11-17.6.2012

МИ В СВІТІ
Наші Символи
Реґіональна Хроніка
Політика
Культура
Історія
Україна incognita
Мова/Язык
Кишенькова Книжка
Захід-Схід
Українські дослідження
Туризм
Жартуймося!
Українофобія
Усяке різне
Канадсько-
Український
Бібліотечний Центр



Анкета правильного харчування

Павлорадський Iсторико-краєзнавчий
сайт. Життя регiону

www.domivka.net
- Домівка - українська мережа



The UPA - Ukrainian Insurgent Army

Інститут Україніки

уkраїнсьkа елеkтронна бібліотеkа

ОУН-УПА: легенда спротиву


Тут спілкуються українською

Форум для патріотів України

Український Лікнеп

Український козацький портал

Офіційне видання прес-служби Київської Патріархії УПЦ Київського Патріархату

Kosiv Art

.: Хутір - Своє Село :. - українською до цілого Світу

Олег Тягнибок
ВО "Свобода"

Наше-Рідне

free counters


ПАМ’ЯТІ ІВАНА СОКУЛЬСЬКОГО
17.02.2006 16:10

 

Ніжність... Здавалося б, аж ніяк не поєднується це дивовижне явище з могутністю дніпрових порогів, але саме ніжність, яка за Володимиром Винниченком є найвищим піднесенням любові до України, притаманна крем’яним характерам борців за незалежність нашої землі. Камінь, як і ніжність, вічні, і скільки б над каменем не шуміла вода чи предковічним пухом не лежала земля, все одно камінь випромінює із себе ніжну вірність Дніпро і степу...

Такою ж ніжністю і міццю віє від поезій Івана Сокульського... Таким же рахманним пухом лежить над ним земля, за яку він страждав з молодечих років, без тіні сумніву віддаючи дияволу здоров’я і життя, але стійко захищаючи ніжність душі, виборюючи для себе й своїх земляків право бути Людиною і Українцем.

...Остання ніч була горобиною. У смертельній лихоманці металися гілки громовиць. Одна з цих небожительок через відкрите вікно лікарняної палати сягнула металевого бильця Іванового ліжка, віддавши через нього свій космічний заряд. Іван лише слабко посміхнувся, немов би бачачи перед собою Царство Небесне...

На ранок гірка звістка, мов нічна розгалужена  блискавка, пронеслась Україною. Пізніше, під час траурного мітингу, Богдан Горинь скаже про це: „Біль і горе з однієї хати, наче дніпровська хвиля, котилася від області до області, від міста до міста України і за її межі. І в цей скорботний час перед багатьма постало філософське питання: до чого зводиться наше життя, заради чого вмираємо...”

Життя ж Сокульського зводилося  власне до життя, бо ж не міг просто існувати, плазуючи перед мертво душною системою, заради крихти з большевицького столу та химерних „соціялістичних цінностей” – без історичної пам’яті, моралі й прагнення істини. Крізь сльози і тремт у голосі услід за Богданом сказала поетка Раїса Лиша: „Богдан був втіленням лицарства, благородства, любові, але саме з цим боролася сатанинська влада”. І далі вона згадала Іванів камінь – так називали його друзі могутній камінь, який ніби виріс із землі неподалік Ігренської церкви. Біля цього каменю любив Іван постояти, помовчати – тут легко думалось, тут почувався він братом цієї крупинки українського кристалічного щита.

Камінь навіював поетичні образи. Це був камінь волі, бо не обтесала його сатанинська рука, не кинула в підмурок п’єдесталу пам’ятника вождю темряви та його хижим вигодуванцям. Він стояв сивий від віків, потрісканий, обвітрений, мужній і ніжний своєю ніжністю до степу. Але у вісімдесят шостому році, можливо, в той час, коли Івана у мордовському концтаборі на 72 доби кинули до карцеру, однієї темної ночі камінь зник. Зник, бо певно, властям він навіював страх своїм незалежним виглядом, своїм нагадуванням про Івана, своїм провісництвом волі, до порогу якої тоді намагалася дістатися – й досі намагається! – Україна.

Тоді йшла, і ніби вже й дійшла, але зупинилася перед порогом... І хіба не було тривожним симптомом, ознакою бутафорії „незалежності”, яку маємо посьогодні, те, що відспівували вірного сина України Івана Сокульського навіть не на порозі – коло порогу Преображеньского собору, бо посіпака „єдиної та неподільної” московський піп – єпископ Гліб – не пустив домовину з православним праведником і мучеником під склепіння церкви, збудованої українським народом.

А відспівували Івана під січеславським небом і синьо-жовтими прапорами священики двох конфесій – Української Автокефальної Православної Церкви та Української Греко-Католицької Церкви – у братній злагоді та суспільній жалобі. І це було знаменням того, що немає проблем між конфесіями, а є проблеми сумління і є непідробна любов до України.

Сумління... Пригадується, як після жорстокого побиття членів Руху, у тому числі й Івана Сокульського, у травні 1990 року на зустрічі потерпілих з нападниками Іван з болісним здивуванням запитував: „Хлопці, адже ви українці, як ви могли підняти руку на людину лише за те, що вона промовила два слова вашою ж рідною мовою?..” Він не міг – це було далеко за межами його розуміння – збагнути таке дикунство. І ця втрата синівського розуміння, втрата гідності, нарешті втрата будь-яких моральних орієнтирів багатьма українцями пригнічувала й катувала його більше, ніж імперські застінки. Так само, як засліпленість народу пригнічувала Лесю Українку – її слова нагадав на траурному мітингу Микола Кульчинський, колись засуджений разом з Іваном за „Лист творчої молоді Дніпропетровська”:

Як дитя сліпе,

що звіку сонця правди не видало,

За ворогів своїх

Іде в огонь і воду...

Ця тема засліплення, яке неминуче закінчиться прозрінням, усвідомленням національної гідності, наскрізно пронизує поезію Івана Сокульського. Написав він чимало, але вроджена скромність не дозволяла йому навіть тоді, коли відкрилися можливості, потурбуватися про видання власних книжок – він вважав цю справу другорядною, бо в такий напружений час треба було боротися, досліджувати культуру Придніпров’я, видавати альманах „Пороги”. Тим часом, у видавництві „Український письменник” дуже повільно готувалася до друку його перша книжка „Володар каменю”, якої він так і не встиг побачити... Як не встиг написати спогади, привести у належний стан листування, бо, окрім всього, не мріяв про славу. На цьому над могилою Івана наголошував не один промовець, але кожен з них був переконаний, що колись до читача потрапить усе, написане Іваном, що місто, з якого почався і в якому закінчився Іванів шлях, назве його іменем одну з вулиць, що вклониться його могилі прийде не одне покоління січеславці.

Бо він передчасно ліг у домовину, щоб не лягла до неї Україна. Бо пам’ять про таких людей вічна, як степове каміння.


 
повернутися