11-17.6.2012

МИ В СВІТІ
Наші Символи
Реґіональна Хроніка
Політика
Культура
Історія
Україна incognita
Мова/Язык
Кишенькова Книжка
Захід-Схід
Українські дослідження
Туризм
Жартуймося!
Українофобія
Усяке різне
Канадсько-
Український
Бібліотечний Центр



Анкета правильного харчування

Павлорадський Iсторико-краєзнавчий
сайт. Життя регiону

www.domivka.net
- Домівка - українська мережа



The UPA - Ukrainian Insurgent Army

Інститут Україніки

уkраїнсьkа елеkтронна бібліотеkа

ОУН-УПА: легенда спротиву


Тут спілкуються українською

Форум для патріотів України

Український Лікнеп

Український козацький портал

Офіційне видання прес-служби Київської Патріархії УПЦ Київського Патріархату

Kosiv Art

.: Хутір - Своє Село :. - українською до цілого Світу

Олег Тягнибок
ВО "Свобода"

Наше-Рідне

free counters


„СПОМ’ЯНІМО ТУЮ СЛАВУ, ЩО ОСТАЛАСЬ НАМ З-ПІД КРУТ”
03.04.2006 11:03

 

Нині кордон між Україною та Польщею на теренах колишньої Перемишльщини пролягає по Надсянню. Польська держава домоглася встановлення границі по так званій лінії Керзона ще наприкінці 1919 року: саме тоді відповідно деклярації урядів країн Антанти значна частина споконвічних українських земель опинилася під юрисдикцією Варшави. Пізніше, по закінченню Другої світової війни, з великої ласки „батька всіх народів” Сталіна кордон було перенесено на 17-30 км на схід. Згідно цього рішення, українські етнічні землі Лемківщини, Холмщини, Надсяння та Підляшшя залишилися за поляками.

Вважаю за потрібне коротко нагади про ті історичні події, оскільки в прикордонному колись українському, а нині польському селі Мальговичах народився один із учасників бою під Крутами – Григорій Піпський. Як відомо, в цій кривавій битві, що відбулася у січні 1918 року, зійшлись не на життя, а на смерть 5 000 озброєних до зубів большевицько-московських головорізів під командуванням Муравйова та жменька гімназистів, студентів і учнів військових шкіл міста Києва, котрі стали на захист своєї Вітчизни – молодої на той час УНР. У числі 300 сміливців зі студентського Січового куреня був і Григорій Піпський, наш земляк, галичанин, колишній ученьVII кляси Перемишльської української гімназії, а згодом від 1917 року – вихованець Київської української Другої гімназії ім. Кирило-Методіївського Братства. Він разом з іншими гімназистами – Іваном Сорокевичем, Євгеном Тарнавським, Василем Гнаткевичем, Андрієм Соколовським, Павлом Кольченком, студентом Володимиром Шульгіним (усього 28 осіб), що потрапили до ворожого полону вже по закінченні бою в ніч з 29 на 30 січня, після жорстоких тортур на ранок був розстріляний московськими зайдами. Перед стратою Г. Піпський, під дулами смертоносних крісів, першим заспівав національний гімн „Ще не вмерла України...” Відтак цей спів підхопили решта юнаків.

У селі Нижанковичах, що в Старосамбірському районі на Львівщині, нині мешкають нащадки сусідів Піпських та приятелів Григорія, котрі були переселені з Мальговичів у 1948 році. До сьогодні вони зберігають у пам’яті безцінні та щемливі розповіді своїх батьків про ті часи, про родину Піпських, зокрема про Григорія, його дитинство та роки навчання в Перемишльській гімназії (до 1915 року). Пізніше юнак перебрався у Київ і мешкав до трагічних подій під Крутами в родині Йосипа та Ірини Остренських, про що мені сповістив їхній онук – Ігор Ткаченко. Саме завдяки цій людині став відомим київський період короткого життя Григорія Піпського. Колишні вихованці Перемишльської гімназії оповідали своїм дітям, що ще за німців, у 1941-1944 роках, у коридорі цього навчального закладу висіли два великі портрети героїв-крутянців – гімназистів Григорія Піпського та Івана Сорокевича, оповиті блакитно-жовтими стрічками. Літні люди добре пам’ятають, як у 1920-30-х роках гідно вшановували на теренах Західної України та в діяспорі світлу пам’ять крутянців, відзначаючи роковини того героїчного бою в 1918 році. Представники української громадськості проводили жалобні академії, вечори пам’яті, урочисті концерти, у церквах служили літургії та панахиди. Спогади учасників битви та очевидців тих подій друкувались у періодичних та окремих виданнях, як-от журнали „Гуртуймося”, „Студентський шлях” (1933), літопис „Червона калина” (1929), брошура „Свято соборності і Крути” (1919), газета „Діло” (1938) тощо. У 1931 році студентство Західної України проголосило день Крут всестудентським українським святом.

За совєтських часів правдива інформація про битву під Крутами, як і в цілому про національно-визвольні змагання українського народу, була суворо заборонена. Але память про загиблих крутянців на наших теренах переходить з покоління в покоління, від діда-прадіда до нині сущих, бо ж прихильників та шанувальників героїв у кожному селі та в цілому реґіоні є чимало. До їх числа належить і автор цієї публікації, у минулому викладач хімії Добромильської середньої школи, нині пенсіонер.

Про Григорія та події під Крутами я знав ще змалечку – з досить змістовних і не менш цікавих розповідей мого батька Григорія Чури, що був недалеким сусідом та приятелем Григорія Піпського. У ті роки батько воював у лавах УГА, потім його інтернували в табори Чехо-Словаччини. Згодом він повернувся у рідне село. Татові спогади, щирі оповідки про життя в ті часи надовго запали в мою душу. Тож після розвалу СССР та здобуття Україною незалежності, коли стало можливим говорити відкрито, на повний голос, ми з однодумцями вирішили зорганізувати в школі кімнату-музей увіковічення світлої пам’яті Г. Піпського, І. Сорокевича та всіх крутянців. Така ініціятива була підхоплена багатьма колеґами, ентузіястами, щирими патріотами. Учитель малювання Григорій Жолобко написав олією великий портрет Григорія зі світлини, яку я  успадкував від батька; вчитель креслення Орест Голубицький оформив експозиційні стенди. Чималий внесок у цю справу зробили педагоги Марта Гнилко, Іванна Калита, Степан Теліш, Марія Угрин. До створення куточка-музею залучалися й найбільш активні учні.

Впродовж 1990-1991 років у районній газеті „Прикарпаття”, як і в багатьох обласних виданнях, була опублікована ціла низка статтей, присвячених подіям під Крутами, Г. Піпському. Цю інформацію ми отримали завдяки зусиллям нашого земляка, уродженця Нижанковичів, професора журналістики, доктора політичних наук пана Йосипа Лося, який є автором багатьох матеріялів. І крім того, сприяв опублікуванню заміток інших. Копію світлини Г. Піпського, літографічний відбиток портрету Володі Шульгіна та надруковані в столичних газетах і журналах статті ми отримали з Києва від добродія Ігоря Ткаченка, за що йому наша щира подяка. Отже, коли назбиралось чимало матеріялу, ми вирішили відкрити куточок-музей у кабінеті національного виховання.

На сьогодні будівля, яку займає школа, перебуває в аварійному стані. Дах протікає до другого поверху, бракує клясних кімнат. Немає й відповідного приміщення для ширшої експозиції, тоді як матеріялів накопичилось уже багато. Упорядкувати все було важко, та й тепер не відчуваємо полегшення – на перешкоді стає фінансова скрута. Бракує паперу, клею, фарб, фотоматеріалів, матеріялу для виготовлення стендів. Тож доводиться використовувати старі совєтські плякати, портрети комуністичних лідерів. Але завдяки старанності, працелюбності школярів, їх зацікавленості подіями в Україні тих років зроблено досить багато. Місцеві та районні ради владної структури цій справі належної уваги, звичайно ж, не приділяють, не надають жодної допомоги.

Проте незважаючи на всі перепони, наш куток-музей продовжує свою діяльність. На основі зібраного матеріялу (статті, архівні документи, світлини, біографії учасників бою) реґулярно проводяться виховні заходи, вечори пам’яті Героїв Крут у місцевому Будинку „Просвіти”, зорганізовуються екскурсії до музею для учнів нашого та сусідніх середніх навчальних закладів. Екскурсії проводять відповідно підготовлені учні. Широко та урочисто відзначалися 80-і роковини подій під Крутами. У клясах проводились уроки пам’яті, бесіди, відвідувався музей. Школярі ознайомлювалися з новими експонатами, що були привезені з Києва й розміщені на оновлених стендах. Приємно спостерігати, з якою зацікавленістю сприймають побачене й почуте учні різних кляс. Їхні думки, погляди, оцінки подій відбиті в музейній книзі відгуків та вражень. Ось деякі з них.

„Федералізм Винниченка і Грушевського, довіра до „старшого брата” погубили цих молодих героїчних хлопців” (Б. Лапицький).

„Всі 70 років большевицька система боялась мертвих гімназистів з-під Крут і від цього страху сконала в 1990-му році” (З. Босак).

„До звірячого рівня опустились комуністи, коли в 30-х роках викинули прах мертвих героїв з Аскольдової могили” (М. Босак).

„Вони першими виступили проти соціялізму зі звірячим обличчям та російського шовінізму. Після них непокору цій системі проявили вояки УПА, потім афганці, тепер чеченці” (О. Кукура).

„Г. Піпський і інші крутяни свідомо йшли на бій з муравйовськими різунами. Вона знали, що не повернуться живими, але своїм вчинком ніби попереджали: „Увага! Насувається червоний фашизм, який принесе людям багато горя, страждань, переслідувань, вбивств, смертей, голоду, насильства, війн” (Ю. Ледахівський).

Слід визначити, що завдяки організаторам музею група учнів та вчителів Хирівської, Добромильської, Нижанковицької середніх шкіл кількістю 30 осіб на запрошення колишнього директора  української школи ім. Маркіяна Шашкевича в Перемишлі (Польща) пана Юліяна Бака відвідала Перемишль, Мальговичі, Германовичі та інші населені пункти, певною мірою пов’язані з іменами учасників подій під Крутами. Так, у Мальговичах ми побували в садибі племінниці Григорія, дочки однієї з його сестер. Уціліла хата, де народився та зростав малий Гриньо. Племінниця пам’ятає спогади про свого родича – вуйка, уважно слухає розповіді про невідомі для неї роки проживання Григорія у Києві, в родині Остренських, але особливої зацікавленості не виявляє. Добре розуміє українську мову, але почувається полькою. Потім ми побували в селі Германовичах. Тут у школі працював племінник Григорія – син іншої його сестри.

У Перемишлі відвідали українську школу, яка розміщується в одній з будівель колишньої української гімназії, де навчалися в VII клясі Г. Піпський та І. Сорокевич. Залишили там деякі друковані матеріяли про крутянців. Педагоги розповіли, що згодом теж плянують створити музей, подібний до добромильського. Нині школа активно сприяє формуванню української інтеліґенції Польщі і є славним продовжувачем традицій української Перемишльської гімназії, заснованої ще в 1888 році. Та, на жаль, доводиться констатувати, що учні української школи поза її стінами змушені розмовляти польською мовою. Говорити рідною бояться. Навіть посадові особи Польщі в кулуарах називали Перемишль зловісним словом „Темноград”. На щастя, із встановленням дружніх стосунків між Польщею та Україною напруга в старому українському місті значно послабилася. Немає нині шовіністичних гасел, навіть дозволяються перепоховання вояків УПА, а недалеко могил воїнів УГА українська громадськість проводить маніфестації.

За організацію нашої візити ми щиро вдячні польським колеґам і особливо панові Юліанові Баку. Запам’яталися сказані на прощання такі його слова: „Не заздріть нам, що у нас більші зарплати і пенсії, ніж у вас в Україні, і що у нас кращий хліб. Інколи цей хліб стає гірким! Хоч у вас бідніше в хаті, але ви все-таки у себе вдома, в Україні!”

Іншим разом учитель нашої школи Степан Теліш відвідав Вроцлав, де мав приємну зустріч із племінником Івана Сорокевича. Завдяки тому ми довідались, що Іван народився в селі Уйковичах і що його батько був місцевим священиком. Отримавши звістку про загибель сина, він поїхав до Києва, був присутнім на урочистому похованні крутян на Аскольдовій могилі.

Ознайомлення з рідними місцями Г. Піпського та І. Сорокевича надає наснаги учням і вчителям у подальшій роботі з облаштування музею. Ґрунтуючись на його діяльності, ми нерідко друкуємо цікаві матеріяли у місцевій пресі, виступаємо на радіо.

Іще 1989 року колектив учителів і учнів нашої школи виступав по селах та містах району з літературно-музичною композицією „Христос воскрес! Воскресне Україна!” Композиція була присвячена Великоднім Святам, усім борцям за волю України – Героям Крут, мужнім Січовим Стрільцям, хоробрим воякам УГА, Української Повстанської Армії. Додам, що ми першими в районі насмілилися підняти на сцені синьо-жовтий стяг у присутності місцевої комуністичної адміністрації.

Музей не замикається у своїй діяльності в межах Добромиля, підтримує тісні зв’язки з іншими школами району, області. Ми надавали консультацію Військовому ліцею ім.. Героїв Крут у Львові, надсилали деякі матеріяли для його музею. Наш колектив плекає тверду надію на те, що рано чи пізно завершиться довготривале будівництво нового приміщення для школи, у якому чільне місце посяде музей крутянців з оновленою, розширеною експозицією.

Марян ЧУРА



 
повернутися