11-17.6.2012

МИ В СВІТІ
Наші Символи
Реґіональна Хроніка
Політика
Культура
Історія
Україна incognita
Мова/Язык
Кишенькова Книжка
Захід-Схід
Українські дослідження
Туризм
Жартуймося!
Українофобія
Усяке різне
Канадсько-
Український
Бібліотечний Центр



Анкета правильного харчування

Павлорадський Iсторико-краєзнавчий
сайт. Життя регiону

www.domivka.net
- Домівка - українська мережа



The UPA - Ukrainian Insurgent Army

Інститут Україніки

уkраїнсьkа елеkтронна бібліотеkа

ОУН-УПА: легенда спротиву


Тут спілкуються українською

Форум для патріотів України

Український Лікнеп

Український козацький портал

Офіційне видання прес-служби Київської Патріархії УПЦ Київського Патріархату

Kosiv Art

.: Хутір - Своє Село :. - українською до цілого Світу

Олег Тягнибок
ВО "Свобода"

Наше-Рідне

free counters


БІЛЛ ЧИ БЕЛЛА, або як по-українськи КПЗ?
16.12.2005 10:12

 

 

Якщо спробувати обміркувати сучасний український „гумористичний фольклор” – дотепи з різних приводів, що гуляють між людьми, а ще широко застосовуються журналістською братією, – то вражає його, так би мовити, вторинність. Немовби наші дотепники живуть у середовищі не українських, а російських реалій, речей і фактів, загальновідомих не в Україні, а в Росії. І, звісно ж, у середовищі російського „гуморо-фольклору” , що його вони старанно транспортують у „гуморо-фольклор” український – коли перекладаючи на українську мову, а коли й ні. Особливо ж полюбляють ті „набутки” „старшобратнього” гумору, що лежать на межі гумору та паскудства.

А між тим поза їхньою увагою лишається стільки суто українських приводів до саме  українського, первинно україномовного, а не перекладеного дотепництва! Зокрема, гра слів унаслідок співзвучності саме українських слів, але не їхніх російських відповідників.

Ось, наприклад, американський президент Білл Клінтон правив у Білому Домі. Але чи хтось в Україні за 8 років його правління зауважив, „обіграв” цю співзвучність – „Білл з Білого Дому”?  Ні. Зате, напевне, якби був якийсь президент США на прізвище Белл або „перша леді” на ім’я Белла, то вистачило б у нас бажаючих повправлятися з приводу співзвучності із російським словом „белый”.

Також 8 років народним депутатом від Конотопського виборчого округу була одна загальновідома жінка. Хто пригадав з цього приводу „Конотопську відьму”? Лише сама Н. Вітренко першою! А якби ні? Так ніхто б і не зауважив? Авжеж, дотепникам невластиве пам’ятати українську літературну клясику. А от російську, на яку бува посилаються „старші брати”, знати „треба”...

Шановні, чи хтось зауважив, що абревіятура КПЗ („камера предварительного заключения”) українською мовою перекладається – КПУ!

А чи спробував хтось із гасла „Ми проти СНІДу” вилучити маленьку літеру „у” і велику „І”? тим більше, що всесвітній день боротьби зі СНІДом якраз збігається з річницею нашого Референдуму про незалежність – 1 грудня...

А коли йдеться про вищий навчальний заклад МАУП, чи хтось пригадав правило чергування звуків „у” і „в” в українській мові залежно від того, після голосного або після приголосного, чи пригадалася хоч кому-небудь мавпа?

Чому при згадуванні назви партії НСНУ спадає на думку російсько-совкове слово „несуни” і ніколи – українське „нісенітниця”?

Хоч хтось колись назвав С. Ківалова Іваном-покиваном? А якщо хто й називав, то чи усвідомлював сам, що це аж ніяк не неґативний казковий персонаж, навпаки – символ стійкості, як у росіян „Ванька-встанька”?

Багато вже років у радіопередачах „Німецької хвилі” українською мовою викладається курс німецької мови із постійним персонажем – хлопцем Андреасом і дівчиною-невидимкою Екс. Та це ж готова пара для численних анекдотів! Де ці анекдоти? Авжеж, анекдоти повинні приходити лише від „старших братів”, про персонажі і в них загальновідомі, а не лише в нас (наприклад, про Чапаєва і Пєтьку, про Штірліца...).

І лише єдиний пригадується протилежний приклад: якийсь радіокоментатор зауважив, що великий теракт у США стався 11 вересня, а в Еспанії – 11 березня, явно натякнувши на співзвучність назв місяців, наявну тільки в українській мові, але не в російській і жодній европейській.

А найприкріший, мабуть, прояв нашої „вторинності” стався у середині 1990-х років, коли тодішній прем’єр-міністер В. Пустовойтенко пообіцяв недбайливих своїх підлеглих дрючити. Для кожного, хто звик мислити українською, а не перекладати все з російської, „дрючити” означає лише одне – бити дрюком, і нічого більше. Натомість росіяни, не знаючи слова „дрюк”, запозиченому в нас „дрючити” надали зовсім іншого значення. Боже, скільки гидотних натяків було тоді зроблено нібито й україномовними кореспондентами й коментаторами в україномовних же ЗМІ, хоча вони, на відміну від російськомовних, мусили б зрозуміти, що мовив прем’єр! Двічі вторинність: і те, що насамперед спадає на думку не цілком звичайне українське слово, а його спотворене й спаскуджене тлумачення „старшим братом”, і те, що найперш думаємо про всяке паскудство, а вже потім про звичайні речі, бо цього якраз навчилися в сучасних російських і російськомовних гумористів.

І, на ще більший жаль, вторинні ми не тільки в гуморі, а й в серйозніших речах. Зокрема, в оцінці дій комуністів 19-21 серпня 1991 року: вони ж, як відомо, і в Україні, і в Росії підтримали заколот ҐКЧП (українською мовою ДКНС; а 1993 року в Україні постав КНДС – Конґрес національно-демократичних сил – ті самі літери, тільки переставлені, ще один непомічений і втрачений привід для гумору). Для остаточної, а не тимчасової заборони Компартії необхідні були формальні підстави. Росіянам не залишалось нічого іншого, ніж посилання на злочини комуністів із самого 1917 року й на неконституційність ҐКЧП, а те й те було важко довести юридично. І в Україні вдалися, як і в усьому, до мавпування „старших братів”, із таким самим, як і в них, невтішним результатом. І це при тому, що в Україні існувала відмінна від Росії „залізна” обставина! До чинної тоді ще в нас Конституції УССР 1978 року на той час уже було внесено зміни про беззастережний пріоритет українських законів перед всесоюзними. І комуністи, які самі раніше проголосували за ці зміни, тепер, тобто в серпні 1991 р., взяли до виконання розпорядження органу влади з-поза меж України, які суперечили українським законам – і вже не могло мати ніякого значення, не повинно було навіть ставитися питання конституційності того органу – ҐКЧП – за конституцією іншої держави. Але українські влада й громадськість і в серйозних речах не спромоглися на відмінний від російського спосіб мислення, так само, як і в гуморі. І це вже не смішно.

Віктор ЛЕВІ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 



 
повернутися