11-17.6.2012

МИ В СВІТІ
Наші Символи
Реґіональна Хроніка
Політика
Культура
Історія
Україна incognita
Мова/Язык
Кишенькова Книжка
Захід-Схід
Українські дослідження
Туризм
Жартуймося!
Українофобія
Усяке різне
Канадсько-
Український
Бібліотечний Центр



Анкета правильного харчування

Павлорадський Iсторико-краєзнавчий
сайт. Життя регiону

www.domivka.net
- Домівка - українська мережа



The UPA - Ukrainian Insurgent Army

Інститут Україніки

уkраїнсьkа елеkтронна бібліотеkа

ОУН-УПА: легенда спротиву


Тут спілкуються українською

Форум для патріотів України

Український Лікнеп

Український козацький портал

Офіційне видання прес-служби Київської Патріархії УПЦ Київського Патріархату

Kosiv Art

.: Хутір - Своє Село :. - українською до цілого Світу

Олег Тягнибок
ВО "Свобода"

Наше-Рідне

free counters


ПОПІЛ МИНУЛОГО. Спогади вояка УГА про взаємовідносини наддніпрянської і галицької Українських армій 1919 року
22.01.2007 10:10

 

ДО ДНЯ СОБОРНОСТІ УКРАЇНИ

Одного дня, мов грім із ясного неба, нас вразила вістка, що УГА підписала з Денікіном договір, - і що ми переходимо до Денікіна й пориваємо з Армією УНР.

Отже розвіваються мрії про українську самостійну державу... Остається, може, федерація, може, автономія, може, знову царат із усіми "благами" російського самодержав'я...

Мене важко прибила ця вістка. Чого ж я сюди прийшов?! Защо ж ми кровавилися до того часу?! Чи не сором нам - тепер залишати братів-наддніпрянців і брататися з москалями, виступати проти інтересів України...

Було важко... гірко... соромно...

Несподівано на станцію у Барі заїхав денікінський панцерний поїзд "Генерал Греков", і команда рішила вислати до денікінців двох делеґатів, які мали заявити денікінцям, що в Барі стоять частини УГА й що ми тепер уже є союзниками. Ці делегати мають поїхати автом у супроводі двох полевих жандармів.

Перед будинком команди біганина й метушня. Авто вже є, але десь пропав один жандарм. Усі хвилюються... І ось, я раптом рішаюсь на щось цікаве, нове... Зголошуюся, що я поїду добровільно, замість жандарма. Мені цікаво побачити як відбуватимуться чолобитні промови й зустріч "союзників". Це ж історична подія, чому ж не використати такої нагоди...

Моє зголошення прийняли. Забираю від якогось піхотинця кріс і ладівниці й сідаємо до авта. Добре, що шофер рушив із місця, бо саме надбіг засапаний жандарм, що мав супроводжати делеґатів.

Авто помчало скоро, але за деякий час уже мотор важко сопе, бо їдемо під гору, в'їздимо на площу й нагло шофер здержує авто. На площі перед станцією розгортається неймовірна картина бою. Площею галопом мчать близько двадцять козаків-чорношличників зі списами, атакуючи панцерний поїзд "Генерал Греков", у якому є щонайменше 200 денікінців. Поїзд грізно наїжачився гарматами й кулеметами, а на нього женеться горстка одчайдухів, героїв чи божевільних...

Як це можна назвати?! Одне тільки певне, що ми, галицькі вояки, на таку бравурну одчайдушну атаку ніколи не відважились би. Це могли зробити тільки нащадки запорізьких козаків...

І нагло панцерний поїзд загримів кулеметними сальвами... чотирьох козаків злетіли з коней, а кількох були поранені. На білім снігу зачервонілась козацька кров... Інші козаки миттю завернули коней і вихром сховались у долині, де вже їх не могли досягти денікінські кулемети.

Наші делеґати сторопіли, дивлючися на таку картину. А отаман козаків під'їхав до нашого авта, стримав коня й почав промову до наших делеґатів. Ні! Це не була промова. Це була страшенна лайка, але не груба, брутальна, але змістовна! Лаяв чистою українською мовою. Лаяв так страшно, що кожне його слово палило нас мов вогнем, шматувало наше серце й душу. Назвав нас зрадниками, боягузами, московськими прихвостнями, блюдолизами, словом лаяв нас так, що, мабуть, ніхто з нас у житті не чув такої справедливої лайки. А наші делегати не знали, де мають сховати лице від сорому.

В кінці отаман приказав нам завернути назад до Бару й ми слухняно від'їхали з нічим до міста.

І так закінчилась моя поїздка з делеґацією до "союзників". Я надіявся побачити якусь історичну подію, а тимчасом випив гірку чашу докору від свого брата-українця. Хоч у великій мірі його слова відносилися до старшин-делеґатів, а не до мене.

Словом, панове делеґати були невеселі, як повернули назад до команди. Маю враження, що команда опісля вже договорювалась телефонічно з денікінцями, бо вже не висилала нікого до них.

По обіді наспіла вістка, що армійські частини УНР мають переїздити через Бар. Цю вістку різно собі пояснювали. Одні твердили, що петлюрівці нападуть на нас і помстяться за зраду, інші, що це тільки потрібне тактичне пересунення армійських частин тощо. Одначе, на всякий випадок,  команда зарядила гостре поготівля цілого нашого гарнізону. Всіх старшин і вояків зібрано у величезному гімназійному будинку, вхід до гімназії скріплено додатковими барикадами з кулеметними гніздами, всюди розставлено важкі й легкі кулемети. Словом гімназійний будинок наїжачився кулеметами й перетворився на малу, міцну фортецю.

Мене призначили комендантом одного крила будинку, а пізніше почали мною "кути витирати", себто посилали з усякими дорученнями й приказами. Врешті, вислали мене як зв'язкового старшину до однієї нашої частини, яка стаціонувала в іншому місці. Мені доручили провірити чи все в порядку й нав'язати контакт з цією частиною. Без ніяких труднощів я знайшов ту частину, провірив, нав'язав контакт і, вертаючись наткнувся на армійські частини УНР, які маршували через Бар. Напереді їхала кіннота, їхало козацтво, співаючи сумні похідні пісні, гуркотіли важкі гармати, котився обоз, маршувала піхота й знову їхала кіннота.

Я стояв на хіднику, вітав старшин, салютував українським прапорам... Ніхто мене не зачіпав, ніхто не лаяв, не кричав...
Над'їхав якийсь відділ кінноти й командир попросив у мене сірників, я вийняв пачку сірників, він закурив і віддав мені сірники. Я попросив його, щоб узяв собі сірники й побажав йому щасливої дороги. Й тут хтось із кіннотчиків сказав: "Хоч один галичанин нас не спугався"!
І я вже вистояв на східцях гімназійного будинку до кінця маршу, немов би відбирав дефіляду. Й мені довелось почути не одне гірке слово на нашу адресу. Й ці слова мене гірко боліли. Бо на жаль, це була гірка правда...

Нас критикували українські патріоти...

Так настала ніч. Всюди було тихо й спокійно.

Вранці нас кількох старшин пішли оглянути денікінський панцерний поїзд. Очевидно, нас, хоч ми були й "союзники", денікінці не запросили до середини, а навпаки, таки при нас, поїзд від'їхав кудись у західньому напрямку.

Ми вернулися назад, але, не дійшовши будинку нашої команди, почули густу канонаду. "Генерал Греков" когось обстрілював. Мене чомусь зморозило. Мені видалось, що тінь чорноголового орла знову шугнула над українською землею...

А дні зближалися ще важчі, ще більше трагічніші...

Яків ГАВРИЛІВ

Джерело: http://geocities.com/nezboryma_nacia/2001/189.html

 
повернутися