11-17.6.2012

МИ В СВІТІ
Наші Символи
Реґіональна Хроніка
Політика
Культура
Історія
Україна incognita
Мова/Язык
Кишенькова Книжка
Захід-Схід
Українські дослідження
Туризм
Жартуймося!
Українофобія
Усяке різне
Канадсько-
Український
Бібліотечний Центр



Анкета правильного харчування

Павлорадський Iсторико-краєзнавчий
сайт. Життя регiону

www.domivka.net
- Домівка - українська мережа



The UPA - Ukrainian Insurgent Army

Інститут Україніки

уkраїнсьkа елеkтронна бібліотеkа

ОУН-УПА: легенда спротиву


Тут спілкуються українською

Форум для патріотів України

Український Лікнеп

Український козацький портал

Офіційне видання прес-служби Київської Патріархії УПЦ Київського Патріархату

Kosiv Art

.: Хутір - Своє Село :. - українською до цілого Світу

Олег Тягнибок
ВО "Свобода"

Наше-Рідне

free counters


ТРИ ГОЛОДОМОРИ – ТРИ КОЛА ПЕКЛА
26.10.2005 16:39

 

Кожного року, четвертої суботи листопада, в Україні відзначається жалобна дата – День пам’яті жертв Голодомору. Чи знаємо ми, що таке Голодомор? Скільки Голодоморів було в Україні і коли? Скільки людей загинуло? Чи варто згадувати про Голодомори?

На жаль, мало що відомо про це сучасному поколінню. Але й старшим людям теж, адже правда про геноцид українського народу довгий час замовчувалася. Та і зараз чомусь більше звертають увагу на емоційну сторону цього жахливого явища. А про організаторів ми чомусь не згадуємо, а дарма. Адже наше місто й досі береже пам’ять про своїх катів. Ви здивовані? Я вам доведу.

Всі мають знати, що перший Голодомор стався в Україні одразу після її окупації військами РСФСР. Тоді й розпочався тотальний грабунок нашої землі. В першу чергу – продуктів харчування, адже російська економіка була знищена громадянською війною.

Голод як метод боротьби з непокірливим населенням був випробуваний за вказівкою вождя світового пролетаріяту Владіміра Лєніна в 1920-21 роках. Україна довгий час опиралася встановленню більшовицької влади, стала для партії комуністів кісткою в горлі. Після розгрому Армії УНР в Україні розгорнулась широкомасштабна партизанська війна проти більшовицького режиму. От тоді і було вирішено організувати голод для приборкування непокірних. Продавати вирощений хліб тоді селянам суворо заборонялось – по селах їздили спецзагони, вилучаючи в людей зовсім не надлишки, а весь хліб, аж до посівного запасу. Десятки тисяч людей стали гинути від голоду, особливо з настанням холодів (а Росія в цей час продала за кордон понад 10 мільйонів тонн зерна за демпінґовими цінами). У такій спосіб опір України було зломлено, а держава одержала настільки необхідну їй валюту. Облік загиблих під час першого Голодомору ускладнено загальним безладом та свавіллям нової влади. Так, тільки у Криму в 1921-23 рр. загинуло близько ста тисяч людей.

Якщо зараз розпитати жителів вулиці Косіора, чи знають вони, хто такий був той Косіор, що вони мають відповісти? А якщо те саме зробити по вулицях і проспектах імені Постишева, Куйбишева, Ворошилова, Артема, Менжинського, Петровського, Калініна, Кірова, Орджонікідзе, то навряд чи хтось із жителів цих вулиць докладно розповість про цих героїв... Давайте розберемо, в чому ж полягає їхній героїзм, про який ми й досі змушені згадувати при листуванні, відшукуючи потрібної адреси, в розмовах.

27 листопада 1932 року Сталін на засіданні Політбюра пояснив труднощі з заготівлями хліба „проникненням у колгоспи і радгоспи антисовєтських елементів, що зорганізували саботаж і зриви”. Газета „Правда” від 4 і 8 грудня 1932 р. закликала до рішучої боротьби з „куркулями”, особливо в Україні. Шолохов і секретар Харківського міському Тєрєхов прямо заявили Сталінові, що в Україні лютує голод. Сталін посміхнувся, назвав Тєрєхова фантазером і припинив розмову. Компартійна українська еліта, співробітники ҐПУ, незважаючи на загальний голод харчувалися прекрасно. 24 січня 1933 року союзний ЦК звинуватив компартію України у провалі збору зерна, у притупленні більшовицької пильності й направив в Україну секретаря ЦК П.П. Постишева. Постишев разом із першим секретарем ЦК КП(б)У С.В. Косіором і начальником ОҐПУ України В.А. Балицьким змістили 237 секретарів райкомів, 249 голів райвиконкомів, понад половину голів колгоспів. Солдати внутрішніх військ оточували населені пункти, разом із активістами партії вигрібали зерно, не випускаючи голодне населення за межі сіл. Масове „розкуркулення” й висилка цілих сімей українських селян до Сибіру, розпочаті 1929 року, сягнули свого апогею. У „куркулів” конфіскували усе майно на користь державі. Першими під гарячу руку спецзагонів потрапили 500 індивідуальних господарств Одеської області. Потім репресії покотилися по Харківської та Дніпропетровській областях. До початку 1933 р. репресії охопили практично всю правобережну підсовєтську Україну і південь республіки. Десятки тисяч українців без майна, їжі відправили разом із родинами у товарних вагонах до Сибіру. Як свідчать документи, одна третина депортованих гинула в дорозі.

Масових масштабів смерть від голоду набула на початку березня 1933 року. Рівень смертності коливався від 10 до 100%. Із сільського населення України (20-25 млн чоловік) від голоду померло від 7 до 10 млн чоловік, тобто п’ята частина. Села й міста були завалені трупами людей. Знову, як і дванадцять років тому, повсюдно розвився канібалізм.

У секретному циркулярі від 22 травня 1932 року, підписаному замісником начальника ҐПУ України К.М. Карлсоном, значилося: „Оскільки в Кримінальному кодексі немає статті про канібалізм, всі обвинувачувані в цьому повинні бути негайно доставлені в місцеве відділення ҐПУ”.

Паралельно з розкуркулюванням велася могутня пропагандистська кампанія. За розпорядженням Кагановича, селяни, що повідомили про приховування хліба „куркулями”, одержували 10% від вилученого зерна.

Особливою директивою Кагановича колгоспи, що не виконали пляну хлібозаготівель, заносилися до так званого „чорного списку”. До сіл, що попадали до цього списку, припиняли поставляти продовольство доти, доки не буде виконано плян. Ось зразок такого документу:

„ПОСТАНОВЛЕНИЕ СОВНАРКОМА УССР И ЦК КП(б)У О ЗАНЕСЕНИИ НА ЧЕРНУЮ ДОСКУ СЕЛ, ЗЛОСТНО САБОТИРУЮЩИХ ХЛЕБОЗАГОТОВКУ.

Ввиду особо позорного провала хлебозаготовок в отдельных районах Украины, СНК и ЦК ставит перед облисполкомами и обкомами, райисполкомами и райпарткомами задачу сломить саботаж хлебозаготовок, организованный кулацкими и контрреволюционными элементами, уничтожить сопротивление части сельских коммунистов, ставших фактическими проводниками саботажа и ликвидировать несовместимую со званием члена партии пассивность и примиренчество к саботажникам, обеспечить быстрое нарастание темпов, полное и безусловное выполнение плана хлебозаготовок.

СНК и ЦК постановляют:

За явный срыв плана хлебозаготовок и злостный саботаж, организованный кулацкими и контрреволюционными элементами занести на черную доску следующие села:

1. с. Вербки Павлоградского р-на Днепропетровськой области.

2. с. Гавриловка Межевского р-на Днепропетровской области.

3. с. Лютеньки Гадячского р-на Полтавской области.

4. с. Каменные Потоки Кременчугского р-на Харьковской области.

5. с. Святотроицкое Троицкого р-на Одесской области.

6. с. Пески Баштанского р-на Одесской области.

В отношении этих сел произвести следующие мероприятия:

1. Немедленное прекращение подвоза товаров, полное прекращение кооперативной и государственной торговли на месте и вывоз из соответствующих кооперативов и государственных лавок всех наличных товаров.

2. Полное воспрещение колхозной торговли как для колхозов, колхозников, так и для единоличников.

3. Прекращение всякого рода кредитования, проведение досрочного взыскания кредитов и других финансовых обязательств”.

Крім цього, родини піддавалися штрафам, конфісковували всі продукти, хліб, домашню худобу, майно. Жителям сіл забороняли залишати місце проживання. Контроль здійснювали всі ті ж загороджувальні загони ҐПУ. Надії на порятунок чекати було нівідкіля. Від голоду батьки їли власних дітей, а діти – трупи матерів і батьків. Не дивлячись на всю жорстокість, з якою проводилися хлібозаготівлі, політбюрові здавалося, що вжитих заходів недостатньо. Плян хлібозаготівель в Україні не виконувався. 1 січня 1933 року від Сталіна на ім’я товариша Косіора надійшла телефонограма наступного змісту:

„- широко сповістити всіх колгоспників і власників індивідуальних господарств, що ті, хто добровільно здасть раніше розкрадений і захований хліб, репресіям піддаватись не будуть;

- хто буде продовжувати те робити, будуть суворо покарані”.

Але й ці заходи не могли докорінно змінити ситуацію в виконанні пляну заготівлі хліба. Зате нові директиви й розпорядження дали поштовх черговому витку репресій. Уже в перші п’ять днів після телефонограми було заарештовано 2 700 чоловік. З них розстріляні за контрреволюційний саботаж (прямо на місці?) 56 чоловік. Кожна п’ять днів особисто Косіору нарком юстиції та прокурор республіки Поляков доповідав про кількість репресованих за нездачу хліба, злодійство, саботаж. Голод в Україні досяг свого піку. Найважчим видався період від лютого по червень 1933 року. Саме в цей період кількість жертв зростала не щодня, а щогодини.

Мій батько, Микола Іванович, був тоді семирічним хлопчиком, сином робітника, але теж зазнав усіх жахів Голодомору. Він жив із батьками у Діївці, яка була тоді селом, а не передмістям Дніпропетровська, як зараз. Був тут і колгосп.

Ось що він згадує. „Пам’ятаю себе худим, але з величезним, опухлим від голоду животом, на якому були видні сині жилки. Пам’ятаю весну 33-го, коли побачив очманілого від голоду чолов’ягу, який ішов навмання, об’їдаючи свіжі зелені листочки з кущів та дерев. Ми ловили горобців для сусіда, а самі їли кісточки з абрикос – вся сім’я потруїлася. Врятувалися тим, що мама віднесла в „Торгсін” сережки, даровані їй її матір’ю на весілля, й за це отримала пуд кукурудзяної дерті. З них пекла млинці на воді, без жиру. А ми, малюки, хапали їх прямо зі сковороди та їли, не відчуваючи жару. Влітку нас, дітей, вигнали в поле на пшеницю, збирати хлібного жука-кузьку і дали норму – шість кілограмів жуків на дитину... Тяжко все це згадувати”.

Ховати Голодомор уже не представлялося можливим, тому що кількість жертв перевищувала всі мислимі й немислимі межі. Тільки по Київській області до кінця зими загинуло близько 30 тисяч чоловік. Із районів і областей від місцевих партійних керівників у ЦК КП(б)У стали надходити повідомлення про жертви голоду, про факти канібалізму. От кілька витримок із них:

„- місто Умань. На цвинтарях щодня знаходять велику кількість непохованих трупів, що вивозять сюди родичі померлих. Через кілька днів деякі з трупів знаходять з відрізаними руками чи ногами.

- у селі Андріївці Черняхівського району Київської області в одному з домів помер батько. У хаті залишилося двоє дітей 8 і 11 років. Труп лежав у будинку добу. Потім 11-літній старший син розрізав ножем живіт у трупа батька і почав готувати їжу з його нутрощів.

- у Білоцерківському районі мати і батько вбили старшого сина. М’ясо його засолили. Годуються ним самі й годують молодшого сина.

- у Володарському районі мати виїхала з села, кинувши трьох дітей 12, 9 і 3 років. За домовленістю зі старшою сестрою, 9-річний хлопчик убив трирічну сестру. Голову відрізали та їли м’ясо в сирому вигляді.

- у Дніпропетровській області в одному з сіл мати із сусідкою з’їли померлого сина. У їхньому будинку були виявлені останки тіла – кисті рук і ступні. Пізніше вони померли від отруєння трупною отрутою.

- у Донецькій області в селі Білокуракіно за лютий померло 94 чоловіки. Близько 500 опухли від голоду. Люди з’їли трупи коней і домашньої худоби, кішок і собак, стару шкіру. 15 березня виявилося, що в жительки села, громадянки М. Місяць назад зник чоловік. Установили, що його з’їла родина – мати і четверо дітей. Потім померла молодша дитина, її труп з’їли. За домовленістю зі старшою дочкою мати в ніч на 15 березня зарізала середнього сина, з метою вживати в їжу”.

І на тлі цього кошмару СССР інтенсивно продавав зерно за кордон, зокрема в Німеччину, щоб розрахуватися за поставки устаткування для розвитку важкої промисловості. Якщо середньоевропейська ціна на пшеницю складала 7 гульденів, то зерно з України, яким торгували московські кати, йшло по 5 гульденів. Це так вони сприйняли заклик Лєніна про те, що комуністам треба навчитися торгувати. Частина населення совєтської України робила спроби втекти до України Західної, яка була тоді під Польщею. Але на кордонах стояла красная армія, яка косила нещасних з кулеметів. Галичани та волиняки щиро співчували своїм братам у нещасті – вони навіть зібрали значну кількість зерна для відправки на Східну Україну, причому польські прикордонники погодилися пропустити це зерно без митного оформлення. Але червона влада заявила, що Україна не потребує цього хліба.

Коли жахлива картина голоду стала нависати, як дамоклів меч, над партією та урядом СССР, вирішено було терміново замісти сліди, знайти „стрілочника”. І такими „стрілочниками” виявилися, звичайно ж, „вороги народу”!

Наприкінці 1933 р. в Україні „розкрили” контрреволюційну змову. Групу з 70 чоловік звинуватили в підпалах, псуванні державного й колгоспного майна, отруєнні полів, знищенні запасів зерна, все це нібито і спровокувало голод у деяких областях правобережної України. Природно, справа „70 ворогів” виявлялася смішною на тлі багатомільйонних жертв Голодомору. Це усвідомлювали й в політбюрі, а тому наступним кроком було обвинувачення республіканського керівництва в неспроможності. На черговому пленумі партії в червні 1933 року про це заявив Постишев. Почалося „чищення” рядів КП(б)У. Більше тридцяти тисяч українських комуністів було репресовано тоді; багато з них – розстріляно. Теоретично сталінський режим відхрестився від штучно створеного голодомору в Україні. Однак фактично і документально провина партії за цей злочин була підтверджена. Все розкрилося майже випадково під час перепису населення.

Сталін був у замішанні, якщо не сказати – в шоці. До цього офіційна статистика говорила, що щорічний приріст населення в СССР складає 3 млн чоловік. Виступаючи на вже згаданому Всесоюзному з’їзді колгоспників-ударників у 1933 році, „вождь” жартівливо говорив, що нас стає з кожним роком більше на одну Фінляндію. Реальність виявилася далекою від жартів.

Після убивчих цифр перепису 1937 року ЦК партії й особисто Сталін дали вказівку „підкореґувати” незручні результати.

Цим зайнялися інші вчені. Попередніх розстріляли як „шкідників”. Для кожної республіки СССР був уведений свій відсоток виправлення. Відповідно до архівів, результати перепису в Україні кореґувалися на 25-27%. Це майже втричі більше, ніж в інших республіках.

Природно, що загальну статистику смертей від голоду ніхто не вів. Цифри, зібрані по областях, у загальні відомості не зводилися. Розрахунки вироблялися за убогими зведеннями тих років і показниками смертності й народжуваності. За 1932-1933 роки в Україні померли від 7 до 10 мільйонів чоловік. Понад цим числом – і жертви репресій, і ненароджені, і депортовані.

Голод в Україні 1932-1933 років – це один із найжахливіших злочинів ХХ сторіччя; він був організований особисто Сталіном, головою СНК Молотовим і політбюром ЦК ВКП(б), до складу якого входили Каганович, Ворошилов, Калінін, Орджонікідзе, Куйбишев, Кіров, Андрєєв, Рудзутак, секретарі ЦК Каганович і Постишев, перший секретар ЦК КП(б)У Косіор, шеф ОҐПУ Менжинський, його заступник Ягода, міністр землеробства Яковлєв. Тобто саме ті „герої”, чиїми іменами й названі наші вулиці.

І ще про одного „героя” тих часів, Йону Якіра, ім'ям якого теж названа вулиця в нашому місті, хочеться розповісти окремо. Після громадянської війни Якір майже беззмінне уособлював верховну військову владу в Україні. Якір – співучасник одного з найстрахітливіших злодіянь у всій людській історії. Але, як бачимо, Україна не забула свого ката. Діявся той дикий злочин силою. Силою красной армії. Одних чекістів тут було недостатньо. А красная армія в Україні підкорялася Якірові.

Тому саме в його руках була сила. Фактично під час „колективізації” саме Якір був першим номером в Україні.

Ні, я не збираюся всю відповідальність звалювати на одного цього „червоного маршала”. Всі товариші червоні командири, хто в часи „колективізації” служив у красній армії, всі до єдиного були ворогами народу. Всі воювали проти своїх. І зовсім не випадково у 1935 році були введені маршальські звання. Здавалося б, чому – в мирний час? Війни начебто й немає. І раптом присвоюють величезні зірки полководцям! За які такі перемоги?

А за колективізацію. За голод, що червоні командири влаштували в своїй країні. За перемогу над селянством. За зраду Батьківщині. Хребет селянству був переломлений голодом. Але хребет селянства – це хребет і України, й Росії, й Білорусі. Після того й Україна горбата, й Росія, й Білорусь.

Чи була влада Якіра краща від гітлерівської? За Якіра знищували одних, а інших милували, а за Коха – навпаки. Але в їхніх методах не багато різниці. І розмах – той самий. І жорстокість за гранню божевілля. В обох. Марксист Якір і гітлерівець Кох – близнюки-браття.

І перший соціяліст, і другий соціяліст. При соціялістичному правлінні ґауляйтера Коха навіть колгоспи вирішено було відновити. Щоб не з окремим мужиком відносини з’ясовувати, а обкладати даниною все село, а там самі розбирайтеся, самі одне з одного кров пийте.

Цікава деталь: під час гітлерівської окупації Києва ґестапо розташовувалося в будинку 33 по Володимирській вулиці, в будинку НКВД СССР. Ідучи, ґебісти свій будинок не підірвали й не спалили, хоча підірвали Хрещатик і Лавру. Але і ґестапівці, йдучи, спалили все навколо, а свою тимчасову резиденцію люб’язно залишили ґебістам неушкодженою. Ґебісти й ґестапівці передавали один одному будинок катувань і розстрілів, наче естафету.

І ще деталь. Кат України Кох мав резиденцію за Вишгородом, у Межигір’ї. Там були садиби Косіора, Постишева, Петровського, Хрущова. Але Кохові чомусь сподобався палац Якіра.

 

Третій совєтський Голодомор в Україні „партія-держава” СССР скоїла вже після страхітливої руйнівної війни, що двічі вогнем і кров’ю пройшла українською землею. Творення голоду знову відбувалося шляхом пограбування села через здійснення репресивної хлібозаготівельної та податкової політики, насильницьких надмірних зернопоставок у посушливі неврожайні повоєнні роки.

Верховна влада суспільства на чолі з диктатором Сталіном, як і раніше використовувала  українське село, як „донора” для відбудови промисловості, відновлення військово-промислового комплексу. Демонструючи мітичні „переваги соціялізму” і прагнучи раніше держав Західної Европи, теж охоплених посухою, відмінити карткову систему, створювали „резерви зерна”, а також поставляли хліб майбутнім союзникам – країнам новостворюваного „соціялістичного табору”.

Непосильний плян хлібозаготівель на 1946 рік – 340 млн пудів – виконати Україні було неможливо. Але замість зниження цей плян у липні 1946 року 23 областям – Запорізькій, Сталінській, Дніпропетровській, Київській, Вінницькій та іншим було підвищено. Але цей плян було виконано на 62%.

Сталін та його найближче оточення: В. Молотов, Г. Маленков, Л. Каганович, вбачали у невиконанні пляну не недорід і голод, а незадовільну роботу партійних організацій, совєтських органів, голів колгоспів і самих колгоспників, звинувачуючи їх в „антибільшовицькому ставленні до політики хлібозаготівель”, „саботажі”, „розкраданні”, „розбазарюванні” хліба тощо. Українські селяни, на думку можновладців, потребували перевиховання як такі, що перебували на окупованій території й „зазнали впливу чужої ідеології”. Такого роду звинувачення викликали репресії до обласних та районних партійних і совєтських керівників, голів колгоспів і безпосередньо трударів-колгоспників.

Найлютішим голод був узимку та весною 1947 року, перетворившись на Голодомор.

Вибита з голодуючого українського села сільгосппродукція відправлялась у різні реґіони імперії. Україна була головним постачальником зерна для міста Лєнінґрада, ряду областей РСФСР, овочів – для Москви. Саме в той час, коли люди в Україні голодували й помирали голодною смертю, багато хліба вивозилося за кордон. За 1946-1947 роки у Польщу, Чехо-Словаччину, Болгарію, Німеччину, Францію з СССР було експортовано 2,5 млн тонн зерна.

Те лихоліття вразило майже всю Україну за винятком західних областей, ще не вражених колгоспною заразою. Смертельних мук голоду зазнали хлібороби південних областей: Херсонської, Миколаївської, Запорізької, Дніпропетровської. Своїми страшними лещатами стискав голод населення Наддніпрянщини – Київської, Полтавської, Кіровоґрадської областей, Чернігівщини. Дуже потерпали від голоду жителі сіл та міст Поділля, Слобожанщини, Сумщини.

Голодуючі були змушені вживати в їжу різні суроґати, траву, листя дерев, м’ясо загиблих тварин, ховрашків тощо. Доходило й до канібалізму. Станом на 2 липня 1947 року в Україні нараховувалось понад 1 млн 154 тис. виснажених голодом людей – т.зв. дистрофіків. У голодоморному вирі гинули в основному селяни-хлібороби, робітники. Страждали і помирали у селах і містах України люди різних національностей: українці, росіяни, болгари, євреї, гагаузи... Від штучного голоду 1947-го за неповними даними в Україні загинуло понад 1 млн людей.

Чи варто нам згадувати про все це? Варто, бо лиховісні тіні минулого, дезінформація, якою було оплутане наше суспільство, активно проявляються і в наші часи. Варто, бо ми маємо знати, до чого можуть призвести необґрунтовані теорії та неповага до людського життя.

Давайте ж будемо любити рідний край та його визначних людей і нікому більше не дозволимо робити з нас нерозумну скотину! Будемо пам’ятати, але в майбутнє дивитися з вірою, що найгірші часи для України вже минули.

Опанас РУДЬ

м. Січеслав

Читати за темою: Український Голокост (голод 1932-1933 рр.)

Про визнання Голодомору геноцидом українців стаття Джеймса Мейса

Про голод 1932-33 років спогади очевидців

Про голод 1947 року спогади очевидців

 
повернутися