11-17.6.2012

МИ В СВІТІ
Наші Символи
Реґіональна Хроніка
Політика
Культура
Історія
Україна incognita
Мова/Язык
Кишенькова Книжка
Захід-Схід
Українські дослідження
Туризм
Жартуймося!
Українофобія
Усяке різне
Канадсько-
Український
Бібліотечний Центр



Анкета правильного харчування

Павлорадський Iсторико-краєзнавчий
сайт. Життя регiону

www.domivka.net
- Домівка - українська мережа



The UPA - Ukrainian Insurgent Army

Інститут Україніки

уkраїнсьkа елеkтронна бібліотеkа

ОУН-УПА: легенда спротиву


Тут спілкуються українською

Форум для патріотів України

Український Лікнеп

Український козацький портал

Офіційне видання прес-служби Київської Патріархії УПЦ Київського Патріархату

Kosiv Art

.: Хутір - Своє Село :. - українською до цілого Світу

Олег Тягнибок
ВО "Свобода"

Наше-Рідне

free counters


ПОДОРОЖ ДО ВИЛКОВОГО. 1974 РІК
22.12.2006 17:14

 

Була така телепрограма «Клуб кинопутешествий» («Клуб кіноподорожей»). Бажання подорожувати, бачити світ притягувало мене до цієї передачі. Один раз там я побачив сюжет про українську Венецію, містечко Вилкове на Дунаї. Дивне містечко на каналах зацікавило мене, тож вирішив у ньому неодмінно побувати.

На той час я вже декілька місяців був володарем нової легкової машини «Жигулі-2103». Наприкінці серпня 1974 року в мене трапилася можливість вирватися за місто. У подорож виявив бажання поїхати й мій батько.

Ми склали маршрут подорожі за «Атласом автомобільних шляхів СССР» – нам була потрібна гранична точка на південному заході країни, тож намітили такий маршрут: Дніпропетровськ – Кіровоґрад – Кишинів – Болград – Ізмаїл – Кілія – Вилкове. У кінцевому пункті нашої путі нам хотілося поплавати на човнах, що там є майже єдиним (і можливим) транспортним засобом. Уже й не пригадаю, що ще там хотілося мені побачити, але пляни мої були самими райдужними.

Уранці 21 серпня ми виїжджаємо. До Кіровоґрада дороги не дуже хороші, почасту асфальт у вибоїнах. У сам Кіровоґрад не в’їжджали, об’їхали його довколишніми шляхами та швидко виїхали на пречудову автотрасу в напрямку на Кишинів.
На цій гарній в усіх відносинах дорозі я перевірив швидкісні можливості своїх «Жигулів». На прямолінійних ділянках мені вдавалося досягнути швидкості у 160 км/год., але вести авто було важко: ненавантажена машина підстрибувала й танцювала на нерівностях, отже керувалася погано. Так що довелося в основному їхати зі швидкістю 120 км на годину, ніде не зупиняючись. Десь у дорозі перекусили, поспішаючи до наміченої цілі.

До Кишинева ми приїхали у другій половині дня. Вирішили тут, у столиці Молдавії, й заночувати. Шукаючи готелю, заїхали до самісінького центру міста. Шукаю, де б припаркуватися, але всюди трапляються лише заборонні, наказні та вказівні знаки. Платних автостоянок на той час ще не існувало, легкове авто ще не стало повним володарем міських доріг. Кружляючи центральними вулицями, я заплутався і двічі об’їхавши навколо центру, з жахом побачив, що їду одним маршрутом вже третій раз. Місця ж зупинки або ж виходу з цього кільцевого лабіринту я не знаходив. Батько намагався допомогти мені, підказуючи зручні для паркування ділянки, але усюди мене зустрічали заборонні знаки, а я, тільки-но отримавши посвідчення водія, був аж занадто дисциплінованим.

Урешті-решт я приткнув машину біля якогось скверу в центрі Кишинева. Знак, що забороняв зупинку, був на видноколі, але оскільки то там, то тут стояли авта, я теж відважився зупинитися серед них.

Готель знайшовся легко, там були вільні місця, тож ми прекрасно влаштувалися, а ввечері я спустився до ресторану, де біля стійки бару пив коньяк і танцював із відвідувачками. Батько також спустився до ресторану і був поблизу. Настрій і в нього був чудовий. Зранку, сфотографувавшись на балконі номеру, ми поїхали далі. Готель називався, якщо я не помиляюся, «Кишинів» і залишив по собі приємне враження.

Від часу цієї подорожі минула вже чверть століття. У пам’яті стерлися обставини переїзду молдавськими дорогами. Головним принципом нашого руху був вибір найкоротшого шляху, котрий ми визначали за допомогою «Атласу». Тим не менше, коли на дорозі ми зустріли вказівний знак із екзотичною молдавською назвою «Чадир-Лунга», я звернув з наміченого маршруту й заїхав до скромного містечка. Тут ми побували на молдавському базарі. Час для торгівлі був уже пізній, тож народ розходився. Я бачив зовнішні відміни в одягу, в неквапних рухах базарного люду, в характері товару, що вони пропонували покупцям. Ми, міські люди, виглядали серед них «білими ґавами». Нічого не придбавши, ми розбитою дорогою повернулися на основну трасу. Я звернув увагу на колодязі, влаштовані поза хатніми дворами, поруч із дорогою. Вони були з навісом і стійки були оздоблені вирізьбленими прикрасами; на пристрої для підйому води не було «автомобільної» ручки – на дерев’яному вороті знаходилося колесо зі спицями, що його було зручно обертати при підйомі відра з водою.

Щасливо промчавши шляхами Молдавії, ми під’їжджаємо до містечка Рені. В’їздну дорогу перегороджено опущеним шлаґбаумом, поруч – охоронне приміщення. Перед шлаґбаумом висить знак з вимогою зупинки і пред’явлення документів. Гадаю, що це пост ДАІ. Але ні на посту, ані в приміщенні нікого немає. Під’їжджає вантажівка, її водій просто піднімає шлаґбаум і спокійно заїжджає до міста, а шлаґбаум залишається піднятим. Проїжджає ще одна машина. Отже вирішуємо просто їхати далі, і правильно – в Рені нічого з нами не трапилося. Їдемо вперед – до леґендарного Ізмаїлу – сільськими дорогами, розпитуючи зустрічних людей, бо за «Атласом» треба робити великий гак по Одеській області.

Нарешті Ізмаїл. Насамперед їдемо до Дунаю. На його березі стоїть, якщо не помиляюся, будівля музею, поруч – старовинні гармати, спрямовані до ріки. В мене виникло бажання викупатися в Дунаї, але беріг огороджено металевою дротяною сіткою. Чи то горожа музею, чи горожа ріки – Дунай ріка прикордонна.

Музей зачинено, людей на березі немає. Сфотографувавшись поблизу гармат, їдемо до міста. На вулицях спокійно, рідкісні пішоходи… Зрідка проїде автомобіль. Наша машина – ледве не єдина у центрі тихого містечка. Трохи повештавшись центром і позаглядавши до крамниць, їдемо далі.

На виїзді нас зупиняють солдати, які знаходяться біля шлаґбаума, що загороджує шлях. Виходжу з машини та пред’являю документи сержантові. Він розглядає їх, запитує, куди їдемо, де саме в’їхали до міста? Відповідаючи, я почуваюся цілком спокійно й впевнено, розказую, що з Рені до Ізмаїлу їхали манівцями, а зараз прямуємо до Вилкового, хочемо помилуватися каналами. Сержант опісля коротких роздумів віддає документи і перепускає нас за шлаґбаум.

За мапою нашого «Атласу» простої дороги до Вилкового немає. Треба їхати окружною дорогою в напрямку Одеси і десь завернути на дорогу, що прямує до Ізмаїлу. Мене це не влаштовує, притискає час, мені треба бути в Дніпропетровську 24 серпня. Тож, порадившись з батьком, вирішуємо знову простувати манівцями-путівцями.

Кілометрів за двадцять після Ізмаїлу ми повертаємо на дорогу, що прямує до села Суворове. Село велике, але людей на вулицях небагато. Розпитуємо, як їхати на Кілію, через яку лежить шлях до Вилкового, і далі їдемо путівцями, що їх у «Атласі» не зазначено. Ми поспішаємо, вже друга половина дня, роздивлятися пам’ятки немає коли. Майнули повз поля, дерева, якісь водоймища. Словом, від шляху з села Суворове до міста Кілія в пам’яті не залишилося нічого.

У Кілію потрапили близько шостої вечора, тож вирішили там і заночувати. Проїхали напівпустими вулицями, знайшли готель. Виявляється, що місць немає. Хол готелю порожній, жодного звуку. Адміністратор – похмура жінка – на питання «де можна зупинитися у Кілії?» байдуже потискає плечима.

Обсудивши наше становище, вирішуємо заночувати просто в машині десь за містом і залишаємо негостинну Кілію. Навколо безлісна місцевість, немає й ніякої посадки. Зупиняємося під одиноким деревом. Вирішуємо, що саме це й буде найкраще місце для перепочинку. Неподалік помічаємо сторожову вежу і огорожу з колючого дроту, що розходиться в обидва боки від неї. Батько каже, що тут зупинятися, бігме, не варто, бо ми вочевидь знаходимося поруч із кордоном. Рушаємо далі – дорога прямує вздовж дротової загорожі, час від часу трапляються сторожові вежі з прикордонниками: все нормально, «границя на замку»! За дротом височить земляний вал, за котрим видно рухомі надбудови пароплавів – там Дунай. Дорога, якщо не помиляюся, була ґрунтовою, але добряче катаною. На деякій відстані вона відійшла від огорожі. Наближалася ніч, разом зростав наш неспокій. Де ночувати? Що робити далі? Місцевість була нам абсолютно невідомою.

На щастя, цілком несподівано ми наздоганяємо групу хлопців та дівчат віком 12-14 років. Розпитуємо, як проїхати до Вилкового? Вони докладно пояснюють, як їхати, де повертати, але відчуваю, що від цих усіх пояснень у такий пізній час толку вже небагато – тільки більше заплутаємось. Запитую дітвору: куди вони прямують? Виявляється – до Вилкового. Отакої! Тож завантажую дітей на заднє сидіння: їм затісно, але дуже весело їхати додому машиною. Ми жартуємо з ними, балакаємо в своє задоволення. Надходить ніч. Діти прекрасно орієнтуються на шляху і дають слушні вказівки. До самого Вилкового потрапляємо вже о десятій вечора. Темно, але вулиці в центрі освітлені, на них людно. Каналів поки не видно. Діти показують мені, де готель.

В одноповерховому готелі на наше питання про вільні місця отримаємо ствердну відповідь від доброзичливої і привітно всміхненої жінки. Нарешті ми нормально відпочинемо. Але жінка роздивляється наші паспорти, а потім каже, що не може прийняти нас без дозволу. Ми здивовані – який дозвіл, де його взяти? Вона радить нам поїхати на прикордонну заставу. Що робити – слідуємо пораді. На КПП застави нічичирк, нічого і нікого, хоча в вікнах будинку горить світло. В непевності стою з паспортом у руках, хвилин п’ять. Нарешті чую голоси, зі сторони міста підходять два солдати з вівчаркою. «Що вам потрібно?» Пояснюю їм свою ситуацію. Старший пропонує мені почекати і зникає в контрольному пункті. По якійсь хвилі приходить молоденький лейтенант. Вислухавши нас, каже, що нічим не може допомогти і що нам краще негайно звідси поїхати, бо знаходитися поруч прикордонної застави заборонено. Я настирливо пояснюю йому нашу ситуацію, кажу, що ми втомилися, їхати нам нема куди. Лейтенант, трохи помовчавши, відповідає, що піде до начальника застави. Ми чекаємо його на місці, біля все того ж КПП.

Лейтенант повертається, весь збуджений і якийсь знервований. Він переказує нам слова свого командира, що ніякого дозволу нам не буде і ми маємо негайно звідси виїхати. Ми з батьком, зі свого боку, теж починаємо нервувати, наполягаємо на своєму. Втома бере своє, хочеться відпочити. Я рішучо заявляю лейтенантові, що ми нікуди не поїдемо, а залишимося ночувати в машині на майданчику біля застави.

Від цих слів жах охоплює лейтенанта. Він заявляє, що тут стояти, а тим паче ночувати категорично заборонено. Знову, в котрий раз, вимагає, щоби ми поїхали, але ми вперті. Йому доводиться удруге йти до командира застави. Минає хвилин двадцять – лейтенант повертається. Обличчя його червоне, а в очах якесь божевілля. Схоже, що він переніс непросту розмову з начальством. Їхнє рішення таке: ми повинні виїхати в напрямку виїзду з міста. За містом нас зустріне пост. Ми дякуємо йому і питаємо, чи є там готель? «Так, так, звичайно!» Отже, ми виїжджаємо. В місті темно, перехожих немає, каналів не видно. Розраховуємо, що завтра вже намилуємося ними.

Поза Вилковим хвилин десять їдемо пустинною дорогою. Раптом попереду блимає вогник ліхтарика. Зупиняємося. Шлаґбаума немає. Підходять два солдати. Їхній пост – у канаві за узбіччі, видно купу соломи.

– Це ви були на заставі?

– Так. Моє прізвище Калузький, – говорю я й подаю документи.

– Нам переказували про вас. Їдьте прямо. Далі буде населений пункт…

– Спасибі. А там можна переночувати?

– Звичайно.

Отже, прямуємо далі в темряву. Їдемо довго, повз якісь розвилки доріг. Нарешті у світлі фар виникають сільські будинки. Ми – в темному нічному селі. Десь далеко – вогник. Під’їжджаємо до нього і здивовано розглядаємо стовп з ліхтарем посередині майдану. Поруч великий довгий сарай. У всьому селі тиша, темні вікна.

Трохи постоявши, їдемо сільською вулицею далі. У світлі фар виникає невеличкий двоповерховий будинок. Над ґанком горить лампочка. Може, готель? Піднімаюсь і стукаю у двері, але ніхто не виходить. Схоже, нас бояться… Навкруги мертва тиша і темне село. Не чути лаю собак – собаки поводяться саме так, як і господарі.

Нас охоплює байдужість, ми втомлені. Від довколишнього мороку й жахливої тиші стає лячно, тож ми похапцем виїжджаємо з села. Під деревами, на узбіччі дороги, зупиняємо машину і влаштовуємося на ночівлю.

…Прокинувся я від галасу людських голосів. У вікна машини ллється денне світло. Підвівшись на сидінні, бач у гурт людей, осіб десять-дванадцять, які жваво розмовляють один з одним. Розумію, що тут зупинка рейсового автобуса – ми зупинилися біля якогось дорожнього перехрестя. На вказівнику напис «Десантное». Так ось як, виявляється, називається те село, що ми в ньому не могли знайти жодної людської душі. Жвава група людей на зупинці різко контрастує з нашими нічними враженнями. Вночі – мертве село, вдень – нормальні люди, активно реаґують один на одного. На нас вони уваги не звертали.

З батьком обсудили події вчорашнього дня. Наше перебування у Вилковому залишило неприємний осад. Наші висновки такі:

1. Ми не мали жодної гадки, що для відвідування прикордонної зони потрібний спеціяльний дозвіл або так званий «допуск». Батько пояснює, що для його отримання треба подати заяву до «органів» і чекати на дозвіл до шести місяців.

2. Ми двічі в’їжджали до прикордонної зони: поблизу міста Рені і біля села Суворове. В’їжджали без будь-яких перепон. Перед Рені ми бачили шлаґбаум і прикордонний пост. На виїзді з Ізмаїлу ми зустрілися з прикордонниками та виїхали з прикордонної зони. Але навіть і думки не було, що ми робимо щось недозволене.

3. Практично цілий день ми рухалися зоною, що безпосередньо прилягає до кордону, без будь-яких перешкод. Після виїзду з Кілії ми не менше години їхали вздовж високої огорожі з колючого дроту з прикордонниками на вежах по берегу Дунаю. Їхали, не підозрюючи, що рухаємося в зоні, в якій знаходитися заборонено.

4. Тільки в Вилковому ми вступили в активний контакт із прикордонниками, зі справжньою прикордонною заставою та її невидимим командиром, унаслідок чого нас виперли з прикордонної зони.

Так, нас виперли (а не видворили) з прикордонної зони. Коли видворяють, то роблять це офіційно й оголошують у пресі. В нашому випадку про порушення, якого ми припустилися, повідомили б на моє підприємство для обговорення в колективі та здійснення заходів щодо порушника.

Нас вигнали, не афішуючи, що ми були в прикордонній зоні. Ніде немає відміток про наше перебування в зоні, ні в готелях, ні в міліції, ані в прикордонників. У командира застави ніхто не з’ясовуватиме, в який спосіб у прикордонній зоні опинилися сторонні та хто в цьому винний…

Отак обміркувавши події минулого дня, розуміємо, що до Вилкового нам шлях закрито. Прикордонники нас не пропустять, а шукати об’їзні путі ми не станемо, бо вже зрозуміли – без «допуску» знаходитися в прикордонній зоні неможна. Ми – представники спільноти «совєтський народ» – законослухняні…

Ми їдемо додому. Ми не побачили знаменитих каналів, хоча таки й побували у Вилковому. Закони країни, в якій ми жили, зробили цей край негостинним для туристів. Більше ніколи у житті в мене не було можливості відвідати Вилкове та побачити канали.

Ми виїжджаємо. Наш шлях пролягає на Білгород-Дністровський, на Одесу і далі на Дніпропетровськ. Увесь день ми у путі. Вночі батько пропонує заїхати в Марганець до родичів. О другій годині ночі на 24 серпня ми будимо їх своїм неочікуваним візитом. Нічне застілля, коньяк. Нетривалий сон. Уранці гостинні родичі йдуть на роботу, а ми мчимося в Дніпропетровськ.

Віталій КАЛУЗЬКИЙ
30 листопада 2006 р.

Про містечко Вилкове ("українську Венецію") читайте також:
Місто 3,5 тисяч човнів


 
повернутися