11-17.6.2012

МИ В СВІТІ
Наші Символи
Реґіональна Хроніка
Політика
Культура
Історія
Україна incognita
Мова/Язык
Кишенькова Книжка
Захід-Схід
Українські дослідження
Туризм
Жартуймося!
Українофобія
Усяке різне
Канадсько-
Український
Бібліотечний Центр



Анкета правильного харчування

Павлорадський Iсторико-краєзнавчий
сайт. Життя регiону

www.domivka.net
- Домівка - українська мережа



The UPA - Ukrainian Insurgent Army

Інститут Україніки

уkраїнсьkа елеkтронна бібліотеkа

ОУН-УПА: легенда спротиву


Тут спілкуються українською

Форум для патріотів України

Український Лікнеп

Український козацький портал

Офіційне видання прес-служби Київської Патріархії УПЦ Київського Патріархату

Kosiv Art

.: Хутір - Своє Село :. - українською до цілого Світу

Олег Тягнибок
ВО "Свобода"

Наше-Рідне

free counters


ВОЛОДАР КИЇВЩИНИ ЗЕЛЕНИЙ
22.03.2006 15:34

 

Не сумніваюся, що ім’я отамана Зеленого добре відомо вам, насамперед завдяки гучній кампанії совєтських пропагандистів із приводу жертв „трипільської трагедії”. В часи Совєтського Союзу мене, тоді школяра однієї з київських шкіл, як, напевно, декого з вас, возили на місце загибелі „красних героїв”. Нам, школярам, розповідали не про ординську жорстокість завойовників, які палили українські села, ґвалтували українських жінок і дівчат, убивали наших батьків і дітей, а про немилосердність українських селян, які стоїчно захищали своє право на життя і мирну хліборобську працю. Хочу оприлюднити погляд на події тих днів очевидців – жителів Трипілля і навколишніх сіл, погляд, який завжди замовчувався.

Попри гучну славу „трипільської розплати”, вона була лише епізодом у бурхливому житті ватажка гайдамаків Київщини Зеленого. Мене у його біографії більше приваблює інший момент, який вважаю найвищим щаблем у сходженні отамана. Йдеться про 15 липня 1919 року, день, коли Зелений у Переяславі, в присутності козацтва і місцевого населення, за участі великої кількості священиків урочисто скасував статті Переяславського договору 1654 року, змивши таким чином ганьбу з Богданового чола.

Хто ж він, цей Зелений, що підняв руку на „святе святих” міфу про українсько-російську „дружбу навіки”, яка ледь не довела до фізичного винищення нашої нації? Чи відразу він став свідомим українцем?

Отже, давайте пройдемо непростим, звивистим життєвим шляхом отамана Зеленого, шляхом від українського большевика до українського патріота.

Справжнє його прізвище Данило Терпило, родом він із Трипілля, що поблизу Києва. В роки Першої світової війни – писар 35-го корпусу російської армії. Вже в часи Лютневої революції Терпило виявив талант „доброго організатора і промовця”. На жаль, розтлінна большевицька пропаганда зачепила і його: додому повернувся з червоною биндою на кашкеті. Під час антигетьманського повстання у листопаді-грудні 1918 року Терпило бив не тільки гетьманську варту і німців, а й заможніших селян.

14 грудня 1918 року чотири полки Дніпровської дивізії отамана Зеленого вступили до Києва під червоними прапорами та гаслом „Вся влада – Радам”. Здобувши Київ, – писав про події тих днів Борис Антоненко-Давидович, – зеленівці почали бешкетувати. У кожній людині, яка була добре вбрана, в білому комірці, з краваткою, вони бачили пана, ненависного пана, якого треба знищити. Через те почались безпідставні обшуки, а часом і розстріли”. Комендант Києва Євген Коновалець змушений був вивести злочинців із Києва до Святошина.

Розуміючи, що розбещені большевицькою пропагандою зеленівці можуть вчинити заколот не тільки проти Гетьмана, а й проти Директорії, Симон Петлюра вирішив скерувати їх у Галичину, де 4 січня 1919 року Національна Рада ухвалила історичне рішення про приєднання Східної Галичини до Великої України. Цей Акт необхідно було підтримати військовою силою. Але Зелений наказу вирушити до Львова не виконав, більше того, самовільно повернувся до Трипілля, пограбувавши перед тим у Святошині всі військові склади. З Трипілля прислав до Києва ультимативне домагання: або скинути Директорію, оголосити радянську владу й тоді мати в ньому, Зеленому, союзника, або рахуватися з його збройним повстанням проти республіканських військ.

Євген Коновалець особисто говорив з отаманом по телефону, посилав до нього парламентарів, намагався пояснити йому, „в якому становищі опинилася Українська армія, що їй загрожує та з якого боку і просто молив його залишити цю авантюру й приступити до співпраці...” Та нічого не допомогло.

Покинули військо УНР й інші збольшевичені ватаги. Близько Києва опинилися десятки тисяч збаламучених комуністичною пропагандою повстанців, які готові були повернути зброю проти, як вони казали, „буржуазної Директорії”. Гасло тоді було таке: „Долой буржуазну Директорію, долой предателів українського народу – Петлюру, Винниченка та інших, вся влада – радам!”

Коли на початок лютого 1919 року Красная армія підкотилася до Києва, Зелений у районі Трипілля, Обухова та Григорівки розпочав бойові дії проти Армії УНР, простеляючи ворогові шлях...

Справжній – окупаційний – характер „соввласті” виявився дуже швидко.

Більшовицький історик Л. Маймескулов зазначав: „Распоряжения о создании коммун на базе национализированных монастырских земель и земель лесничества вызвали недовольство крестьян… Это недовольство крестьян усугублялось также «русотяпскими тенденциями». Йшлося, як свідчить інший большевицький документ, про повне іґнорування української мови та посідання головних керівних посад прийшлими, неукраїнськими кадрами.

Зелений зрозумів, що „прошпетив здуру”... І вже у березні 1919 року повернув зброю проти російської комуни.

Існує кілька версій, – писав один із перших дослідників біографії отамана Михайло Карасьов, – чому Данило Терпило взяв собі прізвисько „Зелений”. Одні кажуть, тому що носив зелену солдатську шинель. Інші заперечують це, розповідаючи, що ім’я його походить від гори Зеленої, що на околиці Обухова. Мовляв, там збиралися його загони. Ще інші виводили слово „зелений” від „молодий”. Кажуть, що так назвав Терпила сам Петлюра, адже порівняно з Головним Отаманом Терпило був „молодий і зелений”. Проте найбільш правдоподібною видається думка, що ім’я собі Терпило вибрав на противагу „білим” і „червоним”, підкреслюючи свою незалежність, та ще й з гумором...

Як він виглядав? „Був середнього зросту, кремезний, чорнявий. Як здоровкався та руку кому здавить – не витримували, сильний був. Ходив швидко... Горілки не пив... Був нежонатий. А дівчата його любили, бо був він дуже гарний лицем...”

Селяни згадували: „Зелений командував тут над всією округою. Боялися всі його. Нікого не визнавав. Ні білих, ні красних. Ревком побив і по хліб з Києва не пускав. А в яке село приїдуть хліб забирать, то люди зразу до Зеленого, в Трипілля... Чоловік він був неабиякий – розумний, сміливий і удачливий. До таких завжди горнуться люди”. „В нього, – додавав історик Матвій Стахів, – було почуття старої козацької лицарскості, помішане з відгуками старого гайдамацтва”.

25 березня 1919 року совєт народних комісарів УССР оглосив Зеленого „поза законом”. Цього дня й почалося повстання селян Васильківського повіту Київської ґубернії проти совєтської влади. Активну участь у ньому взяли і трипільці. 7 квітня повстали селяни сусідніх із Києвом сіл – Нових та Старих Петрівців, 9 квітня до них приєдналися жителі Вишгорода. „Обнаглевший атаман, – писав у своїх записках комендант Деміївського укріпрайону Галчинський, – дошел до того, что предъявил ультиматум совнаркому о сдаче города. В случае непринятия ультиматума он грозился силой захватить Киев”.

У думі про отамана Зеленого співалося:

Та вже гай листям вкриє, гей, густіше лози.
„Ой час, батьку, розплатитись за вкраїнські сльози!
Ой час, батьку, ой час, батьку, гей, ой час ще й година,
Бо вже стогне від ворога вся Україна!
Ходім, батьку, до Києва, гей!

10 квітня 1919 року почався наступ селян на Київ... Цей день увійшов у совєтську історіографію як „Куренівське повстання”.

Наступали двома колонами: перша на чолі зі старшиною В. Дорошенком – із Вишгорода на Поділ, друга – Чорнобильським шляхом через Пріорку на Куренівку. Комендант Київського річкового порту повідомляв начальству, що під прикриттям двох катерів із кулеметною ротою до Києва підходить великий загін отамана Ілька Струка.

Надійшло невтішне для окупанта повідомлення з Василькова, де повстанці знищили большевицьку залогу. А мотовилівський отаман Овсій Гончар-Бурлака, провівши мобілізацію селян Васильківського повіту, з району Боярки теж вирушив до Києва.

Український зашморг довкола червоних військ, що скупчилися в Києві, затягувався.

О п’ятій годині ранку на Пріорку почали стікатися повстанські ватаги. Дзвін Пріорської церкви закликав людей на збір.

Селяни вислали делеґації до робітників київських фабрик і заводів. „Ранком, коли вже на заводі почалася робота, – згадував робітник Степан Прищепа, – територія заводу зненацька наповнилася селянами з білими пов’язками. Вони забрали кілька ґвинтівок, що використовувалися для охорони заводу, зажадали дати гудок і зібрати робітників... Робітники зібралися, і секретар районного комітету українських „незалежних лівих соціял-демократів” Волошин, що працював на заводі слюсарем, виступив із промовою про приєднання робітників до повстання”. Робітник П. Григоренко стверджував, що „на загальних зборах промовці вимагали йти бити  комуністів... і організовувати справжню радянську владу”.

На Куренівці з’явилися озброєні роз’їзди повстанців, на околицях Києва відбувалися стихійні мітинґи. По місту селяни розносили та розклеювали летючки із закликом до повстання. Спеціяльні групи різали телефонні дроти.

 Від імені т.зв. „уряду УССР” Григорій Петровський закликав до мобілізації всіх чекістів, особистів і міліції. Відповідальність за втримання Києва у своїх руках було покладено на Всеукраїнську ЧК.

Поділ та Куренівка заповнились загонами селян. Проти них були кинуті корпус ВУЧК, 15-й прикордонний полк та загін чекістів-залізничників. Незважаючи на це, повстанці, відчувши п’янкий подих скорої перемоги, нестримно заливали Київ. Селяни з боями підійшли до Житнього ринку, здійснили напад на міський банк і телеграф...

Пріорка, Святошин, Куренівка й Поділ були повністю звільнені від червоних. Частина повстанців сіла на трамваї і прибула на Царську площу, частина просувалася пішки. Першими вступили на Хрещатик кінні роз’їзди...

В центрі на балконі міської Думи було вивішено український прапор...

Але у наступ перейшли свіжі частини „визволителів українського народу” – загони Віхмана і Лі Сю Ляна...

Врешті, селяни змушені були відступити...

Польський аґент так оцінював наслідки бойових дій у Києві: „[Повстання]... не придушене, а загнане в середину і розсмокталося повсюди; в потрібний момент воно вибухне насмеперд у Києві... Жителі міста і околиць – Куренівки, Пріорки, Лук’янівки, Шулявки, Деміївки, Звіринця – прекрасний матеріял для антисовєтської роботи. Вони чекають кожного, аби лиш скинув... комуністів”.

Попри відступ повстанців, большевикам було не до святкувань, адже Київ лишався у жорстокій облозі: Зелений, перекривши Дніпро з півдня, поширив свою владу на Васильківський, Фастівський, Ржищівський та Обухівський повіти, Ілько Струк підняв повстання проти совєтської влади в Чорнобильському та Радомишльському повітах, блокувавши Київ із півночі. „Восстание Зеленого, – згадував Микола Скрипник, – почти совершенно отрезало Киев от подвоза продовольствия, разрушило военные коммуникации”.

Побачивши, що жодна влада не вирішила земельного питання, Зелений сам взявся за його розв’язання, адже хто дасть землю, за тим і підуть селяни. В окупаційній газеті „Більшовик” 10 квітня 1919 року було висловлено обурення тим, що Зелений їздить повітами з двома нотаріюсами і роздає землю: „Заїжджаючи в село, – бідкався автор, – вони скликають схід. Починається мітинґ, а потім поділ землі. Кожному дають наділ землі і видають документ із печатками нотаріюса”. Після цього оголошувалася мобілізація селян у дивізію Зеленого...

В середині квітня Зелений захопив на Дніпрі поблизу Києва 30 барж із сіллю, вугіллям, залізом і роздав селянам. Слава про його звитягу і щедрість розляглася по всій Київщині.

В 1919 році вся Україна була охоплена повстанням проти червоних окупантів: лише протягом одного квітня в Україні відбулося 93 селянських повстання. А від квітня до середини червня 1919 р., свідчить Українська совєтська енциклопедія, кількість збройних виступів українського селянства досягла неймовірної кількості – 328 повстань. Ці – далеко не сухі! – цифри спростовують твердження російських большевиків про хліб і сіль, якими буцімто зустрічали їх українці-східняки. Не хлібом і сіллю, а гартованою сталлю і кулями зустрічали непроханих гостей наддніпрянці.

Український селянин, безжалісно пограбований ненаситною комуною, вийшов із рівноваги і масою пішов у повстанські загони. Н. Супруненко в книзі”Очерки истории гражданской войны” писав, що, зокрема, Дніпровська дивізія отамана Зеленого станом на травень 1919 року виросла до 12 000 чоловік.

Для придушення повстання під його проводом посилалися все нові й нові червоні частини, а саме 15-й, 16-й і 25-й полки, Київський резервний комуністичний полк, шулявський робітничий батальйон, саперна рота, частини 12-го прикордонного полку, бронепотяг, Білоцерківський батальйон, 1-й кавалерійський інтернаціональний дивізіон, Дніпровська військова флотилія під командуванням Полупанова, загони Толоконнікова і Кісєля, що прибули з Росії, китайський інтернаціональний загін на чолі з Ко Гуа, латиші, єврейські загони київських комсомольців, інтернаціональний полк під командуванням Рудольфа Фекете... Всього, як зазначав Антонов-Овсєєнко, проти повстанців було кинуто 21 000 красноармійців.

„Участие интернациональных частей в подавлении кулацких восстаний на Украине, – зазначав у «Записках о гражданской войне» В. Антонов-Овсєєнко, – крайне будоражило население, разжигая шовинизм”.

Чи треба інших фактів та аргументів, аби засвідчити, що боротьба в Україні мала не класовий характер, як намагався довести окупант?.. Велася національно-визвольна боротьба, коли одна нація – українська – намагалася скинути вікове панування іншої, яка, використовуючи комуністичну демагоґію, спрямувала в Україну одурманених представників інших народів...

Власне, це розуміли й самі большевики... Ще на початку 1918 року під час першого походу червоної Росії проти України, на т.зв. „першій всеукраїнській нараді большевиків”, знаний російській комуніст Алєксандров був змушений визнати: „Нам приходится воевать против почти всего украинского народа, а не против Центральной рады”. На цій же нараді Володимир Затонський підбив підсумок: „Получается иностранное вмешательство… получается национальная борьба”. Саме так і було.

Отримавши звістку, що до Трипілля знову наближаються полки Красной армії, підсилені інтернаціональними батальйонами, отаман Зелений вирішив не наражати рідне село на артилерійський обстріл і відступив.

3 липня 1919 року окупанти без бою увійшли до Трипілля. Прагнучи зруйнувати „бандіцкає ґніздо”, червоні почали палити хати, реквізовувати свиней та самогон. До пізнього вечора ворог святкував свою „перемогу”. А вночі козаки Зеленого несподіваного повернулися...

Совєтські історики так змалювали цю подію: „Наши части заняли было утром 3 июля Триполье… но противник, мобилизовав всех поголовно, даже стариков, женщин и детей, вчереом 3 июля бешеным натиском… занял опять Триполье”.

Червоноармійців-українців, які покаялися, Зелений відпустив, давши на прощання по буханці білого хліба, а вихідців із Чернігівщини ще й перевіз на лівий берег Дніпра.

Наступного дня був базарний день і до трипілля з’їхалось багато селян із навколишніх сіл. Під вартою привели чекістів, комісарів, комуністів, комсомольців.

„Зелений зійшов на імпровізовану трибуну, – описував подію Борис Антоненко-Давидович, – і звернувся до земляків:

- От, люди добрі, показуйте, хто з них палив, хто підпалював ваші хати?

Селяни в кожному комсомольці бачили палія. Ті ж казали: „Я не палив...” Тоді Зелений вдався до соломонового вирішення справи:

- Ведіть їх, хлопці, до кручі, і з кручі нехай стрибають у Дніпро. Попереджаю: будемо, як тільки стрибнете, і на льоту, і в Дніпрі стріляти по вас. Але Господь Бог знає, хто підпалював хати,  а хто ні. І того, хто не підпалював, Господь винесе на лівий берег Дніпра. Там уже ми вас переслідувати не будемо.

Так, стрибаючи, багато загинуло тоді і на льоту, і в Дніпрі”.

До лівого берега допливло дев’ять-десять чоловік, серед них і Мойша Ратманський – один з організаторів походу на Трипілля. Та Зелений, давши слово, вже не переслідував їх.

Ось згадка 82-річної селянки про фінальний акорд трипільської розплати:

„А вночі Зелений їх, п’яних, і пов’язав. Казали люди, що українців відпустив, хто покаявся, а руських, євреїв та нацменів усяких постріляв. А хто їх кликав сюди?”

А у неділю рано-вранці, гей, вдарили гармати.
То Зелений та почав Україну рятувати.
Пливуть Дніпром комуністи, гей, спілі і неспілі...
Не хоче їх риба їсти, бо осточортіли.

Ой гуркнуло у Трипіллі, гей, в Каневі лунає;
Отаману Зеленому Дніпро помагає.
Ой рятує, вимітає, гей, вичища Вкраїну.
Його слава, поки віку, не вмре, не загине.

Так співали люди в ті дні по вкраїнських селах...

 

Після трипільської розплати популярність Зеленого в народі сягає надзвичайних вершин: леґенди супроводжують кожну його бойову акцію. Люди казали: „Красні як прийшли, так і пішли. А в Зеленого тут в кожній горі – склад зброї, а в кожній хаті – друг-товариш. Вибить його з Трипілля – все одно, що он того дуба вирвать”.

І дійсно, Дніпровська дивізія отамана Зеленого зросла до 30-35 000 козаків-повстанців.

Після знищення червоних полків у Трипіллі окупантів охопила паніка: 12 липня 1919 року у Києві було оголошено стан облоги. При Київському ґубкомі створено військово-мобілізаційний відділ. Були мобілізовані всі київські комуністи, комсомольці та курсанти. В Таращанському повіті спішно формувалась червона дивізія трипільського напрямку.

15 липня 1919 року Зелений звільнив місто Переяслав.

У Переяславі отаман урочисто, в присутності місцевого люду та свого війська, скасував Переяславську 1654 року угоду про, так би мовити, „возз’єднання навіки” України з Московщиною.

Це була найвища точка у сходженні отамана Зеленого на шляху від українського большевика до українського патріота.

Совєтська влада почала готувати черговий похід проти Зеленого... „Нарком” М. Подвойський видав наказ із гнівним закликом: „В атаку на нєґадяєв!” Та Зелений уже перейшов у район Білої Церкви і Таращі, прямуючи на зустріч Армії УНР, яка, з’єднавшись із УГА, наступала на Київ.

„Восстание… крестьян Трипольского района подавлено, – передчасно радів «народний комісар” Микола Скрипник. – Теперь остается мобилизация всего населения этого района, обезоружить  его и взыскать с него все расходы, понесенные рабоче-крестьянским государством на подавление. Обезоружение населения производится. Все виновные в утайке оружия и военных материалов предаются полевому ревтрибуналу. Что касается мобилизации всего населения, то производить его сейчас же нецелесообразно. Сейчас идет уборка богатейшего урожая. Мобилизацию необходимо произвести по окончании жнивья, дней через пять-семь”...

Тим часом Зелений продерся на Поділля, в район міста Іллінці. Його шлях лежав на Христинівку. Ворог зазначав: „Противник подошел к городу и вокзалу Умани на расстояние версты и ведет разведку. Киевский 1-й запасной полк отказался выполнять возложенную на него задачу – выехать в Умань – по мотивам, что противник сильнее его”.

Невдовзі спільно з іншими повстанськими з’єднаннями Зелений взяв участь у виснажливих, але успішних боях за Христинівку. Після її визволення, отаман нарешті з’єднався з частинами Армії УНР, що наступали на Київ.

 

Та лівим берегом Дніпра вже підступала інша окупаційна армія – генерала Денікіна. І незабаром, у першій половині вересня в районі білої Церкви та Фастова зеленівці вступають у бої з Добровольчою армією, завдаючи їй дошкульних ударів.

Нарешті відбувається зустріч Зеленого з Головним Отаманом Армії УНР Симоном Петлюрою. Зелений беззастережно підпорядковується йому. На початку жовтня 1919 року трипільський отаман скликає повстансько-партизанський з’їзд, на якому старшини та козаки „кінної повстанської дивізії отамана Зеленого” визнали Директорію верховною владою – „з її нинішнім соціялістчним урядом”, додавали селяни.

Бої проти Добровольчої армії тривали. Вибивши білогвардійців із Кагарлика, зеленівці почали уперті бої за місто Канів, де знаходиться могила нашого Пророка – Тараса Григоровича Шевченка. Один із цих боїв і став для отамана Зеленого фатальним: його було смертельно поранено. По дорозі у Трипілля, в селі Стрітівці, в зеніті слави він і помер.

Про смерть отамана є згадка в неопублікованих спогадах чекіста Петра Пташинського: „В центре небольшого села, вокруг дома с обширной усадьбой собралась большая группа вооруженных людей… Подхожу к хате, заглядываю в окно через головы пришедших ранее и вижу лежащего на столе покойника. Спрашиваю у собравшихся: кто это?
Ответ неожиданно ошарашивает:
- Чи тобі повилазило? Це ж батько Зелений!
Узнаю, что во время  атаки на Канев его сразил осколок разорвавшегося в цепи артиллерийского снаряда…
Чувствуется полная расстерянность (повстанцев) и неспособность к каким-либо действиям вообще.
Я вошел в хату. Долго смотрел на мертвого атамана, поверженного в прах лютого врага... Мною владело сознание удовлетворенности тем, что еще одним врагом стало менше!”

Поховали отамана в Трипіллі з великими почестями, при великій кількості народу. Було багато священиків. Селяни плакали...

„Як поховали Зеленого, то через деякий час приїхали з Києва якісь люди і відкопали могилу, бо не вірили, що його вбито. А як відкопали, то й побачили, що в труні не він лежить... Хтось переховав його вночі. Де могила Зеленого, так ніхто досі й не знає...”
І знову, вкотре, згадується Шевченкове:

А онуки? Їм байдуже,
Панам жито сіють.
Багато їх скаже,
Де Ґонти могила, –
Мученика праведного
Де похоронили?
Де Залізняк, душа щира,
Де одпочиває?
Тяжко! важко! Кат панує
А їх не згадають.

Отже, все ж помилявся український історіософ Юрій Липа, коли стверджував:

Одне святе є в світі – кров людей хоробрих,
Одні живуть могили – вірних Батьківщині!

Наприкінці хочу запитати у свого читача: чи за своє життя Ви хоч одну могилу українського вояка відновили?..

А їх сотні тисяч розкидано... По всій нашій – і не нашій – Україні...

За книгою:
Роман Коваль. Повернення отаманів Гайдамацького краю





 
повернутися