11-17.6.2012

МИ В СВІТІ
Наші Символи
Реґіональна Хроніка
Політика
Культура
Історія
Україна incognita
Мова/Язык
Кишенькова Книжка
Захід-Схід
Українські дослідження
Туризм
Жартуймося!
Українофобія
Усяке різне
Канадсько-
Український
Бібліотечний Центр



Анкета правильного харчування

Павлорадський Iсторико-краєзнавчий
сайт. Життя регiону

www.domivka.net
- Домівка - українська мережа



The UPA - Ukrainian Insurgent Army

Інститут Україніки

уkраїнсьkа елеkтронна бібліотеkа

ОУН-УПА: легенда спротиву


Тут спілкуються українською

Форум для патріотів України

Український Лікнеп

Український козацький портал

Офіційне видання прес-служби Київської Патріархії УПЦ Київського Патріархату

Kosiv Art

.: Хутір - Своє Село :. - українською до цілого Світу

Олег Тягнибок
ВО "Свобода"

Наше-Рідне

free counters


БЛУКАЄ ПРИВИД УКРАЇНОЮ – ПРИВИД СЕПАРАТИЗМУ
02.12.2004 12:26

 

БЛУКАЄ ПРИВИД УКРАЇНОЮ – ПРИВИД СЕПАРАТИЗМУ,

але на майданах лунає гасло „Схід і Захід разом!”

 

…Західна та Східна Україна мають хоч і багато в чому відмінну, але спільну мову, історію, традиції, звичаї. Природно, існують певні ментальні розбіжності між східняком і західняком, проте вони не є аж настільки суттєвими, щоб заважати взаєморозумінню. Та й сама Україна як феномен новітньої історії – є феноменом, що ґрунтується на “соборницьких” мітах, ідеях, теоріях і практиках. Вилучіть хоч щось “західняцьке” з цього феномену – і він згниє. Вилучіть щось “східняцьке” – і він розвалиться.

Ці рядки я написав приблизно рік тому. Події кінця листопада 2004 придали додаткової гостроти питанню „різних Україн”. Привід сепаратизму, який, здавалося б, уже безповоротно зник із суспільного обрію, вистрибнув, наче чортик з табакерки – цього разу вже в потворній формі запропонованої головою Харківської області Кушнарьовим химери „Південно-східної автономії”.

28 листопада створений невідомо на яких підставах так званий „Всєукраінскій с'єзд мєснава самоуправлєнія”(представників трьох східних областей: Харківської, Донецької та Луганської) вирішив провести 12 грудня референдум „про створення Південно-Східної республіки в разі непризнання прем’єр-міністра Віктора Януковича Президентом України.

За іншою інформацією, Донецька обласна рада ухвалила рішення провести 5 грудня референдум про створення якоїсь „Донецької республіки”. Блукають чутки про можливе відділення Одеси – мабуть, її хочуть оголосити „вільним містом”...

Словом, шабаш починається – і це в країні, де офіційні заклинання про „єдину, соборну” стали вже загальним місцем.

Загальне місце – кажучи по-простому, банальність – тому так і зветься, що ніхто на нього не звертає жодної уваги. Ідея соборності України (в тому вигляді, в якому вона виплекана декількома ґенераціями української політично-громадської думки) залишається незрозумілою масовому загалові населення нашої країни.  І справа навіть не в тому, що ця ідея аж ніяк не пропагується і аж ніяк не впроваджується в глибини масової свідомості. Справа, на мій погляд, в тому, що Українська держава в такому вигляді, як вона існує наразі, неспроможна на ідейному рівні визначити сам національний тип українця. (На ідейному рівні, здається, новоукраїнський істеблішмент за 13 років спромігся породити хіба що конче убогу ідею „злагоди”.) Переляк будь-якого етнічного забарвлення, будь-якого етнічного визначення, етнічної певності (пречудовий приклад – відсутність в паспорті громадянина України графи „національність”) логічно призвів до національної аморфності замість такої необхідної та довгоочікуваної національної консолідації.

Саме це спричиняється до рудиментарного ницого реґіонального мислення, що панує в голові пересічної людини на просторах від Чопа до Краснодону. Загал – здебільшого зрусифікований і суржикомовний – не сприймає Україну в усій її різнобарвності. Особливо це помітно на прикладі мешканців Сходу й Центру країни. Я спостерігаю „звичайнісіньких східняків” щодня протягом ось вже 18 років, так би мовити, з самісінької середини, бо сам є за походженням є частково „східняком”, а частково „західняком”, тож, сподіваюсь, мені важко закинути якусь особливу упередженість.

Так ось, цікавий парадокс (серед багатьох інших цікавих парадоксів українського життя) рівняння „соборність – східняки” полягає в тому, що разом із якоюсь паталогічною алергією на все суто українське (насамперед мову, а також культуру, традиційні суспільно-політичні пріоритети й орієнтири) в „колективному безсвідомому” маси мешканців Східної України присутня і якась хвороблива гоноровість, хизування своєю причетністю саме до України, щира впевненість, що „саме ми і є українці”, а „ті на Заході” є „несправжні”, „зіпсовані”, „поляки” – одним словом, „западенці”.

Це тим більше парадоксально, що суперечність між відсутністю будь-якої національної ознаки (мови, традицій, мислення) і декларованою „українськістю” східнякові чомусь абсолютно в око не впадає!

Це тим більше цікаво, що для східняка великий авторитет має „матінка-Росія”: він дивиться виключно московські телеканали і споживає продукцію виключно московських мас-медія. Події політичного і громадського життя східної сусідки сприймаються цими людьми як свої власні, вони, висловлюючись суконною мовою наукових рефератів, інтеґровані в культурний простір Росії, і висмикнути їх звідти є завданням, гідним Геракла. Добрий приклад ставили в цьому сенсі події навколо теракту в дагестанському містечку Беслан. Здавалося б, де той Беслан і де Україна, якої навряд чи є хосен мішатися у внутрішні справи Москви, але саме в Україні було роздмухано справжню істерику навколо того – воістину жахливого і вартого всілякого співчуття – терористичного акту. Дійшло навіть до того, що в нашій країні було впроваджено „хвилину мовчання”, було оголошено збір коштів для постраждалих, а також введені посилені „антитерористичні” заходи, незважаючи на те, що Україна жодним чином не відповідає за дії російських військ у Чечні, котрі викликають таку зворотну реакцію чеченців. Але ці міркування так і не пробилися в голови зрусифікованої маси. Бесланська драма сприймалася цілковито як драма українська, а чеченські терористи – як вороги українців. Спроби роз’яснити товаришам і друзям мою точку зору (Беслан є внутрішньою справою Росії) наштовхувалися на глуху стіну – мене просто не розуміли.

Саме так не розуміє великий загал „східняків” і ситуацію навколо наглого нав’язування Україні Москвою свого кандидата на посаду Президента. Адже всі промосковські засоби інформації одностайно підтримували саме кандидатуру В.Ф. Януковича, „зірки” російської поп-культури робили свої агітаційні „тури” Україною, закликаючи голосувати саме за нього, і на останнє сам Владімір Путін напередодні 31 жовтня здійснив безпрецедентну поїздку до Києва, однією своєю присутністю акцентуючи місце України в подальших стратегічних розрахунках Кремля. На щастя, сьогодні ми бачимо, наскільки ці розрахунки московських експертів щодо України та українців виявляються помилковими, але це ніяким чином не знімає з порядку денного проблему „східняцтва”, орієнтованого саме на Москву. Безумовно, в такій ситуації саме їй, Москві, є вигідним розпалювати сепаратизм проросійських східних областей, і я не маю жодного сумніву що сценарій вищеозначених „автономних” заяв розроблявся в тиші думських кабінетів. Візит мера Москви Ю. Лужкова у Донецьк (він зненацька згадав, що є уродженцем цього славного міста) став зайвим тому підтвердженням. Утім, здається, досить слів про втручання Москви у внутрішні українські справи. Наявність переодягнутого російського ЗМОПу в Києві мусила б стати останньою краплиною, але цього не сталося – причини тому дивись вище.

Ще 1992 року, під час кримської кризи, я висловлював припущення про можливість створення окремої „Східно-Української республіки” на базі Луганської, Донецької і Дніпропетровської областей, тим паче, що наявний історичний казус у вигляді так званої „Донецько-Криворізької совєтської республіки”. Та „республіка” існувала від січня десь по березень 1918 року не стільки на теренах Східної України, скільки в гарячкових головах її більшовицьких провідників Артьома (Сєрґєєва), Рухимовича, Каменського та деяких інших. У цих головах вона охоплювала не тільки Донбас, але Наддніпрянщину (разом з Катеринославом), Херсонщину та навіть Сумщину. Наскільки ця „республіка” була українською, можна судити за національністю членів її уряду – жодного українця. Саме такою „українською” мала б бути й гіпотетична „автономія” 2004 року.

Стереотипи мислення, котрі породжують сепаративні настрої серед „східняцького” загалу, всіляко підтримуються і плекаються російськими ЗМІ, які в часі відсутності скоординованої національно-української культурної політики правлять бал на нашому ментальному полі. Згідно з цими стереотипами і кандидат у Президенти В.А. Ющенко розцінюється як „не наш”, як „западенець”, хоча саме він за походженням є стовідсотковим „східняком”: з тієї ж самої Сумщини. Виходе, що розподіл у свідомості східняка на Схід і Захід не має жодного відношення до географії – це розподіл на „своїх” і „чужих”, який врешті-решт і є розподілом на Україну і не-Україну. І це, на мою думку, робить питання територіяльного розколу України не таким фатальним. Привід для оптимізму – наймодніше під час масових маніфестацій листопада 2004 року гасло „Схід і Захід разом!” Привід для оптимізму – тисячі людей зі Сходу, в яких прокинувся „ген українства”, спрацювало те саме містичне „євшан-зілля”, на що вже ніхто й не розраховував. Маси прихильників Ющенка, котрі, приміром, на вулицях Дніпропетровська сьогодні розмовляють, чи принаймні намагаються розмовляти українською мовою, породжують у зашорених русифікованих обивателів одне пояснення – „понаїхали бандєровци”. Звичка загалу вважати кожного українофона в нашому місті „западенцем”, сиріч „бандерівцем” призводить до непорозумінь, подеколи дещо кумедних. Приміром, я постійно стаю свідком подібних ситуацій, коли у відповідь на українську мову чую (ну майже як в анекдоті про одеситів!):

– А ви, мабуть, із Західної України?

– Ні, з Дніпропетровська.

– Та що ви кажете: в Дніпропетровську так не говорять.

Постійно спростовувати таке невимушене припущення, далебі, не вистачає снаги, і часто, бува, погоджуєшся, пригадуючи найекзотичніші карпатські куточки, звідкіля ти начебто з’явився.

Проте, нещодавно стався випадок, що, на мою гадку, свідчить про деяку зміну ситуації на краще. Замість стандартного вже запитання про моє західноукраїнське походження, отримав:

– А ви, мабуть, приїхали з Києва?

– О, – кажу, – вже ближче: вектор українства переміщується на Схід, можливо, за десять років українська мова в Дніпропетровську нікого вже не дивуватиме і на питання “а звідки ви приїхали?” можна буде сміливо відповідати: “з Лівобережного!” [житловий масив у Дніпропетровську – авт.]

Утім, вже без гумору, маніфестації 22-28 листопада 2004 року свідчать, що мій прогноз збудеться раніше. На вулиці під помаранчеві прапори вийшли не тільки тисячі людей – вийшла й українська мова. “Всі стали такі українці,” – казала якась продавальниця на базарі з великою розпаччю в голосі. Тож, здається, приводів для якогось надмірного песимізму немає. Розподіл “Захід/Схід” проходить у головах, а не на місцевості. А наводити порядок у головах набагато корисніше, ніж займатися проголошенням “автономій” і скандалізувати навколо “відділень”, “приєднань” чи “воз’єднань”. Тоді і шизофренії ніякої не буде.

Зрештою, Україна є Україною в будь-якому її куточку: чи будуть то Карпати, чи буде то Донецьк, чи Дніпропетровськ або Суми. А наше завдання – повернути їй по-справжньому українське обличчя. Таке, якщо хочете, моє кредо, як и гучно це не звучало.

 

Максим Кравець,

Дніпропетровськ, грудень 2004 р.



 
повернутися