москва захопила „аднім махом” усе майно Української Церкви, всі храмові споруди, всі цінності тощо. Але потрібна була леґітимність. І тодішнього Патріярха Константинопольського просто-напросто підкупили, надіславши йому величезні подарунки, та ще й наобіцявши підтримати православних, які знаходилися під турецьким гнітом. Характерно, що паралельно москалі вели переговори... з турками, яких заманювали тим, що Україна буде виведена з-під впливу Константинополя, а Москва, мовляв, перебуватиме з турками у вічному мирі та дружбі. Турки натиснули на Патріярха, пригрозивши, що в разі його непоступки православних у Туреччині чекають великі неприємності. Опинившись серед двох вогнів, Патріярх фактично „злив” Українську Церкву. Чи означає це, що акт приєднання її до Московської церкви був канонічним? Ні в якому разі. В церковній практиці це називається „симонія” – простіше кажучи, хабар заради порушення канонічного права. Симонічні рішення не ухвалюються церковним правом, отже не визнаються канонічними. Це дало підставу Вселенському Патріярхові нещодавно заявити, що Московська церква не має канонічного права на діяльність на території України.
Отже, ми бачимо, що всі основні кроки російської православної церкви від самого початку її існування були неправомірними і неканонічними. Це розуміла християнська спільнота завжди, тому московське православ’я ніколи не вважалося іншими Християнськими православними і неправославними Церквами саме християнством. Навіть проводились обговорення на тему „Чи християни московити?” Від 1467 року Московська церква взагалі була офіційно відлучена Вселенським Патріярхом від Християнської спільноти і 141 рік існувала „сама собою”. І цю „церкву” нам пропонують вважати канонічною? Що за абсурд!
Трималася ж ця „церква” завжди завдяки державній підтримці, завжди будучи слухняною виконавицею політики російських князів, царів, імператорів, генеральних секретарів, президентів. Саме вони, натхненні божевільною імперіялістичною ідеєю „3-го Риму”, виправдовували й виправдовують свої масові злочини, окупацію чужих територій, знищення цілих етносів, православ’ям і „русскаю церкваю”. 1722 року клір РПЦ офіційно зобов’язався перед урядом Пєтра І використовувати для державних інтересів інформацію, яку священик отримає під час сповіді. Це взагалі порушення навіть не церковного канону, це є порушення Божого таїнства!
Звісно, це не означає, що в середовищі РПЦ ніколи не було порядних і чесних, щирих священиків. Вони були, але вони завжди знаходилися в опозиції офіційній політиці московської церкви. Багато з цих чесних церковнослужителів пішли в розкол XVII ст., у катакомбні церкви під час большевицького бісовства. І сьогодні на Москві існують Християнські Православні Церкви, які не визнають повноважень сергієвсько-большевицької РПЦ, одначе саме РПЦ піддає їх справжнім гонінням, доводячи справу навіть до вбивства окремих „незгодних”.
Отже, немає й ніколи не було в московській церкві Божої благодаті й Духу Святого, а була захланність, ненажерливість, продажність, лакейство.
А що ж Українська Православна Церква? В чому її „нелеґітимність”, за твердженнями московців? У тому, що 1991 року на Архієрейському Помісному Соборі в Києві 90% православних ієрархів України визнали правомірним акт створення окремого від Москви Київського Патріярхату? Не думаю, що всі ці люди були повними невігласами в питаннях канонічності і в питаннях церковного права! В будь-якому випадку вони були освіченішими й досвідченішими за архімандрита Євлогія, хай навіть і „ректора Одеської духовної семінарії”. Вони чудово розуміли правомірність існування на Українській землі Української Церкви, тому що саме з України прийшло до східних слов’ян світло Християнської православної віри. 988 року Святий Володимир хрестив українців. Ось де джерело виникнення Української Православної Церкви. Не обманом, не підкупом, не шантажем виникла й розвинулась Українська Церква. І ніколи вона не прагнула відпасти від матері своєї, Вселенської Церкви Константинопольського Патріярхату. Коли повстала Українська держава, відродилась і наша Церква – і 1919 року, і 1991 року. Тому правомірність існування УПЦ Київського Патріярхату не підлягає ніяким сумнівам.
Я, звичайно, не є великим знавцем церковного права, я це наголошую й наголошував раніше. Можливо, я в чомусь помиляюсь. Але те, що я написав – це загальнодоступна, відома канва подій, яка ні для кого не є таємницею – хіба що для тих, хто нічого не хоче чути, нічого не хоче бачити. Кожен робить свої висновки, приймає свої рішення. Є пропаганда, а є факти. Якщо вам більше подобається московська пропаганда, базована на мітах і казках про „3-й Рим”, я не збираюсь вам заперечувати. В іншому місці я писав про те, скільки правил і канонів порушив сучасний патріярх московський Рідіґєр. Що порушив Патріярх Філярет – Євлогій мовчить. Точніше – бреше, бо на Київському Соборі 1991 року, повторюся, 90% українських ієрархів ухвалили рішення про створення Київського Патріярхату. Отже, це звинувачення Філярета виявляється пустишкою. Як виявляються пустишкою й інші мудрування москвинських попів від большевії-совка.

 

не впадаючи в багатослівні мудрування, наведу загальне русло подій, вам, вірогідно, абсолютно незнайомих.
І сторіччя по Різдву Христову. Святий Апостол Андрій благословляє місто, яке пізніше матиме назву Києва і пророкує, що з цих пагорбів піде світло Християнства на всю Скіфію (пізніше Русь-Україну). Москви в ті часи не було навіть у страшному сні.
988 рік. Офіційно усталена дата Хрещення Київським князем Володимиром киян, вважається датою початку Хрещення Русі-України. (зауважу, що й тоді ніякої Москви на обрії не спостерігалося).
Київська Церква отримає від Патріярха Константинопольського статус Митрополії, тобто окремого церковного організму, підпорядкованого Вселенському Патріярхові.
1299 рік. Київський Митрополит Кирило переїздить до Владіміра-на-Клязьмі. Від цього моменту москалі заявляють претензію на свою окрему, Московську Митрополію. Зрозуміло, що московські єпархії завжди підпорядковувались Митрополиту Київському, отже ні про яку окрему митрополію не могло бути й мови. Однак, незважаючи на повну неканонічність подібного кроку, московити продовжують призначати "своїх" митрополитів, хоча вже з початку XIV сторіччя відновлюється Київська Митрополія.
1453 року Константинополь був окупований турками-мусульманами. Москва сприйняла це як шанс стати на місце Вселенського Патріярхату. Але Вселенський Патріярхат відповів на це відлученням т.зв. "московської митрополії" від Православної Церкви взагалі. Це сталося 1467 року.
Але скориставшись повним занепадом Вселенського Патріярхату під турками москалі 1589 року наважились на взагалі нелеґітимний акт - проголосили свій окремий Патріярхат. Зроблено це було шляхом брутального шантажа. Так сталося, що Вселенський Патріярх Єремія ІІ влітку 1588 року приїхав до Москви. Отут його і взяли в оборот майбутній хан Борис Ґодунов, формальний хан Федір І і канцлер Шелкалов. Єремії було запропоновано або призначити московського митрополита на посаду Патріярха Московського, або - ґалава с плєч! Патріярха всю зиму протримали під арештом у підвалі, постійно погружуючи, що його ось-ось буде утоплено під кригою Москва-ріки. Врешті-решт нерви старого священника не витримали, і він погодився на визнання митрополита Іони "патріярхом Московським". Діло було зроблено. Московити могли святкувати чергову свою "перемогу".
А що ж Київська, законна Українська Митрополія? Наша Митрополія ніколи не прагнула ставати якимось "світочем", "третім" чи "п'ятим" Римом, була далека від амбіційності і займалася врятуванням душ своєї пастви, тихо і миро молилась за спасіння грішників і поверення заблудших.
Ця неамбітність дорого коштувала нашій Церкві.
1686 року московські окупанти всупереч усіх правил і канонів взагалі ліквідувалі Київську Митрополію Константинопольського Патріярхату, оголосивши, що віднині вона входить до складу "патріярхату Московського". Неканонічність цього кроку була визнана вже 2005 р. Патріярхом Константинопольським.
Лише в 1919 році на зборі єпископів України було покладено край цій історичній несправедливості. Відтоді існує Українська Автокефельна Православна Церква. Після поразки Визвольних Змагань 1917-21 рр. вона перенесла свою діяльність за кордон, до середовища еміґрантів (як, утім, перенесла свою діяльність і Російська Православна Церква (зарубіжна). Ті зі священників, хто залишився на окупованій большевиками території, або прийняли мученицький вінець, або перейшли на службу червоному сатані. Ця ж доля спіткала і чесних і вірних священнослужителів московської церкви.
Деяке відроження церковного життя настало під час визволення України з-під влади комуністичних сатаністів у 1941-44 роках, але короткість цього терміну, ясна річ, не дозволила досягнути якихось реальних успіхів.
1943 року большевики зробили вищеозначену процедуру "створення" нової церкви - РПЦ, яка складалась із сексотів і працівників НКВД. Ця "церква" діє в Росії і досьогодні. В Україні її офіційною філією є т.зв. "УПЦ МП".
Все вищеописане свідчить про повну нелеґітимність і неканонічність будь-яких російських церковних структур. Україна, як колиска християнства на Русі, леґальна правонаступниця Константинополя, після краху російсько-большевицької імперії нарешті збагнула необхідність створення власного Патріярхату. Був скликаний, згідно з церковними статутами і правилами, всеукраїнський архієрейський Помісний Собор, на якому 90% українських архієреїв у Києві восени 1991 року на чолі з Блаженнішим Митрополитом Філяретом ухвалили рішення про від’єднання від РПЦ і утворення нашої незалежної Української Православної Церкви Київського Патріярхату, тобто з центром у Києві, згідно з історичною правдою.
Одночасно з цією визначною подією в Україні почала відновлювати свою діяльність і УАПЦ, що поверталася з-за кордону. Її голова - Митрополит Мстислав - підтримував курс на зближення і спільну працю з УПЦ КП з кінцевою метою об'єднання Українських Православних Церков у єдину Помісну Українську Церкву.
25 червня 1992 року в Києвi вiдбувся iсторичного значення Всеукраїнський Православний Собор, який об'єднав двi гiлки Українського Православ'я - УАПЦ i УПЦ - в єдину Помiсну Українську Православну Церкву Київського Патрiархату. Предстоятелем цiєї Церкви обрали Патрiярха Київського i всiєї України Мстислава, його заступником - митрополита Фiлярета. Об'єднання Церков пiдтримали бiльше як 3000 православних парафiй, мiльйони вiруючих. Патрiяршим кафедральним собором став Свято-Володимирський.
Парлямент Української держави також вiдреагував на церковнi подiї в Українi. Постановою Президiї Верховної Ради України Харкiвський Собор було визнано незаконним. Попри це, церковно-державна полiтика в Українi залишалася недостатньо сформованою.
Зрозуміло, що подібні події викликали лютий шал в Москві. Завдяки державної підтримки (фінансовим коштам), аґентура КҐБ спробувала ліквідувати "чергову змову самостійників", але номер не пройшов. Київський Патріярхат вистояв, не дивлячись на те, що шантажем, залякуванням і підкупом від нього вдалося відірвати багатьох архієреїв, з яких, наче з гівна, створила російська влада свою слухняну маріонетку - т.зв. "українську православну церкву московського патріярхату".
Сили, якi розумiли значимiсть Київського Патрiархату у розбудовi нацiональної духовностi i незалежностi України, не могли змиритися iз стрiмким його зростанням, i тому "влаштували" ще одну Церкву пiд назвою УАПЦ, до якої правомiрно можна додати приставку - нова (н). Цю УАПЦ (н), яку невдовзi очолив (вересень 1993) пiсля розлучення у похилому вiцi зi своєю матушкою Патрiарх Димитрiй (Володимир Ярема), спецiально виставили проти Київського Патрiархату як силу, що мала гальмувати справу створення єдиної Помiсної Православної Церкви в Українi. Недаремно з печерських лаврських пагорбiв звучали вiдгуки про УАПЦ (н), як про "дружню конфесiю" УПЦ Московського Патрiархату. До цiєї "дружньої конфесiї" "водворялiсь" все новi й новi особи, як-от Iгор Iсiченко, колишнiй викладач-фiлолог Харкiвського унiверситету, нинi єпископ УАПЦ (н).
У липні 1992 року до Києва з Москви прибули 30 пасажирських вагонів з переодягненими змопівцями та міліціонерами на чолі із штатним працівником російських КҐБ-ФСБ Володимиром Сабоданом (на сьогодні він ховається під машкарою "митрополита Володимира"). Вони силоміць вломились у святиню українського народу - Києво-Печерську Лавру - і захопили більшу частину її території й культових споруд, оголосивши їх власністю "московського патріярхату". Маріонетковий уряд "незалежної України" ніяк не прореаґував на це брутальне порушення територіяльної цілісності України, як ніяк він не прореаґував на захоплення московитами тисяч храмових споруд по всій Україні. Старі святині українців сьогодні знаходяться в смердючих лапах самозванців, а канонічна Українська Церква змушена будувати нові храми, знаходячись в умовах постійного тиску з боку державних структур, що цілком знаходяться на боці "УПЦ МП".
Більше того, вже декілька разів зривалися переговори представників УАПЦ і УПЦ КП про об'єднання через провокативну діяльність аґентів РПЦ.
Але, незважаючи на це, багато в чому завдяки невтомній енергії Патріярха Всієї Русі-України Філярета, УПЦ КП продовжує існувати і поширювати світло істини на території України.

До речі, варто зауважити, що кондове московське «православ’я» (маю на увазі сергієвську «РПЦ Московського патріярхату») якщо не вважає автокефальні православні церкви Грузії, Румунії, Болгарії єретичними, то принаймні дивиться на них «косо» – адже вони тяжіють до Константинопольського престолу, а не до холопського передпокою російського царя. А Чорногорську Православну Церкву московці так само не визнають канонічною, як і Українську Православну Церкву. Адже чорногорці «насмілилися» відокремитися від протеже Москви – Сербської ПЦ! Москва традиційно розцінює Сербію як свого союзника серед слов’янських націй, незважаючи на гіркий історичний досвід, коли серби «кидали» Росію через… гм… не буду казати що…

 

 

З книги «Патріярх» ігумена Димитрія (Рудюка)
http://www.zolotoverh.org.ua/Patriarh.htm

[…] Подiї в Українi тим часом розвивались досить стрiмко. Єпископат Українського Екзархату став серйозно замислюватися над проблемами, що поставали на часi. Потрiбно було змiнювати статутне становище Церкви. Iнiцiятором цього став митрополит Фiларет. 25-27 жовтня 1990 року Архиєрейський Собор РПЦ надає Українськiй Православнiй Церквi (так було перейменовано Український Екзархат) самостiйнiсть i незалежнiсть в управлiннi. Митрополит Фiларет одноголосно обирається українським єпископатом Митрополитом Київським i всiєї України, Предстоятелем Української Православної Церкви. Грамоту про таке статутне становище УПЦ вручив 26 жовтня 1990 року у Софiйському соборi пiсля Божественної лiтургiї Патрiарх Олексiй II, якого Київ зустрiв непривiтно. Вiдбулися зiткнення мiж вiруючими УПЦ i УАПЦ на Софiйськiй площi. Бачачи, що УПЦ вислизає з його рук, Патрiарх Олексiй II продовжував твердити: "Не дадим разорвать церковный хитон".

Остаточно проблему статусу православної Церкви в Українi розв'язав путч серпня 1991 року. Останнiй демарш старих комунiстiв призвiв до повного розвалу СРСР. 24 серпня 1991 року Верховна Рада України проголошує Акт про державну незалежнiсть України. Здiйснилася вiковiчна мрiя українського народу. Митрополит Фiларет розумiв, що Церква мала благословити цей акт i засвiдчити свою повну пiдтримку народному волевиявленню.

1-3 листопада 1991 року в Києво-Печерськiй лаврi вiдбувся Помiсний Собор Української Православної Церкви, який одноголосно ухвалив рiшення про повну канонiчну незалежнiсть, тобто автокефалiю. Увесь єпископат, духовенство, ченцi, вiруючi звернулися до Московського Патрiарха Олексiя з проханням надати канонiчну незалежнiсть Українськiй Православнiй Церквi. Через мiсяць, 1 грудня, волевиявленням українського народу на референдумi було остаточно пiдтверджено незалежнiсть України, що ще раз переконало у правильностi рiшення Помiсного Собору УПЦ. Бажання мати не тiльки незалежну Українську державу, а й незалежну православну Церкву виявило 92 % людей, що голосували на референдумi.

В Москвi занепокоїлися не тiльки церковники, але й спецслужби, якi заявили: "Якщо втратили полiтичне володiння Україною, то нi в якому разi не упустимо духовної влади". I тодi в Україну, пiд виглядом "благочестивих паломникiв", посунули емiсари з прокламацiями, брудними листiвками, погрозами, звинуваченнями: «Если отколетесь от матери-Церкви – погибель», – заявляли патрiотичнi "паломники". Особливо запекло велась пропаганда проти автокефалiї у монастирях. Це легко було помiтити благочестивому православному українцю. I раптом три єпископи заявили про вiдкликання своїх пiдписiв пiд постановою Собору УПЦ. Стало очевидним - на єпископат УПЦ почали тиснути спецслужби. У "вєздєчiтаємом" журналi "Огонек" пiд керiвництвом "прожектора перебудови" В. Коротича з'явилася стаття А. Нєжного проти митрополита Фiларета. Зрозумiло, що камiння треба жбурляти в Предстоятеля. Тому-то писали i писали нєжнi, анiсiмови, геруки, речинськi всiлякi пасквiлi, в один голос називаючи владику: "нєпотопляємий Фiларет". I тiльки це було iстинним – митрополит Фiларет дiйсно був непотопаючим у цiй складнiй ситуацiї. Вiн твердо став на шлях незалежностi Українського Православ'я, хоч Московська Патрiархiя як нiколи пiдло i пiдступно дiяла проти Предстоятеля УПЦ. В один iз лютневих днiв 1992 року по Києву розклеїли листiвки iз повiдомленням про намiр замiнити Предстоятеля УПЦ митрополита Фiларета на митрополита Володимира (Сабодана), керуючого справами Московської Патрiархiї, також українця, але ревного захисника iнтересiв Росiйського Православ'я.

Єпископат Української Православної Церкви ще раз заявив про свою одностайнiсть у пiдтримцi рiшень Помiсного Собору 1-3 листопада 1991 р. В Москвi вирiшили скликати Архиєрейський Собор для остаточного визначення ставлення до питання української автокефалiї. Негласно було проведено пiдготовку i розроблено сценарiй дискредитацiї Предстоятеля УПЦ Митрополита Київського i всiєї України Фiларета. 1-2 квiтня 1992 року в Москвi вiдбувся Архиєрейський Собор Росiйської Православної Церкви, який фактично вiдмовив Українськiй Православнiй Церквi у наданнi автокефалiї. З грубим порушенням регламенту Собору, який фактично перетворився на пилатiв суд, росiйський єпископат iз люттю накинувся на митрополита Фiларета. Чекати ж пiдтримки вiд українських єпископiв, яких остаточно у Москвi обробили, було справою марною. Патрiарх Олексiй II вирiшив неканонiчним способом усунути митрополита Фiларета з посади Предстоятеля Української Православної Церкви i замiнити своїм ставлеником - митрополитом Ростовським i Новочеркаським Володимиром (Сабоданом).

Серед вiруючих України таке рiшення московських iєрархiв викликало обурення i гнiв. Духовенство, миряни стали на захист свого Предстоятеля. В кiнцi травня у Києвi вiдбулася конференцiя духовенства i мирян на захист прав Української Православної Церкви, якi грубо розтоптала Московська Патрiархiя.

Тим часом не обiйшлося без ще одного збiговиська, яке на порушення канонiв, статуту УПЦ i постанов Архиєрейського Собору РПЦ про самостiйнiсть i незалежнiсть в управлiннi УПЦ, за вказiвкою Патрiарха Олексiя II скликали в Харковi. Цей "Собор" i обрав ще одного митрополита Київського - Володимира (Сабодана). Натомiсть митрополита Фiларета було позбавлено сану на Синодi в Москвi. В такий спосiб Московська Патрiархiя "розв'язала" питання автокефалiї української Церкви, пообiцявши ще раз повернутися до цього питання в 1995 роцi. Але минув уже й 1998 рiк, а "вiз i нинi там".

Митрополит Фiларет не визнав рiшень Московського Синоду i не пiдкорився їм, як незаконним, неканонiчним та симонiйним. Вiн розiслав Апеляцiю до всiх Предстоятелiв Помiсних Православних Церков, у якiй розкрив безглуздя московських синодальних рiшень. 25 червня 1992 року в Києвi вiдбувся iсторичного значення Всеукраїнський Православний Собор, який об'єднав двi гiлки Українського Православ'я - УАПЦ i УПЦ - в єдину Помiсну Українську Православну Церкву Київського Патрiархату. Предстоятелем цiєї Церкви обрали Патрiарха Київського i всiєї України Мстислава, його заступником - митрополита Фiларета. Об'єднання Церков пiдтримали бiльше як 3000 православних парафiй, мiльйони вiруючих. Патрiаршим кафедральним собором став Свято-Володимирський.

Парламент Української держави також вiдреагував на церковнi подiї в Українi. Постановою Президiї Верховної Ради України Харкiвський Собор було визнано незаконним. Попри це, церковно-державна полiтика в Українi залишалася недостатньо сформованою. З цього вмiло користалися вороги Українського Православ'я i зумiли "протягти" митрополита Володимира (Сабодана) в Україну.

Митрополит Фiларет продовжував вiдстоювати позицiї Української Православної Церкви Київського Патрiархату як законної правонаступницi УАПЦ i УПЦ. Швидко зростала кiлькiсть парафiй, зокрема в Київський, Волинськiй, Рiвненськiй, Вiнницькiй областях i на Сходi України. На територiї Свято-Михайлiвського монастиря було вiдкрито Київську Духовну Академiю i Семiнарiю.

На теренах України фактично сформувалися двi православнi Церкви - українська i московська. Причому остання прикрилася назвою УПЦ, спецiально замовчуючи свою юрисдикцiю i приналежнiсть до Московського Патрiархату. Роздiлення Церков, без сумнiву, було iнспiроване зовнi Московською Патрiархiєю. Але сили, якi розумiли значимiсть Київського Патрiархату у розбудовi нацiональної духовностi i незалежностi України, не могли змиритися iз стрiмким його зростанням, i тому "влаштували" ще одну Церкву пiд назвою УАПЦ, до якої правомiрно можна додати приставку - нова (н). Цю УАПЦ (н), яку невдовзi очолив (вересень 1993) пiсля розлучення у похилому вiцi зi своєю матушкою Патрiарх Димитрiй (Володимир Ярема), спецiально виставили проти Київського Патрiархату як силу, що мала гальмувати справу створення єдиної Помiсної Православної Церкви в Українi. Недаремно з печерських лаврських пагорбiв звучали вiдгуки про УАПЦ (н), як про "дружню конфесiю" УПЦ Московського Патрiархату. До цiєї "дружньої конфесiї" "водворялiсь" все новi й новi особи, як-от Iгор Iсiченко, колишнiй викладач-фiлолог Харкiвського унiверситету, нинi єпископ УАПЦ (н).

З скорботою зустрiла українська паства звiстку про смерть Патрiарха Мстислава 11 червня 1993 року. Мiсцеблюстителем патрiаршого престолу обрали архиєпископа Володимира (Романюка). А на Всеукраїнському Помiсному Соборi 20 жовтня 1993 року Володимира, вже митрополита Чернiгiвського i Сумського, було обрано Патрiархом Київським i всiєї Руси-України. Заступником Патрiарха Помiсний Собор майже одноголосно (один проти) обрав митрополита Фiларета. Патрiаршество Володимира (Романюка) було для нашої Святої Церкви досить спокiйним, продовжувався процес її становлення i зростання. Збiльшилася кiлькiсть єпископiв, якi поставлялися на новi кафедри, переважно на сходi України. Але пiдiрване радянськими концтаборами здоров'я Святiйшого Патрiарха Володимира не давало йому можливостi на повну силу керувати Київським Патрiархатом. У цьому дбайливо i ревно допомагав йому досвiдчений митрополит Фiларет. Вiн супроводжував Патрiарха в його архипастирських поїздках. Згодом митрополит Фiларет неодноразово пiдкреслював, що коротке патрiаршество Володимира (Романюка) мало велике значення для збереження єдностi Київського Патрiархату, на яку зазiхали зовнiшнi i внутрiшнi вороги, якi весь час пiдбурювали до нового роздiлення в Церквi.

14 липня 1995 року раптово помер Святiйший Патрiарх Київський i всiєї Руси-України Володимир (Романюк). Священний Синод, зiбравшись у Києвi 15 липня, обрав патрiаршим Мiсцеблюстителем заступника Патрiарха митрополита Фiларета. Похорон спочилого в Бозi Патрiарха Володимира було призначено на вiвторок, 18 липня, 1995 року.

"Чорний вiвторок" - так назвали цей трагiчний день похорону Патрiарха Володимира. Багатотисячну процесiю з тiлом покiйного святителя зупинили на шляху до Софiйського собору, кафедри київських митрополитiв. Саме у цiй українськiй святинi мало лягти тiло спочилого Патрiарха, як достойного правонаступника київських святителiв. Зазомбованi загони беркутiвцiв з палицями в руках i з сльозоточивим газом стали проти вiруючих Київського Патрiархату. Перша сутичка на Володимирськiй вулицi i побиття сотень вiруючих бiля стiн Софiйської дзвiницi довели шалене звiрство i ненависть "нашої" влади, яка поставила собi за мету з похороном Патрiарха Володимира поховати i Київський Патрiархат, для якого цей день став дiйсно днем випробовування, днем, коли вирiшувалося: бути чи не бути? До цього часу ще не можна збагнути до кiнця того, що сталося на Софiйському майданi 18 липня. Українська держава, влада нiбито також українська, український Президент - все дихає волею? Нi, далеко нi! Українському Патрiарху не знайшлося достойного мiсця. Його поховали бiля стiн Святої Софiї зовнi. Але Провидiнням Божим Київський Патрiархат вистояв проти безбожницьких темних сил, безглуздя i вiдсутностi елементарної цивiлiзованостi. Неабияку мужнiсть i мудрiсть виявив тодi митрополит Фiларет. Похорон Патрiарха Володимира об'єднав навколо Київського Патрiархату усi нацiонально-демократичнi сили, iнтелiгенцiю. На однiй iз прес-конференцiй митрополит Фiларет сказав: "Патрiарх Володимир своєю смертю зробив значно бiльше, нiж за своє патрiарше служiння". I дiйсно, його похорон став знаменням, своєрiдним випробовуванням Української держави на незалежнiсть. I залишилася могила Патрiарха бiля стiн наче для проповiдi i постiйного нагадування: "Не розхолоджуйтесь, не дрiмайте, бо ворог не спить". Так, дiйсно, спочилий Патрiарх i донинi проповiдує, бо ще не вiдбувся суд земний над беззаконниками. Та неодмiнно буде Божий справедливий суд над святотатцями i вандалами.

 


 
повернутися