11-17.6.2012

МИ В СВІТІ
Наші Символи
Реґіональна Хроніка
Політика
Культура
Історія
Україна incognita
Мова/Язык
Кишенькова Книжка
Захід-Схід
Українські дослідження
Туризм
Жартуймося!
Українофобія
Усяке різне
Канадсько-
Український
Бібліотечний Центр



Анкета правильного харчування

Павлорадський Iсторико-краєзнавчий
сайт. Життя регiону

www.domivka.net
- Домівка - українська мережа



The UPA - Ukrainian Insurgent Army

Інститут Україніки

уkраїнсьkа елеkтронна бібліотеkа

ОУН-УПА: легенда спротиву


Тут спілкуються українською

Форум для патріотів України

Український Лікнеп

Український козацький портал

Офіційне видання прес-служби Київської Патріархії УПЦ Київського Патріархату

Kosiv Art

.: Хутір - Своє Село :. - українською до цілого Світу

Олег Тягнибок
ВО "Свобода"

Наше-Рідне

free counters


УКРАЇНСЬКА ІНТЕЛІҐЕНЦІЯ У ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАННЯХ
07.03.2006 13:00

 

Хочу поміркувати на тему історичної вини української інтеліґенції, інтеліґенції насамперед міської, – зокрема, її ролі у визвольних змаганнях українського народу. Ця тема малодосліджена, насамперед тому, що історія пишеться кров'ю не завжди освічених селян. Володарі ж затишних кабінетів столиць чи великих індустріяльних центрів витрачають, як правило, лише чорнила. Тому в пам’яті поколінь і лишаються праці істориків та письменників, а погляд селянства на події, в яких воно брало безпосередню – і рішучу – участь, не доходить далі, ніж через одне-два покоління.

Розмірковуючи про історичну вину української інтеліґенції, не можна не згадати оцінки Миколи Міхновського, яку він понад сто років тому дав у своїй знаменитій праці „Самостійна Україна”: „В історії української нації інтеліґенція її раз-у-раз грала ганебну й сороміцьку ролю. Зраджувала, ворохобила, інтриґувала, але ніколи не служила свому народові, ніколи не уважала своїх інтересів в інтересах цілої нації, ніколи не хотіла добачати спільности тих інтересів. На очах історії сильна, освічена і культурна інтеліґенція України приняла в XVI і XVII віках польську національність, і усі оті Четвертинські, Чорторийські, Вишневецькі та Тимкевичі – плоть від плоті нашої і кість від костей наших! Тоді сильним і могутнім замахом український народ породив нову інтеліґенцію. Ця друга протягом XVIII і XIX віків прийняла російську національність. І всі оті Безбородьки, Прокоповичі, Яворські, Прощинські, і всі оті Гоголі, Гнідичі, Потапенки, Короленки і "їм же несть числа" – усі вони наша кров. Народ знову лишиться без інтеліґенції, інтеліґенція покинула його в найгірші, найтяжчі часи його існування. Чи можемо зрівняти війну, пошесть навіть із оцим масовим відступництвом інтеліґенції? І війна, і пошесті – вони косять без розбору і вчених, і темних, бідних і багатих, відступництво забрало цвіт нації – найкультурнішу її верству. Це були такі дві страти, що годі знайти їм рівні в історії якої-небуть нації”.

Не дивно, що до Національно-визвольної революції 1917 року українська нація підійшла обезголовленою, без сильної, по-державницьки налаштованої інтеліґенції. На початку ХХ століття ідею Самостійної України відстоювала лише невелика група – справді – української інтеліґенції. Та українську ідею ці діячі відстоювали агресивно, фанатично, не толерантно: Олена Пчілка, Леся Українка, Микола Міхновський та їхні нечисленні прибічники рішуче стали на поєдинок із малоросійською інтеліґенцією, для якої „божищем була ліберальна Росія”, яка буцімто „дасть свободу і нам”.

Олена Пчілка, зокрема, була переконана, що до чужинців в Україні нема чого підходити з „гуманного, чоловіколюбного” погляду, а слід розглядати їх з погляду „чисто практичного” – з позиції „боротьби за життя в своїм краю”.

Ідея Самостійної України відстоювалась цими героїчними одинаками всупереч тодішній чужолюбній інтеліґенції, яка рішуче засуджувала самостійництво як вияв шовінізму. Невипадково малоросійська ліберальна преса оголосила бойкот Олені Пчілці та її, як вони казали, „шовіністичному” журналу, невипадково освічені малороси намагались висміяти Міхновського за, як вони вважали, „позерство” та ображалися на Лесю Українку за її погорду, зневагу до них – недоукраїнців.

Міхновський, Олена Пчілка та Леся, – зазначав Дмитро Донцов, – бачили, як над Україною „зависла тяжка змора російщини”, а „не лише царського режиму”. В повсякденному житті вони погорджували „залицяльниками Росії”. Саме про українську інтелігентщину писала велика Леся: „Так, ми – раби, немає гірших в світі!”

Уособленням малоросійської інтеліґенції, орієнтованої на чужі цінності, став Володимир Винниченко, якого геніяльна поетка Олена Теліга пізніше назвала „партачем життя”. І цей партач життя закидав Лесі Українці та Дмитру Донцову „варварську жорстокість у боротьбі за свою Батьківщину”.

У перші дні Національної революції, навесні 1917 року, в Києві відбулася таємна нарада „Братства самостійників”, яке очолював Валентин Отаманівський. З огляду на політичне обмосковлення більшої частини малоросійської інтеліґенції було вирішено надалі діяти тільки таємно й у таких напрямах:

„Пропаганда ідеї Самостійної України серед українського селянства, найменше зараженого москвофільством, найменше пов’язаного з московською культурою та родинними зв’язками з росіянами.

Тиск за допомогою мас на інтеліґентні кола з метою примусити їх дрейфувати у бік ідеї державної незалежності України...”

Ось так: примусити інтеліґенцію дрейфувати у бік ідеї державної незалежності України.

Багатозначна постановка питання...

Навіть під час революції та війни освічена інтеліґенція замість очолити озброєний народ, який прагнув волі, продовжувала – за інерцією страху і з дивовижної любові до історичного ворога – служити Москві, спочатку „демократичній”, згодом – большевицькій.

Послухаймо звернення холодноярських селян до української інтеліґенції від 8 вересня 1920 року:

„Ми, селяне-повстанці, котрі підняли зброю за народні права проти насильників-комуністів, звертаємось до вас, інтеліґентів, із закликом залишити назавше свою нейтральність і приєднатися до повставшого народу. Знайте, що тепер дійсно наближається останній рішаючий бій. Невже ж ви, інтеліґенти, плоть від плоті нашого народу, котрі повинні бути його вождями-проводирями, залишите його самого боротись проти насильників в цей відповідальний мент і погибати в тяжкій боротьбі. Невже ж, щоб одержати тілько кілько бумажок та задля комісарської ласки, ви допустите, щоб історія ганьбила вас, як зрадливих синів свого народу і Вітчизни, щоб ваші нащадки із зневагою характеризували вас словами поета: „За шмат гнилої ковбаси ти батька й матір продаси”.

Тепер або ніколи! Досить вагань!

Чуєте, як по всій Україні лунає гомін повстань! Подайте ж дружню руку допомоги повставшому народу... Не думайте про ріжниці в поглядах, а дбайте про те, щоб вигнати ворога з нашої землі. В свою чергу, ми, селяне-повстанці, обіцяємось інтеліґенції, котра піде за нами, повну до її освіти та знань повагу...

Інтеліґенціє! Повставше селянство кличе тебе до останнього бою!

Окружний повстанський комітет, м. Чигирин.”

Ось так: українські селяни закликають інтеліґенцію, котра повинна була б очолити рух за свободу, відмовитися від нейтральності та „шмата гнилої ковбаси”. Селяни, яких міські інтеліґенти зневажливо називали темними, виявились національно-свідомішими, а отже, вищими від них.

Недаремно Центральний всеукраїнський повстанський комітет вважав „основними й головними своїми кадрами... селян”, бо не помилявся в оцінці освіченої інтеліґенції, яка вирішила знову відсидітися, бо добре знала долю тих, хто очолював повстання...

Перенесемося у середину ХХ сторіччя – 1948 рік.

Слово вихідцю із селянської родини Петру Полтаві, авторові розпачливого твору „Україна погибає! Хто винуватий у цьому?”

„А ви, українські інтеліґенти! Значна частина відповідальності за сьогоднішнє становище українського народу лежить і на вас... Це ж ніхто інший, а саме ви, українські інтеліґенти, головно із східних українських областей, майже поголовно говорите по-російськи. Це ж саме ви, східноукраїнські інтеліґенти, маєте відвагу заявляти, що вам соромно говорити по-українськи, тому що, мовляв, це мова колгоспників... Це ж саме ви, східноукраїнські інтеліґенти, часто волієте посилати дітей до російських шкіл... щоб вони там краще могли засвоїти собі російську мову і щоб їм, внаслідок цього, було потім легше робити кар’єру в системі окупанта!..

А ви, західноукраїнські інтеліґенти, що так недавно любили хвалитися своєю національною свідомістю, своїм патріотизмом? Скільки з вас сьогодні, слухаючи всілякі наклепи на український національно-визвольний рух, відважуються сказати хоч одне слово в його обороні?.. Ми знаємо цілий ряд випадків, де ви замикали двері своїх домів перед революціонерами, представниками підпілля, боялися обмінятися з ними хоч кількома словами.

Скільки з вас, тихеньких з’їдачів бакалійного хліба, сьогодні намагається, наприклад, поширювати ідеї нашого визвольного руху?.. А скільки з вас пішло на службу до ворога, на пряму співпрацю з його поліцій ними органами?..”

Особливо нещадно Петро Полтава ставився до „вершків інтеліґенції”:

„А яка ж підла і ганебна заслуга в сьогоднішній трагедії України й за вами - письменниками, поетами, журналістами, „істориками” й вам подібними бандитами пера так званої Радянської України?!

Це саме ви – тичини, корнійчуки, бажани, петровські і десятки дрібніших колеґ вашої професії – своїми панегіриками на честь партії, на честь совєтської влади допомагаєте большевикам ширити брехню про „щасливе” й „заможне” життя в Україні... Замість писати про терор над нашим народом, про його визиск, про його нужду, замість іти попереду народу в його боротьбі проти гнобителів України ви складаєте листи подяки катам свого народу!..”

Як бачимо, час іде, змінюється доба, та інтеліґенція вкраїнська не змінюється: страх за свою мізерну плоть продовжує визначати їхню поведінку.

Те ж саме повторилося і через десять, двадцять, через тридцять років – з творчою інтеліґенцією 1950-80-х років. Про них писав Зеновій Красівський:

О дипломовані раби!
Чого вас мати, борзописці,
Не задушила у колисці?!
Не знав би наш народ ганьби.

Якби не ваш брехні покров –
Була би видна кров проллята!
Були б плачі!
Були б прокляття!
Лунало б нині:
„Кров за кров!”

Вірш „Борзописцям” Зеновій Красівський присвятив тій самій проблемі – українській інтеліґенції, яка зі страху за своє життя пішла на службу до большевицького окупанта й у своїх творах, перекручуючи історію, виправдовувала зраду, пропагувала, канонізувала її, водночас осипаючи прокляттями українських Героїв, тавруючи їх „українськими буржуазними націоналістами”.

Чи змінилася ситуація на початку ХХІ століття?

Хто сьогодні в пошані – українські селяни, які у складі УПА боролися за Самостійну Україну, чи ті, хто заповзято боровся проти них – пером чи зброєю?

Чи не повторюється трагічна ситуація 1917-го, коли малоросійська інтеліґенція намагалась – за рахунок інтересів свого народу – порозумітися з імперською Росією?!

Дмитро Донцов так писав про міську інтеліґенцію, яка всупереч своєму бажанню очолила Українську національну революцію 1917 року: „Провід стримів рука в руку йти з Москвою, з „братньою демократією”, цементувати імперію й боронити її від ворогів! А в масах спонтанно прокидався дух Полуботка й Мазепи...”

То, може, українській інтеліґенції вже досить ремствувати, що „народ виявився не таким”? Може, вже час усвідомити, що саме вони „не такі”? І відійти вбік, давши дорогу тим, для кого аксіомою є не інтереси інших народів, а пріоритет власних національних інтересів?! Захищати які вони готові, не дуже переймаючись власним здоров’ям та здоров’ям противника.

Роман КОВАЛЬ

з книги „Повернення отаманів Гайдамацького краю”

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 





 
повернутися