11-17.6.2012

МИ В СВІТІ
Наші Символи
Реґіональна Хроніка
Політика
Культура
Історія
Україна incognita
Мова/Язык
Кишенькова Книжка
Захід-Схід
Українські дослідження
Туризм
Жартуймося!
Українофобія
Усяке різне
Канадсько-
Український
Бібліотечний Центр



Анкета правильного харчування

Павлорадський Iсторико-краєзнавчий
сайт. Життя регiону

www.domivka.net
- Домівка - українська мережа



The UPA - Ukrainian Insurgent Army

Інститут Україніки

уkраїнсьkа елеkтронна бібліотеkа

ОУН-УПА: легенда спротиву


Тут спілкуються українською

Форум для патріотів України

Український Лікнеп

Український козацький портал

Офіційне видання прес-служби Київської Патріархії УПЦ Київського Патріархату

Kosiv Art

.: Хутір - Своє Село :. - українською до цілого Світу

Олег Тягнибок
ВО "Свобода"

Наше-Рідне

free counters


МІСТО ЛОЗОВА ТА ЙОГО ОКОЛИЦІ В УКРАЇНСЬКИХ ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАННЯХ
22.02.2007 14:51

 

Про автора і його працю

Труш В’ячеслав Олександрович – вчитель історії Панютинської загальноосвітньої школи І-ІІ ступенів №2 Лозівської міської ради Харківської області.
Дана праця є додатком до матеріялу курсу «Харківщинознавство». У ній досліджуються раніше замовчувані та маловідомі теми, які стосуються Українських Визвольних Змагань 1917-1921 рр., періоду Другої світової війни тощо.

 

Вступ

Сучасне місто Лозова Харківської області виникло в 1869 році на землях колишньої Орільської паланки Запоріжжя. Згідно адміністративного поділу Російської імперії Лозова (на той час селище) входила до складу Павлоградського повіту Катеринославської губернії. Селище було важливим залізничним вузлом: тут перехрещувались шляхи на північ (на Харків), південь (на Катеринослав, і далі – на Крим), захід (на Полтаву) та схід (на Донбас). Була досить розвинена торгівля.  Населення Лозівщини було в основному українським, у самій же Лозовій поряд із українцями проживали росіяни, євреї, німці та поляки. Національні меншини мали свої храми: синагогу (пізніше перетворену на православну церкву) та костьол.

Лозова не залишалася осторонь національного життя. 10 січня 1911 року тут виник відділ Товариства «Просвіта», який того ж року потрапив під нагляд російських жандармів. 31 грудня 1910 року начальник Катеринославського ґубернського жандармського управління дав наказ своїм підлеглим стосовно відділів «Просвіти» у Лозовій та селищі Синельникове (переклад з російської): «Донести мені дані про політичну благонадійність засновників, голів та членів правління і в чому полягає діяльність цих просвітницьких товариств» [26]. Головою лозівської «Просвіти» був місцевий дворянський голова Микола (Михайлович) Зарудний [24, 26].                                                                     

Рід Зарудних досить давній, військовий суддя Самійло Зарудний був сподвижником Богдана Хмельницького. Олександр Зарудний – генеральним секретарем земельних справ Української Центральної Ради. У самій Лозовій Заруднівкою називали центральну частину селища, котру заселяли заможні люди – шляхта, купці, а в селі Домаха, неподалік Лозової, був маєток Зарудних. 

Окрім Миколи Зарудного до лозівської «Просвіти» також входили товариш голови – Адам (Купріянович) Садовський (ветлікар), член – скарбник Михайло Іванов (священик), члени – А. А. Кузьменко (купець), І. М. Ітін (міщанин) та А. М. Кречановський (дворянин). Про діяльність товариства інформації мало. Відомо тільки, що воно займалося пошуком коштів на утримання місцевого чоловічого училища[26].

Окрім Лозової «Просвіта» була також і в Панютиному – робітничому селищі неподалік Лозової. Дата заснування невідома, але знаємо про її існування в 1918 р.[17, c.483].                         


1917 рік

На  1917 рік селище Лозова, з причини свого важливого розташування, займала чільне місце у плянах різних політичних сил. З огляду на обмеженість (сподіваємось – тимчасову) певних даних стосовно перебування на Лозівщині конкретних військових підрозділів, мусимо оперувати побічною інформацією, завдяки якій спробуємо відтворити загальну картину тих подій.

У серпні-вересні 1917 року українські землі охопив рух створення загонів Вільного Козацтва, котрий поширився й на Катеринославщину [18, c.101]. Як відомо, ці військово-міліційні з’єднання в подальшому стали однією з основних складових Армії Української Народної Республіки.

Зважаючи на те, що населення Лозівщини було переважно українським, а район розташовувався на історичних теренах Війська Запорізького, можна з певністю стверджувати, що козацький рух мав поширення і в даному реґіоні. 

Набагато більше відомо про большевицькі збройні формування  (т. зв. «червону ґвардію»), що створювалися в основному з робітників та розпропаґованих селян. Їхні загони були створені у Лозовій, Панютиному та Катеринівці (село між Лозовою та Панютиним). Вони мали на озброєнні гранати, ґвинтівки, кулемети і навіть гармати [10, c.726]. Керувалися  безпосередньо з Катеринослава та Харкова і на вересень 1917 року тільки у Лозовій нараховували близько 500 членів[2].

На ситуацію у Лозовій великий вплив мав Харків. На кінець 1917 року у ньому була зосереджена величезна кількість політичних сил, що так чи інакше виступали проти незалежності України – від монархістів до різноманітних соціялістів. Лише міська організація большевиків налічувала дві з половиною тисячі членства [13, c.34]. Додати сюди ще меншовиків, лівих есерів, анархістів. Більше того: антиукраїнська ідеологія проникла навіть в українські військові частини. Небезпечним було і розташування Харкова – неподалік від кордону.

Проте, незважаючи на це, восени 1917 року Харків мав і потужні українські сили. По-перше, тут знаходилася одна з найбільших організацій Української Центральної Ради – Рада Слобідської України [35, c.515], що поширювала свій вплив на все Лівобережжя. По-друге, у місті перебували українські військові частини – 28-й запасний піхотний полк (пізніше перейменований  у 2-й український) на чолі із сумно відомим Омеляном Волохом та 29-й автопанцирний дивізіон [35, c.515]. Також існували бойові загони Української студентської громади (заснованої ще у 1900 році Миколою Міхновським) та молодіжна організація «Сокіл» (створена 1904 року) [15, c.1- 2], формувалися добровольчі підрозділи Вільного Козацтва [35, c.515; 517].

Наприкінці 1917 року, враховуючи потенційну небезпеку пробольшевицьких районів (Харків, Катеринослав, Донбас), Центральна Рада почала направляти до них додаткові сили, оточувати  системою військових залог («ґарнізонів»). До Харкова було надіслано Чигиринський та Переяславський полки. 5-й запасний кавалерійський полк у селищі Балаклія було перейменовано у 1-й кіннокозачий український  полк [35, c.515; 517]. Українські війська зайняли також Костянтиноград (Конград), Ізюм та Куп’янськ [2].

До Катеринославської ґубернії за час із 25 листопада по 1 грудня 1917 року Центральна Рада надіслала гайдамацькі частини та загони Вільного Козацтва, розташувавши їх у Катеринославі, Олександрівську (нині Запоріжжя), Синельникові, Павлограді та Лозовій [31, c.14; 35, c.520]. До Катеринослава також прибув Сердюцький полк ім. Пилипа Орлика [35, c.518].

На Катеринославщині перебував і Український кінний полк складом у чотири сотні, зорганізований у жовтні 1917 року завдяки праці сотника Козира-Зірки з 3-ї кінної дивізії царської армії [12, c.374]. Серед інших військових

формацій Армії УНР, які брали участь у боях проти більшовиків на Лівобережжі і могли перебувати у Лозовій, відомі: 1-й український козачий імені Гетьмана Б. Хмельницького полк та Гайдамацький курінь. Вони воювали взимку 1917 / 1918 року [18, c.35].

Отже, коло пошуків дещо звузилось і можна приблизно визначити – які саме українські частини могли діяти на теренах Лозівщини.

А) Бойові дії на Лозівщині

В першій половині грудня 1917 року загін гайдамаків числом близько 1 500 вояків зайняв Лозову [10, c.726]. Їм протистояв зведений загін місцевих «червоногвардійців» (Лозової, Панютиного та Катеринівки), про яких вже згадано вище. Свідчень про запеклий бій немає – ймовірно, «таваріщі» просто поховалися.

Звільнивши Лозову, українські вояки розігнали збольшевичені Ради, що

проводили антиукраїнську діяльність та заарештували деяких вороже налаштованих осіб. Було зроблено спробу пустити під укіс большевицький потяг, що йшов на Дін [10, c.742].

У Лозовій розташувалася військова залога: підрозділ гайдамаків, Вільні Козаки, Український полк (який точно, невідомо) [37, c.399] та Українська національна сотня [15, c.2], що складалася з патріотично налаштованої молоді. Сто двадцять лозівчан (мешканців Авилівки – найбіднішої частини селища), за переказами, що їх записав відомий місцевий краєзнавець В. Бунякін,  поповнили лави гайдамаків. Взагалі українські частини, що захищали Лозову, великою мірою складалися з молоді (в більшости студентської), були слабо озброєні та вдягнені, не мали військового досвіду [27]. Проте брак спорядження компенсувався любов’ю до України й ненавистю до ворога. Розташувалися вояки в самій Лозовій, а також по навколишніх селах та хуторах [3]. Було зайнято і залізничні станції на північ від Лозової: Панютине та Краснопавлівку, а також село Катеринівку [10, c.751, 759].

Загроза прийшла з півночі. Вступивши в Україну, російські наступаючі частини були ...привітно зустрінуті в Харкові командиром Другого українського полку О. Волохом та його солдатами. (Як відомо, ця особа під час майбутніх військових дій часто зраджувала, переходячи то на український бік, то на большевицький. На совісті Волоха також вбивство відомого українського отамана Юхима Божка). Його полк, ідейно нестійкий, був, «в принципі, не проти... приєднатися» [5, c.42] до большевиків. З’єднавшись із місцевими большевиками та співчуваючими (в т. ч. «червоноґвардійцями»), в ніч на 9 грудня після короткого бою червоне військо роззброїло командування 29-го автопанцирного дивізіону [35, c.518]; було ліквідовано штаб Української військової ради, заарештовано провідників українського національного руху [36, c.146].

Щодо  специфіки  бойових дій  даного періоду  автори  «Енциклопедії Українознавства»  зазначають,  що «характеристичними  для  цієї українсько-большевицької війни... були бої за головні залізничні вузли переважно панцерними поїздами у взаємодії з кіннотою. Швидке маневрування навіть незначними військовими резервами й посідання вигідних залізничних ліній вирішували успіх операцій»[7, c.510]. Большевики плянували оволодіти Лозовою не тільки з причини її важливого стратегічного розташування, але й тому, що тут зосередилося багато ешельонів з продовольством [2]. Тому з метою перешкоди наступові ворога, українські війська, дислоковані на Лозівщині, вдалися до низки запобіжних заходів. Було розібрано ділянку залізниці в напрямку Лозова-Харків; у Краснопавлівці, Лихачовому та інших проміжних станціях виводилися з ладу стрілочні переводи, псувався телеграфічний зв’язок. Потяги, що рухалися через Лозову на Катеринослав, Полтаву та Ростов підлягали обшукові [2].

В ніч з 13 на 14 грудня 1917 року розпочався ворожий наступ на Лозову.

Зведений загін більшовиків під проводом М. Руднєва складався з московських,

петроградських та харківських «червоноґвардійців», солдатів 30-го полку (Харківського ґарнізону) і підтримувався панцерним майданчиком з трьохдюймовою гарматою. Загальна чисельність – 400 або й більше (до 500) вояків [30, c.38; 3; 37, c.399; 10, c.726; 36, c.154]. Просуваючись на південь, вони з боями здобули Лихачове, Краснопавлівку [10, c.759] і ранком 14-го (25-го) грудня – Панютине [37, c.399; 3]. Тут до большевиків приєдналися місцеві «таваріщі», а до Лозової (з околиць Панютиного її видно у далековид) було вислано розвідку. 

На станції в той час стояли ешельони з вантажем (хліб, а також зброя – важка артилерія, що направлялася донським генералом Олексієм Калєдіним, українським союзником, із Новочеркаська до Полтави на допомогу гайдамакам). Наближення большевиків було викрито і над Лозовою загули паровозні гудки, збираючи українських вояків. Як згадують сучасники тих подій, погода була дуже морозною.

Оскільки непоміченими підійти не вдалося, червоні підрозділи розпочали гарматний обстріл станції. Під прикриттям панцерного майданчика вони підійшли до Лозової. Після короткого, але жорстокого (що визнають навіть совєтські дослідники) бою большевики захопили станцію та селище. Українське військо відступило в напрямку  Павлограду [10, c.726].

Наступного дня, 15-го грудня, сподіваючись на підхід підкріплення, українські вояки раптово атакували комуністів. Розпочався запеклий бій. Рушнично-кулеметним вогнем вояки Центральної Ради вибили ворога з Лозової і той почав відступати до села Хлібного – околиці Панютиного. Але тут червоні підрозділи оговталися і відкрили гарматний вогонь шрапнеллю по наступаючих  [3]. Руднєв, командир червоних, перегрупував свої сили і, з трьох сторін оточивши українських захисників, наніс їм поразку й знов захопив Лозову (15 грудня). Розбиті українські підрозділи відступили до Павлограду [ 3; 37, c.399].

За спогадами очевидців тих подій (записаних В. Бунякіним), вбитих українських вояків поховали на околиці Лозової (у Зайцевій балці), без могил, просто закопавши у сніг. Лише навесні їх тіла перенесли у навколишні ями та рівчаки. Наразі жодного імені загиблого (як і поховань) невідомо.

Захопивши Лозову, Руднєв послав своєму керівництву телеграму, у якій хвалився, нібито лозівчани його радо вітали. Проте маємо сумнів щодо такої реакції мешканців селища. 11 січня 1918 року газета «Нова громада» подала матеріял одного з лозівчан під назвою «Чергова брехня большевиків»: «У Харкові большевики точуть брехні, що їх у Павлограді (захоплений після Лозової – В. Т.) щиро вітали ріжні організації міські і сільські. Дали одежу, хліб тощо. Це безумовна брехня. Павлоград добре зазнав большевиків ще тоді, як вони приїздили в часи п’яного погрому. Ці ж самі погромщики тепер прилучились до большевиків. Прилучилось кілька цивільних з  недавнім «прошлим», бо кортіло одержать рушницю, ще й 12 карбованців харчових щоденно. Павлоградці запитали: «Чого ви приїхали?» – «Наводить порядок», – була поважна відповідь. Порядок дійсно навели: на вулиці ні про що вбили двох офіцерів, у клубі забили одного, поранили двох, одібрали гроші у присутніх... Порядок добрий, що й казать. Люди молять Бога, щоб він позбавив їх від «босовиків» (таке прізвище павлоградці дали большевикам)» [1].Тож на прикладі сусіднього Павлограду (центру повіту на той час) можна уявити і що діялось у Лозовій.

16 та 17 грудня, з огляду на те, що українські сили могли вчинити спробу відбити станцію, до Лозової прибувають нові загони большевиків [3]. Зокрема – московські та петроградські «червоноґвардійці» [37, c.403] під орудою П. Єґорова та загін (480 людей) Д. Злоби (Жлоби). До 18 грудня вони з боями захопили села та станції поблизу Лозової (зокрема Катеринівку) [35, c.528; 10, c.751], а також розпочали наступ на Павлоград, котрий було захоплено 19-го числа. Там було вщент розбито Український кінний полк, старшину якого розстріляно [12, c.174].

У 1991 р. на честь поляглих вояків Центральної Ради у Лозовій (парк Перемоги) було встановлено меморіяльного Хреста [27].


1918 рік

Опісля захоплення Лозової большевиками вона відігравала важливу роль у переміщенні їхніх військ і «нагадувала киплячий казан – повз неї рухалися тисячі солдат, які поверталися з фронту, ночами підіймалася стрілянина, траплялися сутички» [11, c.17]. Поширення набули грабежі (звані по-новому «експропріяціями») – як у заможних, так і в бідних. Нова влада за допомогою місцевих своїх прибічників почала розпалювати ворожнечу між лозівчанами, ділячи їх на «експлуататорів» та «експлуатованих» (а хто ким був – вирішувала сама влада), готувався переділ землі та створювалися т. зв. «продзагони» для систематичного пограбування українських селян. Офіційно ці наскоки називалися «реквізиції цукру та інших продуктів у поміщицьких господарствах для молодої республіки» [11, c.18]. Характеристику цих «реквізицій» знаходимо у доповіді начальника оперативного відділу Германського східного фронту про стан справ в Україні (березень 1918 року): «У тих селах, де побували большевицькі банди, де вони грабували і реквізували, селяни налаштовані проти большевиків» [11, c.18].

Ці грабіжницькі рейди на Лозівщині розпочалися у січні 1918 року. Їм чинили опір вояки Центральної Ради. Які саме – невідомо, але можемо припустити, що це були Вільні Козаки.

Ситуація змінилася навесні 1918 року, коли Українській Народній Республіці надали допомогу війська Німеччини та Австро-Угорщини. На основі окремої військової конвенції від 29 березня 1918 року між німцями та австро-угорцями останні мали контролювати Катеринославщину, а отже – і Лозівщину [16, c.119].

Другого квітня 1918 року Запорізька дивізія генерала О. Натієва розпочала наступ з Полтавщини на Харків та Лозову. На Харків рушили основні сили [12, c.415]. Вони звільнили місто від ворога, поповнились добровольцями, а відтак дивізію було розгорнено в корпус [12, c.382].

Інша ж частина запорожців (група, котру очолював полковник Всеволод Петрів) мала своїм завданням: наступати на правому крилі фронту дивізії, зайняти Костянтиноград (Конград) та Лозову й відтяти большевикам шлях із Харкова на Крим та Донбас. До її складу входили: полк піхоти та кінний і кінно-гірський дивізіон [12, с.415]. Також до групи було долучено Гайдамацький Кіш Слобідської України (який під командуванням Симона Петлюри у січні 1918 року стримував наступ росіян під Черніговом і Бахмачем) під проводом Володимира Сікевича [17, с.476]. Цікаво, що одним з командирів коша був вже згадуваний нами Омелян Волох [17, с.481]. Шостого квітня запорожці силами кінного полку звільнили Костянтиноґрад (нині Красноґрад)[12, с. 403, 416], де до їхніх лав записалися понад двісті молодих хлопців[17, с. 478 – 479]. Виславши вперед стежі для усунення тору на залізниці, запорожці рушили далі. 8 (сам В. Петрів помилково пише 9) квітня їхній аванґард, підтриманий панцерним потягом і керований особисто отаманом О. Волохом, вступив у бій з большевицьким панцерним потягом біля річки Орель. Як згадує сам генерал В. Петрів про цей наступ, «піхота пігнала повз залізницю на допомогу бронепотягові, а кіннота, ухилившись на північ, пішла через село Артільне в обхід залізничних переправ через Орель та Орельку. До 4 (16) години вже з цими переправами покінчено, і ворожий бронепотяг відійшов до самої Лозової. Вже в пітьмі ночі вскочили майже одночасно до цього залізничного вузла. Слобожанці повз залізницю, а дві Гордієнківські сотні з півночі. Решта полку, зморена форсованим маршем, бо пройдено в півтори доби 85 кільометрів, зупинилася в районі Панютино-Лозова» [17, с.482].  Про запеклий бій за Лозову пишуть і совєтські джерела, котрі однак стверджують, що станції Лозова та Панютине кілька разів переходили з рук в руки.

Про перебуваня українських військ на Лозівщині довідуємося знов-таки зі спогадів генерала Всеволода Петрова. (Хоча тут слід зазначити, що генерал остерігає «шановних читачів ставитись до... дат як до не дуже точних, даруючи помилки, що відбігають на день, два дні, або й більше...» [17, с. 380], оскільки його нотатки тих часів зникли). Зокрема він пише про стосунки із місцевим населенням, котре відразу ж побачило у запорожцях своїх захисників. Ось «випадок, про який варто згадати, бо він характерний для того часу: коли ми переходили Орельку, ... явились у нас селяни з повідомленням, що якийсь большевицький комісар, з невеличким відділом озброєних на возах, щойно проїхав на північ на панських конях та в екіпажі, збираючи з хуторів грошеву контрибуцію. Селяни голосились на провідників для погоні, не тому, щоби відібрати гроші, бо вже важко було встановити, що кому належиться, але тому, щоби покарати «контрибутчиків». На їх прохання я мусів вислати погоню, яка гналася два дні, таки догнала і відібрала щось понад 100 тисяч карбованців ріжною валютою. Добродій комісар не мав ніяких повновластей від влади, а з ним було шістьох озброєних до зубів грабіжників» [17, с. 482]. Про Панютине генерал згадує: «Село Панютино це, власне кажучи, не село, а залізничний присілок коло стації тої назви, на якій міститься паровозне депо та значна частина залізничних майстерень вузла Лозової.

Треба сказати, що в той час не доводилося мені бачити більше національно свідомого та організованого осередка.

Нас зустріли, провели, влаштували – нам показали майстерні, куди були сховані «хворі» паротяги, які за дві години можуть бути пущені в рух; повідомили, що місцева «Просвіта», якщо ми хоч трошки залишимось, влаштує нам виставу та бесіду, та врешті до двадцять техніків-майстрів ріжного фаху зголосилося до нашої технічно-зв’язкової сотні, зробивши її таким чином поважною технічною силою.

Робітництво майстерень та залізничного вузла берегло все це майно від вивозу на Московщину лише тому, що вірило в прихід української влади.., вони і до війська українського готові вступити та йому допомагати...» Незадоволення панютинців викликала лише поведінка німців, котрі в подальшому «скомпрометували» себе репресіями проти большевицької аґентури та її симпатиків. І далі: «Ми», – казали в щирій балачці представники робітничої кольони в Панютині, – «охоче поділимось владою з нашим трудовим селянством і невеличкою нашою інтеліґенцією трудовою, але на шлях безоглядного підпорядкування московському пролетаріятові може штурхнути нас те, коли ми побачимо, що українську самостійність хочуть використати проти нас» [17, с.483]. Навіть панютинські українські комуністи «були не лише льояльні до українських визвольних змагань, а навіть у питаннях культурного характеру щиро помагали» [17, с. 484].

Після здобуття Лозової запорожці отримали нові завдання: згідно з таємним наказом військового міністра УНР О. Жуковського від 10 квітня 1918 року з частин Запорізького корпусу, дислокованого у Харкові та Лозовій, того ж місяця було сформовано дві групи військ. Вони мали продовжити бойові дії на двох напрямках.

Перша – Кримська група (командир – полковник Петро Болбочан) мала наступати на Лозову – Олександрівськ – Перекоп – Севастополь, аби звільнити Крим до приходу німців та оволодіти базами Чорноморської військової фльоти [6, c.115]. До складу групи входили:

1) Другий запорізький імени кошового К. Гордієнка полк кінних гайдамаків;

2) Запорізький кінно-гірський гарматний дивізіон (командир – полковник

Олекса Алмазів);

3) інженерний курінь;

4) чотири артилерійські батареї (три польові й одна гавбічна);

5) автопанцирний дивізіон;

6) два панцерні потяги [6, c.115; 12, c.417].

Друга – Донецька – очолювалася полковником Володимиром Сікевичем (до цього – командир Третього гайдамацького полку) і призначалася для звільнення Донеччини. До неї входили:

1) Перший запорізький полк;

2) Третій запорізький полк;

3) Третій гайдамацький гарматний полк;

4) інженерний полк [12, c.417].

11 квітня Кримська група разом із двома куренями німців розпочала наступ з району Харкова і 13 квітня приймала участь у розгромі большевиків під Лозовою на станції Руднево (вірогідно – сучасне Рудаєве). Червоні підрозділи (разом із місцевими большевиками) відступили на схід, залишивши бандитські загони, що діяли на залізничній лінії Лозова – Павлоград [10, c.727]. Було звільнено і лозівські села, зокрема Катеринівку та Краснопавлівку [10, c.759].

Далі Кримська група рушила на південь і 13 квітня 1918 року звільнила Синельникове [6, c.115], а Донецька з Лозової почала наступ на схід і 15 квітня вибила большевиків із Барвінкового. Замість гайдамаків, що приєдналися до обох груп, охорону Лозової перебрали на себе дорошенківці (командир – полковник Олександер Загродський) [17, с. 483- 4].         

А) доба Гетьманату та Директорії

Опорою влади українського Гетьмана та австрійсько-німецьких союзників на місцях стало зокрема населення багатих хуторів та німецькі колонії. Озброєні владою, вони створили чисельні загони і підтримували дії гетьманських та австро-німецьких військ [34, c.76, 149]. З огляду на те, що на Лозівщині було три німецькі колонії (хутори Герти та Шмідґаль і село Степове [11, c.93, 99, 100]), а також багато хуторів, здається цілком певним припущення  про наявність таких загонів у нашій місцевості.

В часи Гетьманату у Лозовій було створено відділ Корпусу Державної Варти, що призначалася для несення патрульної і охоронної служби на залізницях. Лозова належала до одного з семи реґіональних відділів Варти – Катеринославського. Органи Варти на місцях підпорядковувались повітовому та ґубернському старостам.

Про тогочасну Лозову дізнаємося в одній з праць про Нестора Махна, котрий зупинявся на станції приблизно 30 червня-1 липня 1918 року, повертаючись із Москви. Подорожуючи під ім’ям Івана Шепеля [33, c.140] разом із анархістом Чубенком (обоє – в одностроях старшин російської армії), Махно придбав «...без перепон в офіцерській касі бєлгородського вокзалу квитки до станції Лозової». Відтак «благополучно дісталися кінцевого пункту своєї мандрівки», плянуючи продовжити шлях далі – на Гуляйпілля. «На привокзальній площі станції Лозова, почувши звуки духового оркестру, Махно і Чубенко рішили подивитися парад гетьманської варти, але їх помітив якийсь генерал. Можна лише здогадуватись, яким був вигляд цих «вояк», якщо викликав обурення першого-ліпшого генерала. Швидко сховавшись, вони невдовзі рушили далі» [4, c.41].

Відомо також, що за часів Гетьманату через Лозову проїжджали генерали Всеволод Петрів та O. Натіїв [17, с. 567].

Але замилування Гетьманатом, чи вірніш – союзниками, тривало недовго. Політика реквізицій підштовхнула селян до повстання. На жаль, це повстання набрало анархістських, бандитьских і кримінальних форм. Серед залізничників Лозової діяли большевицькі підпільники, на території Лозівщини – «червоні» бандити. Останні зупиняли потяги, що йшли через Лозову до Німеччини й роздавали вантажі (хліб, худоба тощо) населенню [10, c.727].

Тоді ж починається організований бандитський махновський рух. Просуваючись землями Олександрівського та Павлоградського повітів, махновці вели бої з військами Гетьмана, союзників та загонами хуторян і колоністів. Рейд махновців тривав близько трьох тижнів і мав на меті, зокрема, реорганізацію місцевих ініціятивних повстанчих груп у підвідділи основного Штабу махновців [34, c.149-150, 153]. Конкретної інформації по Лозівщині немає, але, за висловом Махна, Павлоградський повіт був одним з тих «районів, котрі ідейно були пов’язані з гуляйпільською радою селянських та робітничих депутатів...» [32, c.99].

У вересні-жовтні 1918 року на дільниці Лозова-Павлоград точилися запеклі бої між німецько-гетьманськими військами та «червоними» бандитами.

Лозова кілька разів переходила з рук в руки [31, c.15; 10, c.727]. В листопаді 1918 року гетьманські та союзні сили відступили і селище на короткий час захопили большевики. Але того ж місяця, стягнувши в район Лозова-Павлоград війська, Директорія УНР вибила комуністів звідти. У Лозовій розташувався військовий штаб [10, c. 727]. (Відомо, що большевикам протистояла Лівобережна армійська група (командир – отаман Петро Болбочан), що стримувала ворога до січня-лютого 1919 р. [18, c.37]). У грудні 1918 року передмістя Лозової захопили махновці. 24 грудня з ними відбувся бій, про який згадує поет Володимир Сосюра у своїх спогадах («З минулого») [21].


1919 рік

Боротьба проти большевиків тривала до половини січня 1919 року. На початку січня в район Лозової було направлено окрему групу «червоноармійців» під проводом Ю. Дибенка. 7 січня він отримав наказ: «Наступаючи напрямком Лозова – Синельникове – Катеринослав, до 10 січня розгромити групу петлюрівців, що діє в напрямку  Лозової. Навальним ударом оволодіти Катеринославом» [10, c.727].

Проте навального удару не вийшло. Панютине червоні захопили 15, а Лозову – 17 січня. Далі вони рушили на Павлоград [10, c.727].

В середині лютого у Гуляйполі зібрався Другий районний з’їзд махновців, де було створено Районну військово-революційну раду селян, робітників і повстанців, що мала виконавчу функцію. До неї увійшли представники 32-х волостей Катеринославської і Таврійської ґуберній, та речники повстанчих частин [28, c.86]. Досить вірогідно, що на з’їзді були присутні і лозівчани.

У кінці травня 1919 р. під Лозовою большевики зуміли затримати загони отамана Матвія Григорьєва, що розпочав було переможний наступ на Харків [29, c.39].

У другій половині червня Лозову захопили «білі» росіяни-денікінці, котрі теж встановили режим терору: облави, арешти, розстріли та повішення. По селах діяли каральні загони [10, c.769]. Большевики знову залишили своє підпілля та організували бандитські підрозділи. Особливо широкого розмаху комуністично-махновський бандитизм у районі Лозової набув восени.

В жовтні 1919 р. Лозова зайняла чільне місце у планах вірного вислужника большевиків, анархіста й українофоба Нестора Махна. Одна з трьох колон його армії мала просуватися денікінським тилом за маршрутом Піщаний Брід – Ровне – Софіївка – Бобринець – Долинська – Лозова – Кривий Ріг – Апостолове – Нікополь [4, c.141]. Колони рухалися на відстані 30-50 верст одна від одної, підтримуючи постійний зв’язок. Згаданим напрямком йшла права колона. Рейд був успішним, до середини жовтня в числі інших населених пунктів махновці зайняли Лозову [4, c.144]. Потім вони були витіснені «білими», а тих 15-го грудня змінили «червоні»[10, c.728].

Дослідник Кость Черемський також повідомляє, що під час боїв за Лозову большевиками був убитий Йосип Гливкий, лірник з Харківщини (проте невідомо, якого саме числа та місяця) [8, с.185].


1920-1921 роки

Даний період характерний насамперед діяльністю бандитських загонів Нестора Махна та повстанського руху взагалі. На травень 1920 р. у махновців налічувалося 500 вершників, 77 піхотинців, 30 кулеметів та 8 гармат. З цими силами Махно здійснив рейди деякими повітами (зокрема й Павлоградським), де розраховував на підтримку й поповнення своїх лав. Рейд розпочався 15 травня і тривав до 8 червня. За цей час загін повстанців суттєво зріс і нараховував шість тисяч бійців, вершників – понад тисячу; на тачанках стояли сто вісімдесят кулеметів [4, c.172- 3]. Усі ці сили були застосовані проти «червоних» військ.

19 липня 1920 р. Махно захопив Ізюм, а потім рушив на захід – до Павлограду. Далі – Зміївським повітом Харківщини. «На перший погляд могло здатися, що «батько» сам обирає маршрути просування свого війська, але насправді він йшов туди, куди спеціяльно або несвідомо направляло його совєтське командування. Використовуючи прогалини між червоноармійськими та чекістськими загонами, які вели проти нього боротьбу, Махно досить вдало маневрував на невеликій території, завдаючи дошкульні удари, захоплюючи по декілька населених пунктів за день» [4, c.174].

Серед лозівчан і досі побутують спогади про Махна – від серйозних до леґендарних. Так, за переказами, у Зайцевій балці (на околиці Лозової) Махно розстріляв полонених червоноармійців. Зберігся й опис руйнування маєтку родини Зарудних у селі Домаха, зроблений народним артистом України О. Тарасенком. Далі подаємо уривок із нього:

«Вранці іншого дня у школі занять не було – всі були зайняті пограбуванням панського маєтку... Разом із махновцями, ми, дітлахи, влетіли у величезну, залиту сонцем, кімнату, збудовану зверх третього поверху. Тут – дитячий світ. Стіни кімнати від підлоги до стелі були зроблені з невеликих скляних рамок. І в цій казково розмальованій кімнаті було безліч різних чудових іграшок – звірі, машини, коляски, «справжні» рушниці.

В центрі кімнати стояв красивий чорний рояль. Вусатий махновець оскаженіло вдарив прикладом рушниці по білих лискуватих клавішах і вони болісно застогнали мовою різних звуків. Усі присутні, дорослі і діти, завмерли від цих божествених звуків, які вони ніколи не чули.

І раптом махновець, божевільно регочучи, швидко підбіг до ажурної стіни й кілька разів щосили вдарив по ній прикладом гвинтівки... велика частина стіни полетіла вниз. Махновець підбіг до роялю й, регочучи, закричав: «А ну, взяли! Налягли! Хай ця панська музика заграє нам там, на вулиці. Взяли!» Всі припали до роялю і з силою штовхнули його в прірву вибитої стіни...

Того ж дня надвечір ми знов ватагою прийшли до маєтку і почали весело «розважатись» тим, що викочували з гаражів усе, що було на колесах: карети, прольотки, букарі, плуги, фаєтони, брички й інше майно. Тягли це на гору, а звідти штовхали вниз; весь реманент летів у ставок, або, перекинувшись, розлітався шматками навколо.

Коли вже зовсім стемніло, ми знов вирішили заглянути в палац. Він стояв обшарпаний, з вибитими рамами вікон, страшний і гнівний. Боязко переступили поріг великого гостинного залу, посеред якого було навалено гору книжок, розламаних меблів.

Раптом з темряви палацу хтось жбурнув палаючий смолоскип. Перелякані насмерть, ми галопом вилетіли з палацу. Це був страшний початок! Через якусь мить все навколо палало вогнем. Смолоскипом горів панський маєток Зарудного. А навколо, на відстані, до ранку стояли з дітьми селяни, скрушно спостерігаючи нічим не виправданий злочин...» [11, c.65]. 

У 1920 р. аґентура большевиків встановила, що Нестор Махно має намір пробитися в Ізюмські ліси та поповнити свої загони. Тому червноармійці зосередили лінією Лозова – Барвінкове – Слов’янськ (понад сто верст) декілька панцерних потягів та війська. Зробивши кілька спроб прорвати заслін, повстанці повернулися на Катеринославщину [22, c.21].

Наприкінці липня 1920 р., з огляду на загрозу наступу «білих» військ барона Вранґеля,   у   Лозовій    розташувався    штаб    Південно-Західного [10, с.728] фронту червоної армії.

Після відбиття Вранґеля Лозівщина стає ареною постійних (майже щоденних) боїв між українськими повстанцями та большевицькими військами. Окрім махновців діяли загони Козлова, Марусі та інших [11, c.19]. Стосовно останньої, то, якщо не помиляємось, відомі троє жінок-повстанців із цим ім’ям. Тут, мабуть, йдеться про т. зв. «Чорну Марусю». Проти повсталих діяли реґулярні совєтські війська, а також каральні загони (т. зв. «чонівці»). Ось свідчення сучасника : «Пішли чутки, що з поїздом Раковського трапилась якась біда... Чутки ці були небезпідставними, адже в цей час окремі частини кінноти Будьонного бродили по лінії Катеринослав – Павлоград – Олександрівськ – Лозова і шомполами та розстрілами витискали у селян продподаток, що викликало нові виступи розрізнених частин махновських банд, які часто здійснювали виключні по сміливості напади на поїзди, що проходили в цьому районі...» [23]. Підтримували большевиків і деякі місцеві комуністи та комсомольці. Так, наприклад, комуністи та комсомольці Лозової та Панютиного часто виїздили у навколишні села (Барвінкове, Самійлівку, Сахновщину, Краснопавлівку), де з’являлися загони отамана Брови. Останній був колишнім моряком, активістом махновського руху (командиром особливої групи військ) [28, c.217; 34, c.72]. У боях з отаманом Бровою зокрема загинули вісімнадцять червоноармійців експедиційного загону 1-го кінного корпусу 2-ої кінної армії разом зі своїм ватажком Оксманом (вони мали займатися згадуваними вище «реквізиціями»)[10, с. 728].

Махновці (а також загони Марусі та інших отаманів) не раз нападали і на Краснопавлівку. Під час одного з нападів вони порубали шаблями трьох комуністів [10, с. 760].

Місцеві большевики брали участь у розгромі великого повстанчого загону в селі Чорноглазівка (нині – Сахновщинський район) [10, c.744], приймали участь у сутичках із махновцями у безпавлівських лісах (сучасний Зміївський район), а також по селах, де був опір [10, с.744]. У цьому їм сприяв панцерний потяг «Червона Україна», що курсував залізницею.

Боротьба по селах тривала, за наявними даними, до 1921 р. [10, c.760]. У двадцятих числах травня 1921 р. Нестор Махно влаштував на теренах Кобиляцького, Костянтиноградського, Новомосковського та Павлоградського повітів (до складу якого, нагадаємо, входила і Лозівщина) огляд своїх сил, котрі складали майже дві тисячі вояків, а шостого липня, цього ж року, загін Махна підірвав залізничний міст через річку Орілька (західна Лозівщина) [29, c.69].

Отже, підсумовуючи, можна сказати, що Лозівщина, як і інші реґіони України, була ареною кривавих боїв українських сил державницького та стихійно-повстанчого напрямів проти ворожих їм військ (як білих, так і червоних). Мешканці Лозівщини, переважно селяни, приймали активну участь у цій боротьбі. 

Особливо хочеться наголосити на тому, що, незважаючи на наявність у Лозовій значного єврейського населення, тут не зафіксовано погромів. (Хоча різних військових сил, як описано вище, було досить). Відтак це ще один факт у спростування наклепу про антисемітизм українців.

На характер боротьби великий вплив справляла місцевість – рівнинний характер рельєфу, балки, байраки, а також – наявність залізниці.


1920-ті – 1930-ті роки

Даний період на Лозівщині приніс українцям ті ж трагедії, що й решті Наддніпрянщини. Цей район мав розвинене зернове господарство. Родючі чорноземи давали високі врожаї, відтак багато селян господарювали одноосібно, заснувавши чисельні заможні хутори. А тому пляновані владою колгоспи були їм ні до чого. Усвідомлюючи цю особливість Лозівщини, большевики зазначали, що «задача соціялістичної перебудови села була тут особливо складною та важкою» [36, c.263]. Спираючись на т. зв. «комбіди» (що часто об’єднували в основному сільських нероб, п’яниць тощо) та комсомольців, влада Лозівщини (її ватажками тоді були Певзняк та Нус) повела жорстоку боротьбу із українським селянством. Про її запеклість свідчить хоча б той факт, що в лютому 1933 року на партійному пленумі у Харкові відомий комуністичний керівник Постишев поставив Лозівську партійну організацію як приклад : «вона зуміла вивести район, в якому було особливо сильним куркульство, в число передових районів» [36, с.263]. Те ж, що це діялося шляхом примусу, грабежів, насильства, депортацій – то нікого не цікавило.

Насильства породжували опір. Так селянин Зима намагався організувати збройний опір. Селянами було вбито місцевого партійного активіста Ільченка. У Краснопавлівці селяни захопили сільраду. Стрілянина тривала шість годин – аж поки прибула міліція, котра арештувала керівників виступу [11, с. 25].

Не оминув Лозівщину й Голодомор 1933 року, репресії, нищення церков (але це тема спеціяльного дослідження). Цікавими є спогади очевидців про те, що у Лозовій був кобзар на ім’я Опанас. За описами – вже літня людина, сліпий на одне око, грав на кобзі та бандурі. Співав про Байду, розповідав про Ґонту. На початку 1930-х він зник – забрало НКВД [41].  


Друга світова війна

Поки що невідомо – чи діяли в Лозовій та районі члени похідних груп ОУН? Принаймні на карті, що показує маршрути руху останніх, Лозова не значиться [9, c.172- 3]. Але українські націоналісти на наших землях були. Коли взимку 1942 р. червона армія здійснила несподіваний наступ (Лозівсько-Барвінківська операція), німецьке командування було змушене кинути в бій усі приявні поблизу сили. Серед інших була й «Полтавська винищувальна команда», що складалася з українських націоналістів. Вона вела бої проти комуністів в районі на північний захід від Лозової в лютому 1942 р. [25, c.170].

Цей підрозділ був сформований на початку 1942 р. як частина майбутньої Української армії. Його вояки проходили військовий вишкіл у спеціяльній школі у Полтаві під керівництвом німецьких офіцерів. Підрозділи Української армії німецьке командування планувало використати для боротьби проти партизан та червоної армії, а також для охорони обозів та різних військових об’єктів. Окрім Полтави подібні школи для українців існували у Києві та деяких інших містах [25, c.170].

У квітні 1943 р. Лозова згадується в аналітичному звіті ОУН про суспільно-політичне, культурне і господарське життя південно-українських земель. Автор звіту на псевдо «Максим» пише, що большевицькі літаки «дуже сильно мали бомбити Лозову» [20, c.331].


Заключення

Закінчуючи, не можна не згадати і Лозову у другій половині ХХ- го століття.

У цей період у місті оселилися колишні засланці із Західної України.

Колишній вояк УПА Яків Сверстюк – рідний брат відомого письменника, колишнього політв’язня Евгена Сверстюка. Після восьмирічного заслання він оселився у Лозовій (перший мікрорайон, будинок № 8) разом із дружиною та сином, працював водієм. (Його брат Євген також бував у нашому місті). У 1974 році Яків Сверстюк загинув у автокатастрофі і похований у нашому місті [39].

Живе в нашому місті й колишній вояк УПА Федір Іванович Росоловський – уродженець Івано-Франківщини. Його дружина, Затварська Ганна Василівна, також була повязана з українским національно-визвольним рухом. Після довгих літ заслання в сталінських таборах вони назавжди оселилися у Лозовій.

Також  відомо, що у Лозівському районі, у селищі Краснопавлівка мешкав колишній вояк УПА, уродженець Львівщини (с. Бортатів Городоцького р-ну) Володимир Кушнір із дружиною. У Лозовій мешкав упівець Петро Мисковець та інші. В самій Лозовій живе чоловік, дід та батько якого були вояками УПА з Рівненщині (Олександр Лахман та Петро Сірко).

Отже, історія Лозової та Лозвіщини зберігає ще багато таємниць, що чекають на свого дослідника.


                                 Джерела та використана література

1.                       Бондар І. Україну захищали. // Нова Україна. – 1991. – ч. 2. – с. 2.
2.                       Бунякін В. У вирі революції. // Радянське слово. – 1987. – ч. 92. – с. 2.
3.                       Бунякін В. У вирі революції. // Радянське слово. – 1990. – ч. 162. – с. 2.
4.                       Волковинський В. Нестор Махно: легенди і реальність. – К.: „Перліт продакшн, ЛТД”, 1994. – 256 с.
5.                       Горак В. Жовто-блакитний прапор з червоною стрічкою. // Політика і культура. – 2001. – ч. 9. – с. 42 – 43.
6.                       Довідник з історії України. – Т. 2. – К.: Генеза, 1995.  -  435 с.
7.                       Енциклопедія українознавства: загальна частина. – Т. 2. – (Перевидання в Україні). – К.: НАН України, Інститут археографії, 1995. – 800 с.      
8.                       Злочин. Упорядник Петро Кардаш. – Мельбурн- Київ: „Фортуна”, 2003. – 554 с.
9.                       Іванущенко Г. Залізом і кров’ю. Історико-документальні нариси. – Суми: „Собор”, 2001. – 192 с.
10.                   Історія міст і сіл України. Харківська область. – К.: Головна редакція Української Радянської енциклопедії АН УРСР, 1967. – 1002 с.
11.                   Історія рідного краю. – Лозова: Лозівська районна рада, Лозівський державний краєзнавчий музей, 1998. – 112 с.
12.                   Історія Українського війська: Книга в двох частинах. -  Ч. 2. – (Репринт). – Львів: Видання І. Тиктора, 1936. – 568 с.
13.                   Історія українського війська (1917 – 1995).Упорядник Я. Дашкевич. – Львів: Світ, 1996. – 840 с.
14.                   Історія Української РСР. – Т. 5. – К.: Наук. думка, 1977. – 591 с.
15.                   Клененко П. Факти засвідчують. // Нова Україна. – 1991. -  ч. 1. – с. 1 – 2.
16.                   Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. - К.: Український письменник, 1993. – 413 с.
17.                   Петрів, Всеволод. Військово-історичні праці. Спомини. – К.: Поліграфкнига, 2002. – 640 с.
18.                   Підкова І., Шуст Р., Довідник з історії України. – Т. 1. – К.: Генеза, 1993. – 230 с.
19.                   Рідний край: [Навчальний посібник з народознавства. / За ред. І. Прокопенка]. – Харків: Основа, 1993. – 582 с.
20.                   Сергійчук В. ОУН – УПА в роки війни. Нові документи і матеріали. – К.: Дніпро, 1996. – 496 с.
21.                   Сиваков В.  В.Сосюра і Лозова. // Голос Лозівщини. – 1998. – ч. 21. – с. 4.
22.                   Сіваченко Є. Спалахи гніву народного: з історії селянського повстанського руху на Харківщині (1920). // Збірник Харківського історико-філологічного товариства. – Харків: Око, 1995. –  с.17 – 28.
23.                   Суарес О. Народжені бурею. // Голос Лозівщини. – 2003. – ч. 146 – 147. – с.3.
24.                   Суарес О. Таємниці старого села. // Лозівчанка. – 2004. – ч. 40. – с. 4.
25.                   Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941 – 1945 рр. – В 3- х тт. – Т. 2. – К.: Видавництво політичної літератури України, 1968. – 515 с.
26.                   ЦДІА (Центральний державний історичний архів), ф. 313, оп. 2, спр. 2571. Надав С. Зелений.
27.                   Юркович Л. Лозова, 13 жовтня 1991 року. // Нова Україна. – 1991. – ч. 2. – с. 2.
28.                   Аршинов П. А. История махновского движения (1918 – 1921). – Запорожье: Дикое Поле, 1995. – 248 с.
29.                   Герасименко Н. В. Батько Махно: Мемуары белогвардейца. / Под ред. П. Е. Щеголева. – Днепропетровск: Днепркнига, 1990. – 88 с.
30.                   Крах первого нашествия империалистов на страну Советов. – М.: Воениздат, 1973. – 440 с.
31.                   Лавренко В. Я. Лозовая: Путеводитель. – Харьков: Прапор, 1984. – 53 с.
32.                   Махно Н. Воспоминания. Кн. 1. – К.: Україна, 1991. – 214 с.
33.                   Махно Н. Воспоминания. Кн. 2. – К.: Україна, 1991. – 163 с.
34.                   Махно Н. Воспоминания. Кн. 3. – К.: Україна, 1991. – 184 с.
35.                   Минц И. И. История Великого Октября. – Т. 3. – М.: Наука, 1979. – 903 с.
36.                   Очерки истории Харьковской областной партийной организации. – Харьков: Прапор, 1980. – 528 с.
37.                   Победа Советской власти на Украине. – М.: Наука, 1967. – 579 с.
38.                   По Харьковщине. (Харьков. Ізюм. Змиевская ГРЭС. Купянск. Балаклейский гигант. Лозовая. Шебелинка. – Путеводитель). – Харьков: Прапор, 1977. – 160 с.
39.                   Спогади Сверстюка Євгена (Олександровича), 1928 р. н. , уродженця с. Сільце Горохівського р-ну Рівненської області. – З особистого архіву автора.
40.                   Спогади  Росоловського Федора (Івановича), 1927 р. н. , уродженця  с. Чесники Рогатинського р-ну Івано-Франківської області. – З особистого архіву автора. 
41.                   Спогади Шаповала Віталія (Родіоновича), 1926 р. н. , уродженця м. Лозова Харківської області. – З особистого архіву автора.     



 
повернутися