11-17.6.2012

МИ В СВІТІ
Наші Символи
Реґіональна Хроніка
Політика
Культура
Історія
Україна incognita
Мова/Язык
Кишенькова Книжка
Захід-Схід
Українські дослідження
Туризм
Жартуймося!
Українофобія
Усяке різне
Канадсько-
Український
Бібліотечний Центр



Анкета правильного харчування

Павлорадський Iсторико-краєзнавчий
сайт. Життя регiону

www.domivka.net
- Домівка - українська мережа



The UPA - Ukrainian Insurgent Army

Інститут Україніки

уkраїнсьkа елеkтронна бібліотеkа

ОУН-УПА: легенда спротиву


Тут спілкуються українською

Форум для патріотів України

Український Лікнеп

Український козацький портал

Офіційне видання прес-служби Київської Патріархії УПЦ Київського Патріархату

Kosiv Art

.: Хутір - Своє Село :. - українською до цілого Світу

Олег Тягнибок
ВО "Свобода"

Наше-Рідне

free counters


З УКРАЇНОЮ В СЕРЦІ. РОЗДУМИ НАДДНІПРЯНЦЯ
13.03.2006 11:56

 

Коротко про себе. Українець. Народився 1972 року, тоді, коли в моєму рідному місті Січеславі-Дніпропетровську залишилася лишень одна україномовна школа.

Мій дідусь Петро був фахівцем у багатьох галузях – у садівництві (й досі ростуть дерева, посаджені його рукою), виноградарстві, городництві, механіці, електриці, будівництві, меліорації, працював на „Південмаші” – на той час режимному об’єкті.

Але головне – мій дід дуже любив свою країну, Україну і цю любов він прищепив мені. Ми разом ходили у балки, і він напам’ять цитував мені вірші Тараса Шевченка, Івана Франка, Котляревського і Лесі Українки, Сосюри й Тичини, Глазового. В нас була підшивка часопису „Перець”. Як я залюбки його читав (особливо рубрику про „пригоди Перченя”). Саме дід прищепив мені любов до читання й до історії. З ним я ходив до Січеславського Історичного музею, до парку Шевченка на Дніпрових кручах, на самий Дніпро. З ним я побував на Десні (Сіверщина). І де б ми не були, він завжди жартував, багато розповідав – і його розповіді любо було послухати. Та й сам дід був кремезний чолов’яга – метр вісімдесят з гаком зросту, широкоплечій, наче гренадер, блакитноокий, світловолосий, просто „істинний арієць”. Може, від тієї своєї зовнішності та ще й знання німецької, не пропав під час війни, не згинув у Німеччині, а вижив і повернувся на любу Батьківщину.

1979 року я пішов до школи. 35-а загальноосвітня взірцево-показова школа в місті Дніпропетровську розташувалась неподалік Дніпра, на житловому масиві Перемога. Директорка, Лариса Михайличенко була водночас і пречудовим викладачем української літератури, але – головне – чиста й чесна людина. Завдяки її старанням в умовах тотальної русифікації ми здобували знання української мови. І ще – вчителька історії, якої я, на жаль, не пам’ятаю імені та прізвища, але саме вона навчила мене думати. Розкрила мені один з принципів римського права – „дивись, кому вигідно”.  Так історія світу почала розкривати для мене свої таємниці. Тут і батько подарував мені книжку „Історія Риму” – це було академічне видання для вузівських викладачів і студентів – яку я подолав у півроку. Хоч і не все зрозумів до кінця, але здійснив великий крок уперед: до кінця навчання в школі мені не було рівних зі знання історії.

Та що й сказати, батько був родом з Сіверщини, самого північно-східного кутка України, так що й походи князя Ігоря, й Ілля Муравлянин, і Київська Русь – усе це не було для мене чимось віддаленим, було моє, всотане з дитинства з молоком матері. Древній кремль на березі Десни, храми княжої доби... то все входили до мого життя просто й природно.

А потім – дух „перебудови”.

І відкриття таємниць. „Сосюра був петлюрівцем”... Розкрилася загадка Тарасових слів: „За що скоротили списами московські ребра?” Мазепа – борець за вільну самостійну Україну... Козаки – від часів Сагайдачного воювали з москалями... Батько Махно – вішав комуняк направо й наліво за грабунки селян-українців... Таємничі „бандерівці” – ті ж самі  партизани, тільки і проти німців, і проти москаликів; вони воювали у Карпатах і на Волині за свою землю, як і Махно свого часу в наших степах... Для мене це були насправді Великі Відкриття. Історія мого народу повстала безперервним ланцюгом: князі – богатирі-русичі, Сагайдачний, Вишневецький, Хмельницький, Виговський, Мазепа, Сірко – козаки, Тарас Шевченко – його попередники-гайдамаки, батько Махно й Петлюра – повстанці-махновці й петлюрівці, Бандера – бандерівці, В’ячеслав Чорновіл – Незалежність. Коло замкнулося, колесо історії провернулося. А тут – святкування 500-річчя козацтва.

Я й досі, коли згадую ту подію, переживаю все наново. Частково деталі зникли, стерлися з моєї пам’яті. Але – те відчуття!

Молоде покоління, можливо – і то не так! – відчуло щось подібне у дні Помаранчевої революції кінця 2004 року. А тоді...

Парк Шевченко гуде! Люди йдуть рікою. На Набережній – від самого цирку і до мосту на Монастирський острів – люди у вишиванках, з корогвами, з табличками на шостах „Львів”, „Івано-Франківськ”, „Хмельницький”, „Київ”, „Чернігів”, „Кубань”, „Донецьк”, „Харків”, „Луганськ”, „Полтава”, „Запоріжжя”, „Січеслав”... Чоловіки в козацьких строях, декілька вершників на конях... Я ніколи нічого подібного не бачив! Всі – розмовляють українською, невимушено вступають до розмови з незнайомими, братаються, обнімаються, плачуть, співають... Море, море українськості...

А всі – йдуть до Тараса. Він стоїть нахмурено, неначе чогось тут не вистачає... Тіснява, але всі один одного підтримують, чути різні діалекти. І ось – незнайомий, але такий Гімн... І самі вуста підспівують. Ще не вмерла України ні слава, ні воля!..

Голоси зливаються в один потік. І прихована до часу сила вирує, вирує в самому повітрі, простір наповнюється самою енергією, і серце, серце юнацьке стає готовим до чину. Прапори, море прапорів – синьо-жовті, малинові з хрестом, червоно-чорні... Наче з небуття, після років поневолення, не існування, наче леґендарний птах Фенікс, народ козацький прокинувся, повернувся і здіймає крила. Пориви вітерцю розгортають знамена і так мені стає радісно-щемливо!..

Я ще не знаю, що будуть чвари і зради серед провідників, що КҐБ вб’є Бойчишина – кине в кислоту, аби бодай і тіла не залишилося. Я ще не знаю, що Чорновіл буде вбитий в „автокатастрофі” (як згодом і підполковник СБУ Єрмак). Я ще не знаю, що за нами всіма стежать, що лідерів організацій беруть „у розробку”. Але самий дух у мені підказує – буде боротьба, боротьба до смерті.

Саме там, на Острові – корені мого завзяття. Там уперше я почув (і побачив!) людей, що звалися „бандерівці”. Незвичні однострої. Спокій, і розсудливість, і нездоланна віра – Україна буде незалежною! „Союзу” приходить кінець!

Коли я це збагнув?

Мабуть, то був уже 1989 рік, коли я закінчив школу.

Саме тоді ввечері я приходив на проспект К. Маркса; ми збиралися біля будинку номер 60. Хлопці з Руху, а серед них В’ячеслав Ковтун, Сергій Лебідь та інші (з ними я познайомився багато років пізніше) на великому вікні з середини приміщення вивішували газету. Від руки писані статті, на ватмані формату А0, якщо не помиляюсь. Люди стояли біля вікна. Дехто – читав уголос. Через цей п’ятачок, де зав’язувалися дискусії про незалежність і загадки історії, про мрії і сподівання, про Волю, таку бажану... І в колі цих людей вірилося – ми виборемо, здобудемо Волю. Справжню, Українську Волю!

Саме там я уперше побачив „шпигів” та провокаторів і навчився їх відрізняти. Саме там, на проспекті, відбулися сутички: п’яні „афганці” напали на рухівців. Били безборонних, безневинних людей – тільки за те, що вони читали Слово!.. І саме тут ми вчилися захищатися.

(До речі, затримані тоді „афганці” були відпущені на свободу суддею-комуністом без жодного покарання.)

Злочин без покарання тягне за собою нові злочини, ще жахливіші. Чорновіл, Єрмак, Гетьман, Гонгадзе... Але тоді... Тоді відбулася одна подія, що спонукала українців до пошуків інших шляхів свого життя, ніж тупикові манівці комуністичних стежок. На все тому ж проспекті К. Маркса біля Головпоштамту якось зібралися сотні людей. Не за дефіцитним товаром (а то була саме епоха тотального товарного дефіциту). Люди стояли, аби отримати клаптик паперу з незнайомими словами: „Тимчасове посвідчення громадянина УНР”. У ті роки для нас ці літери – УНР – були знаменом визвольних змагань за Незалежність, за українську ідентичність, за свободу особистості і за право бути українцем в Українській Державі від Сяну до Дону. Студенти за маленькими столиками заповнювали сотні, тисячі посвідчень. Люди, наче отримавши надзвичайний скарб, обережно брали до рук папірець, котрий символізував їхні прагнення, ховали до нагрудної кишені – біля сердець. Безстрашні серця – бо якби КҐБ захопив другу частину цих бланків (вона відривалася й залишалася у тих, хто видавав посвідчення), то всі „незалежники” були б „під ковпаком”, що означало, між іншим, і перспективу арешту з подальшим „трудовим перевихованням” у віддалених місцевостях Союзу ССР. Одначе, тільки на моїх очах, за півгодини декілька сотень людей стали Громадянами Української Народної Республіки. А скільки їх було по всій Україні? Якщо в моєму наскрізь зрусифікованому місті нас, українців-незалежників було десятки тисяч, то скільки їх було у всій Україні!..

Слівце „рухівець” тоді звучало тотожньо слівцю „бандерівець”. Одні це слово вимовляли з ненавистю, інші – з гордістю. Я не був у Русі офіційно, але мене називали рухівцем на „Південмаші” – й моя душа сповнювалася гордості!  В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, брати Горині – вони були живими символами наших прагнень, вождями народу, котрий прокинувся. Але – вождями наївними. І тому – сильними й водночас – слабкими. Сильними своєю правдою, щирим завзяттям; слабкими своєю довірливістю і чесністю...

 

...Усе минулося. Майно – розкрадене тими, хто перефарбувався, як комуністичний лис Кравчук, комсомольський вуж Тигипко. Підприємства прибрані до рук тими вчорашніми „секретарями” та „комсоргами”, які нашвидкуруч поміняли в кабінетах червоні прапори на синьо-жовті, а серпи-молотки на Тризуби (та й те не усюди), прибрали до рук і важелі державної влади, і фінансові потоки.

Але волелюбний дух мого народу знову прокинувся – не міг не прокинутися!

Незважаючи на брехню, на нав’язані нам стереотипи, люди стали готові до зриву. Не за Ющенком ми йшли у 2002 і 2004 роках. Ішли, як і у Львові в часи Листопадового Зриву, йшли, як ті юнаки-гімназисти під Крутами, йшли під бандитські біти і кулі, міліцейські кийки й дула „калашнікових”, ішли, наче бурхливий гірський потік, у море українськості – за право називатися Українцями! Бо маємо потребу вирватися з цього запльованого постсовєтського простору з його культом „єди” і „баксів”, вирватися на широту вільних Карпатських гір, у тишу Волинських лісів, у прозорість Шацьких озер. Хто нас зупинить?

Ми зруйнували Річ Посполиту, Австрійську та Російську імперії, гітлерівську Німеччину і большевицьку тюрму народів СССР!

Над нами не владні стереотипи совкової ментальності і поділи на „східняків” і „западенців”.

Нас не скорили голодомори, русифікації, пацифікації.

Чому?

Тому що ми просто прагнемо Волі на нашій, своїй, Богом даній землі – любій неньці Україні! Ми її п’ємо зі степових криниць і гірських потічків, з шуму вітру над ковилою і над верхівками смерек, з простору  безмежних ланів і з зелені полонин.

Бо це – наша земля.

Від Сяну – до Дону.

Олександер САЛАБУТА

м. Січеслав


 
повернутися