11-17.6.2012

МИ В СВІТІ
Наші Символи
Реґіональна Хроніка
Політика
Культура
Історія
Україна incognita
Мова/Язык
Кишенькова Книжка
Захід-Схід
Українські дослідження
Туризм
Жартуймося!
Українофобія
Усяке різне
Канадсько-
Український
Бібліотечний Центр



Анкета правильного харчування

Павлорадський Iсторико-краєзнавчий
сайт. Життя регiону

www.domivka.net
- Домівка - українська мережа



The UPA - Ukrainian Insurgent Army

Інститут Україніки

уkраїнсьkа елеkтронна бібліотеkа

ОУН-УПА: легенда спротиву


Тут спілкуються українською

Форум для патріотів України

Український Лікнеп

Український козацький портал

Офіційне видання прес-служби Київської Патріархії УПЦ Київського Патріархату

Kosiv Art

.: Хутір - Своє Село :. - українською до цілого Світу

Олег Тягнибок
ВО "Свобода"

Наше-Рідне

free counters


УКРАЇНА АБО „ПіСУАРи” – ТРЕТЬОГО НЕ ДАНО
28.12.2005 12:33

 

Роздуми до Дня Соборності України

Уже досить тривалий час певні політичний сили нав’язують суспільству думку про необхідність змін в адміністративно-територіяльному устрої України: пропонується зменшення кількості областей і створення т.зв. земель. Арґументація така: завелике число областей не сприяє налагодженню економічних відносин, не враховує реґіональних особливостей, суперечить історичному поділу. При цьому прибічники реформи посилаються на практику федеративної Німеччини з її 16 землями, але замовчують досвід не менш розвиненої Франції, яка поділяється на 96 департаментів.

Отже, розглянемо ситуацію, за якої кількість адміністративно-територіяльних одиниць в Україні зменшиться й утворяться великі землі (припустимо 10 земель). По-перше, це призведе до посилення реґіональної еліти (особливо проросійської на сході та півдні) і до послаблення центральної  (що сприятиме дезінтеґрації країни). По-друге, ще більше посилиться вплив таких великих (і зросійщених) міст як Харків, Одеса, Донецьк та інші й ослабиться вплив невеликих міст, де відсоток українців більший, а ступінь їх зросійщення менший. По-третє, активізується внутрішньореґіональна інтеґрація на шкоду загальнодержавній (економічній, етно-національній), що стане причиною подальшого економічного та політичного відособлення одного великого реґіону (землі) від іншого. По-четверте, в таких автономних землях на сході й півдні остаточно закріпиться тенденція до зросійщення українців, що призведе до остаточного поділу України за мовною ознакою (влада на місцях вже тепер саботує виконання закону про мови, наприклад, у Донецьку і Дніпропетровську. А що буде, коли органи влади в реґіонах отримають більші повноваження?). По-п’яте, якщо на місцях обиратимуться ґубернатори (а потім ще й парляменти земель), то це ще більше ослабить вертикаль влади та здатність центру впливати на ситуацію.

Адже хто б не був президентом, якщо обрані ґубернатори матимуть відмінні від загальнодержавних (і навіть протилежні) погляди та інтереси, то їм легше буде саботувати укази президента, ніж призначеним ґубернаторам. Якщо призначеного ґубернатора можна легко зняти з посади, то обраного – ні. Перелік неґативних наслідків такої реформи для української нації можна продовжити: посиляться потужні реґіональні політичні партії, клани та силові структури (вже нині призовники здебільшого служать за місцем проживання). З’явиться реґіональне трактування історії України, а потім ще й виникнуть нові „нації” – донбасівці, кримці, галичани тощо (уже сьогодні вороги української нації роблять спроби відколоти від неї окремі групи українців під різними назвами – „русини”, „козаки”, „новороси”, „русскоязичноє насєлєніє”, – чи розмежувати їх за релігійною ознакою і т.д.).

Подальшому ж розвиткові цих неґативних тенденцій, безумовно, сприятиме поділ України на історичні землі. Такий поділ нав’язувався українцям ворогами (Польщею, Росією тощо) штучно, і його відновлення лише закріпить і поглибить реґіональні відмінності української нації. Французи ж відмовилися від розмежування на історичні землі й перешли до поділу на невеликі департаменти, кордони яких абсолютно не співпадаються із границями історичних земель. Такий унітарний устрій сприяє становленню єдності французької нації. Проте в нас, на жаль, цього не розуміють, причому серед прибічників переділу реґіонів (прихованої федералізації) та поділу на історичні землі є націонал-ліберали з блоків Президента Ющенка та Юлії Тимошенко, не говорячи вже про російськомовну еліту Донбасу й Криму.

На мій погляд, такому розвиткові подій можна запобігти, якщо обрати інший шлях реформування адміністративно-територіяльного устрою України. Потрібно не зменшувати, а навпаки – збільшити кількість адміністративно-територіяльних одиниць, розділивши області (в т.ч. і Крим), приміром, на 100 округів. Нині Київ і Севастополь мають спеціяльний статус, прирівняний до області, тож якийсь досвід у цьому пляні ми маємо. У жодному разі не слід створювати автономні округи за національною ознакою чи за спеціяльним економічним статусом, адже це по суті є визнанням певних територій неукраїнськими в етно-національному значенні, або обмеженням на таких територіях суверенітету, і взагалі, розривом цілісної економічної системи держави. Якщо чисельність населення України становить близько 50 млн осіб, то округ у середньому має налічувати близько 500 тис. осіб (територія 6 037 км2). Звичайно, величини округів можуть коливатися, але в розумних межах. У Франції з метою здійснення рівномірного розподілу навіть великий Париж має окремі департаменти: власне Париж та прилеглі території.

Як арґумент на користь такого переділу, можна навести показники реґіонів деяких країн Европи. Так, французький департамент у середньому складає 604 тис. осіб і 5 666 км2, ірляндське графство (усього 26) – 138,5 тис. осіб і 2 692 км2, румунський повіт (усього 40 плюс 1 муніципалітет) – 554 тис. осіб і 5 805 км2, швайцарський кантон (усього 20 кантонів і 6 напівкантонів) – 270 тис. осіб і 1 577 км2. Як видно з вищенаведеного, для багатьох країн властивий поділ на невеликі території та це не перешкоджає їх економічному розвиткові. А тепер порівняємо середні показники сучасної української області з аналогічними даними реґіонів тих країн, на досвід яких люблять посилатися всілякі „федералізатори” України. Середні показники української області (усього 25 включно з Кримом, Київ і Севастополь значаться у межах своїх областей) – 2 млн осіб і 24 148 км2, німецької землі (усього 16) – 5 113 тис. осіб і 22 312,5 км2, польського воєводства (усього 16) – 2 413 тис. осіб і 19 562,5 км2, еспанської провінції/автономної області (усього17) – 2 306 тис. осіб і 29 706 км2, болгарської провінції (усього 9) – 933 тис. осіб і 12 333 км2, шведської провінції (усього 24) – 367 тис. осіб і 18 750 км2. Як бачимо, навіть сучасна область України за европейськими стандартами є досить великою, а отже, твердження про те, що в Україні занадто багато областей і що вони малі, є безпідставними.

У Франції 96 департаментів об’єднані у 22 економічні райони, які не є адміністративними, а створені з метою кращої координації економічної політики держави. Ось середні показники французького економічного району: 2 636 тис.осіб і 24 727,3 км2. Вони цілком порівнянні (особливо за площею) з даними українських областей. Тому, на мій погляд, було б абсолютно доцільно перетворити сучасні українські області виключно на економічні районі, а виконання адміністративних функцій покласти на округи. За таких умов реформа може дати певні позитивні результати. По-перше, підвищиться оперативність управління реґіонами й знизяться управлінські витрати (замість управлінської вертикалі „центр-область-район” утвориться вертикаль „центр-округ”), а от ефективність економічного плянування не знизиться, оскільки економічна структура колишніх областей, що стануть економічними районами, збережеться. Керівник округу (префект чи помісник) повинен визначатися Президентом і бути йому підзвітним. По-друге, зросте значення невеликих провінційних міст (порівняно з великими – менш зросійщених), які стануть центрами округів і напряму підпорядковуватимуться центрові, і навпаки, послабиться вплив великих зросійщених міст, як от Харків, Одеса та інші (вони вже не зможуть тиснути на україномовні сільські округи, оскільки ті не будуть їм підпорядковуватись, принаймні впливати на мовну політику та політичну орієнтацію). Проте економічним зв’язкам така ситуація не зашкодить. По-третє, економічний розвиток відбуватиметься рівномірніше, ніж раніше, бо державні асигнування спрямовуватимуться безпосередньо в центр округу, а не через обласний центр. Відтак економічне зростання окружних центрів позитивно впливатиме на розвиток сіл (особливо віддалених), буде створювати для них ринки збуту сільськогосподарської продукції, а отже ведення сільського господарства стане вигіднішою справою. Усі ці зміни сприятимуть зміцненню української середньої кляси на селі та по провінційних невеликих містах. По-четверте, державі буде легше проводити економічну й національно-культурну політику, спрямовану на інтеґрацію територій у загальнодержавний економічний, політичний і національно-культурний комплекс (а не в сукупність реґіональних комплексів при земельному устрою), пришвидшиться процес відродження української нації завдяки обмеженню впливів антиукраїнських (у першу чергу проросійських) партій і кланів, зосереджених у великих містах сходу й півдня України. Взагалі, така унітарність сприятиме інтеґрації української нації, стиранню реґіональних відмінностей, асиміляції неукраїнських груп населення.

Свого часу у Франції було ліквідовано історичні області й створено численні департаменти для того, щоб консолідувати державу і французьку націю та уникнути можливого розпаду країни. Адже південні французи (провансальці) певною мірою відрізняються від північних і мають свою літературну мову (яку не хочуть визнавати північні французи Іль-де-Франс), до того ж, у Франції існують численні корінні національні меншини з їх сепаратизмом: бретонці, корсиканці, баски, ельзасці, флямандці. Самі французи за культурно-історичними та діялектними особливостями поділяються на французів Іль-де-Франс, провансальців, бургундців, нормандців, гасконців (асимільованих свого часу кельто-римлянами бургундів, норманів, басків) і т.д. Тому рішення про поділ Франції на департаменти було вірним і цілком відповідало ситуації в державі. Подібні обставини склались і в Україні, тож у ході розробки нового територіяльно-адміністративного устрою французький досвід може стати у пригоді. Стосовно ж німецького досвіду щодо поділу на федеральні землі, то він є абсолютно неприйнятними для України з кількох причин. По-перше, такий устрій Німеччині був нав’язаний країнами-переможцями після Другої світової війни штучно, щоб не допустити відродження міцної національної диктатури. По-друге, в Німеччині є лише дві корінні національні меншини – фрізи (східні) і лужицькі серби, які значною мірою асимільовані, чисельність їх мала й автономій вони не мають. Отже, національний сепаратизм Німеччині не загрожує.  По-третє, самі німці вважають себе єдиною великою нацією і пишаються цим, хоча й поділяються на баварців, саксонців, франконів (земля яких – Франконія – так і не була відроджена), тюринґів тощо.

Отже, перш ніж братися за адміністративно-територіяльну реформу в Україні, слід врахувати українську ситуацію і добре поміркувати над тим, яку систему обирати.

Ігор КОВАЛЕНКО


 
повернутися