11-17.6.2012

МИ В СВІТІ
Наші Символи
Реґіональна Хроніка
Політика
Культура
Історія
Україна incognita
Мова/Язык
Кишенькова Книжка
Захід-Схід
Українські дослідження
Туризм
Жартуймося!
Українофобія
Усяке різне
Канадсько-
Український
Бібліотечний Центр



Анкета правильного харчування

Павлорадський Iсторико-краєзнавчий
сайт. Життя регiону

www.domivka.net
- Домівка - українська мережа



The UPA - Ukrainian Insurgent Army

Інститут Україніки

уkраїнсьkа елеkтронна бібліотеkа

ОУН-УПА: легенда спротиву


Тут спілкуються українською

Форум для патріотів України

Український Лікнеп

Український козацький портал

Офіційне видання прес-служби Київської Патріархії УПЦ Київського Патріархату

Kosiv Art

.: Хутір - Своє Село :. - українською до цілого Світу

Олег Тягнибок
ВО "Свобода"

Наше-Рідне

free counters


УКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРНИЦЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ 1920-х РОКІВ НА ПІДСОВЄТСЬКІЙ УКРАЇНІ
11.10.2005 16:12

 

Українська національна революція 1917-1921 років відкрила нову добу в історії України – нову не лише за календарем, але й за новим духовим змістом. Кожна доба висвітлює своє лице і свій новий духовий зміст у пануючому патосі і стилі доби, в характері нового покоління, в певній ідеології свого часу. Всі ці показники пореволюційного часу являють собою новий образ України в порівнянні з дореволюційним часом. В огні й бурі революції відбулися глибокі зрушення в свідомості українського народу і перетворення елементів душі й духу української нації. Сталося чуло державного відродження України.

„Надія охоплює нас, цілі мільйони людства здригаються, повертається на кін історії придушена, але жива нація, вже грізно й тривожно вітають її сурми”, – такими патетичними словами відзначає цей момент народження української державності один із героїв повісті Юрія Яновського „Чотири шаблі”. Відтворюючи образ України пореволюційних 1920-х років, інший письменник, Антоненко-Давидович, у своїх нарисах „Землею Українською” занотовує: „Флюґер історії спроквола рипить на заіржавлених петлях, повертаючися ліворуч до Києва, Харкова, до Дніпра-Славути, до молодої, збудженої на світанку нашої епохи України”.

 

Державне й культурне відродження України стало джерелом патосу й ентузіязму молодого українського суспільства. Воєнна поразка УНР і окупація України військовими силами московського большевизму не могли водночас спинити могутнього процесу відродження нації. Боротьба за державно-політичну, економічну й культурну самостійність і суверенність України продовжувалася в різних формах в пореволюційному часі й під совєтським окупаційним гнітом.

Український культурний процес 1920-х років виявив тенденцію українського націоналізму. Державне відродження України і розвиток української культури стали предметом особливої уваги суспільства. „Національної незалежності вимагає залізна і нездоланна воля історичних законів”. „Порожнім брязкотом про інтернаціоналізм не прикриєш питання, що його висуває само суворе життя і вимагає негайного розв’язання”. „Українізація є результат нездоланної волі 30-мільйонної нації”, – так відповіло українське суспільство устами Миколи Хвильового на спроби втримати український культурний процес у рамках офіційної ідеології марксизму.

 

У 1920-х роках відбувається знаменне явище капітуляції українських комуністів під натиском українського націоналізму. Їх також захоплює ідея відродження української нації. Дехто з них, як Микола Хвильовий, цілком стають на позиції українського націоналізму. Інші намагаються погодити марксизм і вірність партії з українським національним відродженням, інакше кажучи, „шукають такого становища, коли і вівці залишаються цілі, і вовки не почувають голоду”, – як висловилася Аґлая в романі „Вальдшнепи”. Хвильовий закликав таких стати на боці „молодого українського суспільства” і не ловити руками димок розвіяних ілюзій „загірної комуни”. „Треба розкладати нове багаття, бо тільки біля нього можна погрітись – таке гасло вкладає Хвильовий в уста „нової людини нашого часу” – націоналістки Аґлаї з названого роману. „Треба бути послідовним: або ми визнаємо національне відродження, або ні. Коли визнаємо, то й робимо відповідні висновки”, – писав сам Хвильовий у памфлеті „Україна чи Малоросія”.

 

У романі „Чотири шаблі” Юрія Яновського герой української революції Шахай складає присягу дідові-кобзареві: „Клянусь родом своїм чесним, клянусь дідом кріпаком, прадідом запорожцем – не загинула іще честь і хоробрість! Любов і ненависть, дружба і самопожертва вже підносяться з забуття”. Такою була присяга тих, хто йшов боротися за Українську Державу. Державна самостійність України – такий був старт і морально-психологічні позиції „молодого українського суспільства в 1920-х роках”.

 

„Українська пробуджена стихія вимагає надбудови, – писав Дмитро Донцов. – Вона переростає вузькі рамки реґіоналізму, який терпить льокальний патріотизм лише стільки, скільки він підпорядковується патріотизмові „ширшої вітчизни”... Не погноєм для чужого загального зробити своє національне, лише піднести його до значення загального... Соціяльно, економічно, культурно й політично Україна має бути сама собою, не частиною цілого – ось є проста програма націоналізму... Завдання генія української нації мислиться вже не партикуляристично (як у першій половині ХІХ в.), не епігоністично (як у другій), лише універсально... Щоб ми шукали свою мудрість не в статтях і чужих книжках, лише в собі і потребах свого краю. Ось як реально виглядає містичний „голос крові” націоналізму” [//„Невільники доктрини”, Львів, 1928 р.].

 

Таке визначення націоналізму з повним правом може бути покладене й до того духового й культурного процесу, який відбувався в Україні в 1920-х роках. У січні 1926 року в Київському будинку вчених відбулася доповідь віце-президента ВУАН академіка К. Воблого, у якій знайшов вислів погляд на економічне існування України, як „самостійної господарчої одиниці”, що має „всі підстави до окремого розвитку”. В журналі „Більшовик України”, в другому і третьому числах появилась стаття Волобуєва „До проблеми української економіки”, в якій викрито колоніяльну залежність України від московського центру і стверджено тезу, що тільки „забезпечення Україні нестримного розвитку продукцій них сил, забезпечення їй становища оформленого і закінченого національно-господарчого організму” унормує справедливі відносини.

 

Такі ж тенденції до самостійності виявляються в державно-політичній сфері в виступах Шумського, не говорячи вже про Хвильового та інших. Відомий театральний діяч Лесь Курбас, критикуючи театральних критиків, між іншим говорив:

 

„Я знаю, що серед українського громадянства не перевелося з віків рабства засвоєне недовіря у власні сили... у вас іноді трапляється погана звичка протекціонально похлопати нас по плечу. Бросьте це... Тільки тоді ви станете дійсним активом молодої української театральної культури, коли відчуєте, що Харків – це ваша столиця, що революція є ваше діло, а не назадництво, тоді тільки замовкнуть общеруські атавізми...”

 

З обуренням тавруючи таке плазування перед Москвою, Курбас закликав українських культурних робітників „всяким робом пособляти революційним колективам, що часом під впливом „Березоля” народжуються в Харкові. Утворити серед них ту атмосферу шляхетного революційного суперництва, атмосферу живих диспутів, обговорення й ініціятивності, – все те, чому Харків – столиця України, центр, що дає тон і характер нації, – в майбутньому перетвориться в справжній центр театральної української революційної культури”.

 

В цьому ж дусі писав Микола Хвильовий: „Без російського диригента наш культурник не мислить себе. Він здібний тільки малпувати. Він не може зрозуміти, що нація тільки тоді зможе культурно виявити себе, коли найде їй одній властивий шлях розвитку. Він ніяк не може втямити, бо він боїться – дерзать!.. Наша основна вимога – це вміти думати й почувати. В нашу епоху великих зрушень, великих дерзаній і великих польотів ми інакше не уявляємо собі художника. Тому ми й тягнемо його до психологічної Европи, тому ми й закликаємо його вбити в собі віковий епігонізм” [//”Думки проти течії”].

Як ці слова на часі сьогодні, коли культура й мистецтво „незалежної” ось уже 14 років України ніяк не в змозі виборсатися з-під московського гіпнозу, породжуючи лише дешеві третього ґатунку варіянти москвинського – й в оригіналі „не першої свіжини” – мотлоху! От де істинне „малпування”.

 

Убити віковий епігонізм і плазування перед Москвою - таке завдання поставило покоління 1920-х років, яке виступило в совєтських умовах. У роки революції „влада совєтів” і так звана „УССР” були протиставлені Москвою Центральній Раді, Гетьманату і УНР, і були використані большевиками для розбиття українського суцільного фронту. Після революції, в 1920-х роках, націоналістичні елементи підсовєтського українського суспільства намагалися перетворити УССР на вихідну базу, морально-психологічну й політичну зброю боротьби з Москвою.

 

Еволюція московського комунізму в напрямі російської великодержавності й відновлення старих імперських традицій, а цим самим перетворення російської комуністичної партії на „собіратєля зємєль русскіх” і нерусскіх неминуче вели до посилення націоналістичних настроїв серед українського суспільства. Героїня роману „Вальдшнепи” Хвильового Аґлая, погрожуючи російському „професорові марксизму”-великодержавникові, каже: „Справа в тому, що український націоналізм не дає і не дасть спокою твоєму російському мрякобіссю. Справа в тому, що як ти не кажи, а в його особі виходить на історичну арену молодий прогресивний фактор”.

 

На зріст українського націоналізму вказував і сам Хвильовий, коли писав: „Українське суспільство, зміцнівши, не помириться зі своїм фактичним, коли не де-юре декретованим гегемоном, руським конкурентом. Нашим завданням є попередити цей конфлікт. Мусимо стати по стороні активного молодого українського суспільства”.

 

Це був заклик до творення єдиного національного фронту в боротьбі з московським великодержавним імперіялізмом. У Хвильового це не випадкова фраза, а продумана тактика боротьби, яка випливала з його світогляду і яку він застосовував на культурному фронті. Він сам тримався неписаного союзу з українськими неоклясиками і, зокрема, із Зеровим, закликаючи творити „атмосферу співробітництва” з ВУАН, на яку Москва нацьковувала українських комуністів. „Шлях консолідації письменницьких сил для відповідальної творчої роботи” в протиставленні до „лівореволюційного” напрямку прихильників „клясової боротьби в мистецтві” партійних ортодоксів, як відомо, обрала також і „Вапліте”.

 

Прагнення створити єдиний національний культурний фронт на „совєтській плятформі” з умовою, що „совєтська влада приймає на себе історичні українські національні завдання”, є також дуже характеристичною рисою післяреволюційної доби в Україні, яка свідчить про ідейну перемогу українського націоналізму.

 

У 1920-і роки, з досвіду української революції, з її патосу й героїки, з її перемог і поразок, виросло і зформувалося нове покоління українського національного визвольного руху. Воно прагнуло і всю націю перетворити за своїм внутрішнім духовим образом.

 

„Нам треба залізних духом людей: скрізь, скрізь!” – ці слова одного з персонажів оповідання Косинки звучать провідним ляйтмотивом доби в багатьох творах українських письменників 1920-х років. „Я ненавиджу нашу націю за те, що вона не вміє до краю додумати й до краю діяти", – висловлюється герой повісті „Чотири шаблі” Юрія Яновського. Образ нової людини проходить в цілому ряді творів українських письменників. Усі ці образи „нових людей”, маючи індивідуальні риси, є носіями одного психологічного типу й одного світогляду. Вони не є подібні на своїх батьків із дореволюційного часу. Вони – „зовсім інші”. Досить порівняти Марину Чайку з її батьком Ступай-Ступаненком з „Патетичної сонати” Миколи Куліша. Поява „нових людей” в літературі не є вигадкою або мрією письменників – вона відбиває реальний процес кристалізації нового покоління, який відбувався в дійсності. У своїх нарисах „Землею Українською” Антоненко-Давидович, між іншим, занотовує, як навіть десь на глухому Поліссі „з аморфної етнографічної лемішки хахла” підводиться на „обидві ноги й заходиться працювати новий українець. Росте Україна...”

 

„Нові люди” пореволюційної доби характеризуються новим активістичним світоглядом, націоналістичною концепцією життя, культом сили й енергії.

 

„Революція дала нам козирі в руки. Ми їх тримаємо... Ми будемо готові до того, щоб не дати ніде, нікому, нічого за нас вирішувати. Наше слово у нас в пельці, а в руках шаблі і кулемети... Справедливий і правий лише той, хто перемагає... Сила і воля до життя – ось найсправедливіший закон... Зброя за всяку ціну! – ось наше сьогоднішнє гасло. У кого зброя, той і буде диктувати події”, – так говорить Шахай з „Чотирьох шабель”. Ця мова нагадує нам також мову Марини Чайки з „Патетичної сонати” Куліша, мову Аґлаї з „Вальдшнепів” Хвильового. Така мова немислима в устах дореволюційної українофільської й народницької інтеліґенції, як немислима й в устах соціялістів штибу Винниченка.

 

Ми порівнюємо літературні образи з живими історичними постатями цілком свідомо, знаючи, що літературні образи нових людей є художньою проекцією їх творців і відтворення реального процесу формування нового покоління. Цьому поколінню вже мало дозволу розмовляти й писати українською мовою. Своїм приятелем воно вважає лише того, у кого „зброя говорить по-українськи”.

 

Проблема нової людини, а через неї й проблема відродження наці, є однією з центральних проблем української пореволюційної літератури в Наддніпрянщині. В цьому виявляється дуже важлива риса українського націоналізму як ідейного й політичного руху: його завданням є не лише визволення українських земель від окупантів і побудова Української суверенної держави, а й духове відродження української нації й української людини. Український націоналізм є дуже критичний і вимогливий у відношенні до сучасного морального й духового стану української нації й далекий від ідеалізації нашої відсталості. А тому він стремить до того, щоб вилікувати душу народу від апатії і всіх вад, набутих віками бездержавного існування і запалити його вогнем ентузіязму й посвяти в ім’я національних ідеалів. Ця настанова дуже яскраво виявилася в багатьох творах українських письменників. „Події змінюють вдачу тих, хто їх робить, – писав у свій час Донцов. – Хто знає, чи бурхливі роки від 1914 не перетворять психіки народа-плебея в психіку народа-володаря?”

 

І, зокрема, відзначав 1925 року: „Цікаві процеси відбуваються тепер в Совєтській Україні. Тут можна спостерегти духовий здвиг, глибокий і вагітний необчислимими наслідками. Приглядатися йому можна головно в літературі”.

„Як за білого, так і за червоного самовладства, до літератури мусіли тікати і публіцистика, і філософія, і партійництво. Література в ці тяжкі часи була тим свічадом, в якім тремтів ритм національної душі, в ній же маємо шукати зовнішніх проявів тієї переоцінки вартостей, яка починається на великій Україні”.

 

І далі: „Коли ми хочемо говорити про „досягнення революції” в сфері національної психіки, то одним з головних певно буде смерть прекрасної просвітянщини. Нова епоха та її література внесли одне незаперечне позитивне: культ чину й успіху, що так вражає на тлі розхлябаної сентиментальності попередньої доби... Коли говорити про літературу, то скажу ще: є серед еміґрантських письменників такі, що мають залізо в жилах і сталь замість нервів. Але таких більше на Україні... Наша національна ідеологія трошки знає, але мало хоче. Сього „хочу” і бракує їй, але воно поволі постає на далеких степах України... Такий сенс того ідейного здвигу” [Дмитро Донцов. „Наша доба і література”].

 

До цього можна лише додати свідчення історика української літератури, що „не все написане могло побачити світ”, „художня продукція по журналах тільки почасти виявляє всю могутню енергію збудження маси” [О. Дорошкевич, 1924 р.].

 

Пореволюційна доба є новою добою також і в ідеологічному її виявленні, вона має нове ідеологічне обличчя в порівнянні з дореволюційним часом. Це насправді новий щабель у розвитку української суспільно-політичної думки, синтеза нових духових вартостей. На тлі ідеологічної спадщини попередніх років (українофільське народництво, драгомановщина, соціялізм) ідеологія пореволюційної доби являє цілком нову, якісно відмінну систему цінностей. Елементи „стихійного” націоналізму, які знаходилися в попередній добі в інертному стані самоохорони свого національного „я” і в пасивному спротиві перед загрозою асиміляції, в новій добі перейшли в динамічний стан владарної волі ствердити себе в українській суверенній державі, в національному відродженні українського народу й в піднесенні української культури з рівня етнографічного провінціялізму в Російській імперії до рівня самостійної культури в усій повноті виявлення її творчих потенцій. Все це складає поняття українського націоналізму в модерному його значенні. Нова доба відродження української культури на підсовєтській Україні 1920-х років однозначно відбувалася під знаком ідеології націоналізму.

 

В УССР ця ідеологія вважалася найбільш небезпечним явищем, і прояви її в творах українських письменників каралися як найбільший протидержавний злочин. Пряма пропаганда чи навіть наукові теоретичні праці в питаннях українського націоналізму в УССР були неможливі, але барк теоретичного, філософського опрацювання цієї ідеології не дає ще підстав стверджувати, ніби український націоналізм в УССР не мав ідеологічної викінченості й поширення. Слід мати на увазі, що в 1920-х роках основні теоретичні праці українського націоналізму, які видавалися за кордоном („Націоналізм” Донцова, львівські журнали „Літературно-науковий вісник”, „Розбудова нації” тощо) були доступні значній частині українських науковців і культурних діячів. На ці праці в совєтській пресі появлялися окремі рецензії, цитати з них дуже рясно прикрашали полемічні статті літературних дискусій. Критика „українського буржуазного націоналізму” в деяких статтях з совєтської преси робила часом враження пропаганди ідей цього самого українського націоналізму, прикритої лайливими епітетами. Особливо „підозрілою” в цьому відношенні є критика в журналі „Пролітфронт”, де отаборилися ваплітяни-хвильовисти після розгрому „Вапліте”.

 

„Підозрілим” є саме завдання, яке поставив перед собою цей журнал. У зверненні до читача в першому числі писалося: „Боротьба... з ворожою нам ідеологією в явних і прихованих формах, боротьба з фашистською ідеологією, як, наприклад, з донцовщиною, з націоналістичними проявами всякого ґатунку („хвильовизм” тощо) є перше бойове завдання „Пролітфронту”.

 

Українському читачеві тільки того й треба. Він багато чого довідався саме з журналу „Пролітфронт”. Так Г. Епік у статті „На поточні теми” розповідає про „доктора Донцова”, який проповідує „давно стерті з лиця історії затрухляві істини про культ сильної людини, що цього, мовляв, дала тільки Европа й що за неї, на цю донцівську Европу, має орієнтуватися кожний, хто хоче порятунку”. Епік полемізує з Донцовим, прямо звертаючись до нього: „Проповідуйте ваші істини про „завершений тип сильної европейської людини”, удосконалюйтесь у брехні на наш Радянський Союз і робіть вигляд, що ви непереробний. За це дорого заплатить вам польська дефензива”. Із статті Г. Епіка український читач довідався про „Літературно-науковий вісник”, почув імена О. Бабія, Е. Маланюка та інших.

 

У такій спосіб „Пролітфронт” спопуляризував і орган Проводу Організації Українських Націоналістів „Розбудова Нації”. Статтю про це видання 1930 року підписано псевдом „Варвара Жукова” – це був ніхто інший, як Кость Буревій, якому вже не можна було друкуватися під своїм прізвищем. Про „Розбудову Нації” Варвара Жукова згадує і в статті „Фашизм і футуризм”, де доводиться, що націоналістичний ухил „Нової генерації” не випадковий. „Нова генерація” була найбільшим противником „Вапліте” й гостро виступала проти Хвильового з обвинуваченнями його в націоналізмі. Тепер виявилося, що й сама „Нова генерація” „поволі почала котитися до дрібнобуржуазного хвильовизму і заспівала панегірики Йвану Степановичу Мазепі”.

 

Після того, як Варвара Жукова довела закономірність скочування „Нової генерації” до націоналізму, вона чомусь пише далі про те, що „Розбудова Нації” – „орган Проводу Українських Націоналістів”. Про цих націоналістів Жукова, себто Кость Буревій, пише такими словами: „Цим патріотам нашої батьківщини не подобається...” і т.п. „Наші фашисти давно вже почали шукати серед радянських письменників того Мойсея, що виведе нашу літературу з московсько-комуністичного полону”. При цьому цитується „Розбудова Нації” за 1929 рік, ч. 5. Коли взяти до уваги, що слово „фашисти” в совєтській пресі прикладалося до всього, що було ворожим московському комунізмові і через це втратило всяке значення, можна дійти висновку, що така „критика” українського націоналізму є лише тактичним засобом його пропаганди й можна дивуватися такій відвазі автора даного матеріялу.

 

У цитованій вище статті Г. Епіка наводяться, між іншим, слова Д. Донцова про те, що треба спрямувати український літературний процес на „принципіяльні шляхи націоналізму”, а також слова О. Бабія (мабуть, з „Розбудови Нації”) про те, що „мусимо в першу чергу знищити і розбити ідеологічні основи літератури марксівської, більшовицької”. „Не будемо більше наводити таких і подібних до них прикладів, що їх так щедро дає „Літературно-науковий вісник”... Хочемо лише заявити про те, що в наступних номерах нашого журналу ми подбаємо розкрити те смердюче українсько-фашистське болото, що за підтримкою білої Польщі гуртується навколо „ЛНВ” й жалюгідно намагається якось вплинути на український культурний процес”.

 

Слова ці не випадкові й за формою заперечення змісту тут криється його ствердження. Цікаво, що й сам Г. Епік, назвавши культ сильної людини давно стертою, трухлявою істиною, приймає її з поправкою: не ви, еміґранти, а „ми являємо досконалий тип нашої сучасної людини. От про цю людину ми, молоді та сильні, будемо писати”.

 

Звертає на себе увагу ще одна риса тактики Хвильового та його друзів з „Пролітфронту” після розгрому „Вапліте” і „хвильовизму” – це пов’язання всіх проявів українського націоналізму в різних організаціях і середовищах ув один спільний ідеологічний ланцюг. Коли почався процес СВУ, Хвильовий помістив у журналі „Комуніст” статтю „А хто ще сидить на лаві підсудних?”, в якій указав пальцем, що поруч із Єфремовим, Старицькою-Черняхівською та іншими підсудними українськими інтеліґентами сидить і він – Микола Хвильовий зі своїм „хвильовизмом”. Цей же Хвильовий помістив у журналі „Пролітфронт”  статтю „Кричуще божество”, в якій виявив „хвильовизм” серед тих, хто найдужче його поборював, себто в журналі „Нова генерація”. За одним заходом Хвильовий ототожнює в цій статті „хвильовизм” із „мазепинством”. Далі в журналі „Пролітфронт”, як ми бачимо, проводиться нитка до „Літературно-наукового вісника” і „Розбудови Нації” й до самого Проводу Організації Українських Націоналістів.

 

На загальних зборах „Пролітфронту” 24 березня 1930 року винесено резолюцію такого змісту: „Зачитавши „протест” т-ва українських письменників і журналістів у Празі, надрукований у фашистській львівській газеті „Діло”, яке протестує проти суду над СВУ, вбачаючи в цім процесі терор проти культурних і наукових робітників Радянської України...” і т.д. Виникає питання: який сенс відгукуватися на протест еміґраційних письменників, надрукований у закордонній газеті, яку в СССР ніхто не читає? Відгук на цей протест у формі резолюції надруковано, звичайно, під дуже лайливим заголовком у Совєтському стилі: „Проти брехні озвірілих куркулячих недобитків”. Але читачі в УССР уже звикли на таку лайку не реаґувати, а шукати дійсного сенсу в таких резолюціях. А сенс полягає в тому, що резолюція доводила до відома, що у Празі існує Товариство українських письменників і журналістів, яке в процесі СВУ вбачає терор проти культурних і наукових робітників Радянської України і проти цього протестує. Тут є над чим подумати, особливо, коли взяти до уваги, що на лаві підсудних з СВУ сидить не лише „буржуазна інтеліґенція”, а й Хвильовий, а з ним і всі „хвильовисти”.

 

Не забулася й заява самого Хвильового, коли він ще був „хвильовистом”, про те, що його устами „говорить молода українська інтеліґенція”.

 

Вплив ідей українського націоналізму, які пропагувалися за кордоном в таких журналах як „Літературно-науковий вісник”, „Розбудова Нації” та інших, серед підсовєтської літературної еліти, безперечно, наявний. У своїй праці „На два фронти в боротьбі з націоналізмом” А. Гірчак, наприклад, відзначав:

„Коли читаєш публіцистичні твори М. Хвильового, то часом забуваєш, що саме читаєш – Хвильового чи Д. Донцова. Можна виписати цілі сторінки із творів обох цих авторів, і різниці між ними не знайдеш. Думки Хвильового і Донцова про Европу, про російську літературу, про людину з сильною волею і таке інше – абсолютно тотожні... Наприклад:

1. ”І коли наша література хоче створити коли-небудь геніїв – мусить учитися у великих націй, а не у Росії...”

2. ”Велика російська література не здатна виховати сильну і здорову, цілісну і залізну людину, яка буде мати залізні нерви...”

Читач, мабуть, подумав, що перша цитата належить М. Хвильовому, а друга – Донцову. Ні, шановний читачу, якраз навпаки. І таких прикладів, таких випадків можна вказати не один”.

„Донцов рішуче підтримував Хвильового... Хвильовий не раз заявляв, що він не боїться, коли його думки сходяться з думками клясового ворога. Він не вважав це дискредитацією своїх ідей. Також і Донцов радів тому, що „червоні”, в першу чергу М. Хвильовий, повторюють і засвоюють фашистські ідеї... Хвильовий писав: „Якщо наші погляди... зійдуться з чаяніями нашої ж таки дрібної буржуазії і навіть фашистів, то це зовсім не означає, що ми помиляємося”. Донцов на це відповідає Хвильовому так: „Ні, не означає. Але доповнимо: якщо думка про те, що наша нація (незалежно від того, яка кляса з нею себе ототожнює) мусить вийти з ролі „приєднаної”, мусить іти за своїм нездоланним бажанням виявити своє національне лице – коли цю думку засвоять і червоні, то це зовсім не означає, що ми помиляємося”.

 

Говорячи про вплив ідей українського націоналізму, ми зовсім не схильні його переоцінювати. Український націоналізм в УССР є явище органічне, а не наносне „з Заходу”, „з Галичини”, і дуже часто збіг думок його носіїв на Західній і Великій Україні пояснюється не впливом, а єдністю духового процесу на всіх українських землях. Український націоналістичний рух у формі ОУН і український культурний процес або „український ренесанс 20-х років” в УССР – це лише різні форми вияву одного всеукраїнського процесу ідейної і духовної кристалізації українського націоналізму в модерному значенні цього слова. різні обставини під різними окупантами диктували різні форми й різну тактику. В УССР український націоналізм не мав змоги виявлятися у властивих для нього організаційних формах і застосовувати таку ж саму тактику, що й, скажімо, на західноукраїнських землях під Польщею. Силою цілої низки обставин український націоналізм в УССР діяв на культурному фронті.

 

Деякі художні твори українських письменників в УССР, як от, наприклад, „Вальдшнепи” Хвильового або „Патетична соната” М. Куліша є більш яскравим виявленням ідеології українського націоналізму і більш важать, ніж, скажімо, „Націоналізм” Д. Донцова. Публіцистика Хвильового, незважаючи на домішку совєтської фразеології, не поступається перед публіцистикою Донцова, якщо судити про її зміст. Головним засобом пропаганди націоналістичних ідей в УССР стала художня література. І це не випадково. Естетика Хвильового і ваплітян з їх провідним стилем „романтики вітаїзму”, є націоналістичною естетикою. „Художній твір мусить не тільки ставити і розв’язувати суто художні проблеми, а й ставити й розв’язувати в художніх формах проблеми ідеологічні. Художня література орудує не точними формулами, а в пляні певної ідеології формує емоції”, – таке завдання ставили ваплітяни перед українською літературою.

 

В пляні якої ідеології формували емоції своїх сучасників діячі українського відродження 1920-х років – про це написано не одну статтю ворогами цього відродження. Центральний орган ЦК ВКП(б) „Правда” у статті про „Патетичну сонату” Миколи Куліша писав: „В цілому, основному і головному ця п’єса не наша... ця п’єса віддзеркалює чужу пролетаріятові й совєтській державі „філософію” українського національного руху... Хотів того чи не хотів Куліш, але він у талановитій формі надав у своїй п’єсі послідовну апологетику не пролетарської, не большевицької, а націоналістичної, донцовської філософії історії”.

 

Оцінка багатьох творів української літератури, як творів націоналістичних, дістала апробату також і за кордоном, у пресових органах і статтях українських націоналістів. Деякі з цих творів передруковувалися в „Літературно-науковому віснику” та в інших джерелах. Донцову належить одна з кращих статей про Хвильового. Провід Українських Націоналістів, як це бачимо з матеріялів журналу „Розбудова Нації”, пильно стежив за процесами, які відбувалися в УССР. Про це свідчать також праці С. Николишина „Націоналізм у літературі на Східних Українських Землях”, а також „Культурна політика більшовиків і український культурний процес”.

 

Усе це дає нам підстави ствердити, що український націоналізм є явищем всеукраїнського змісту і значення. При всій різниці соціяльного і політичного ладу в УССР і на західноукраїнських землях під Польщею, Румунією чи Угорщиною, і не зважаючи на різні обставини, створені різними окупантами, процес формування й кристалізації українського націоналізму являє собою органічну єдність на всіх українських землях. Різниці в трактуванні окремих проблем і програмові розходження в окремих питаннях в середині українського націоналістичного руху не є запереченням такого погляду.

 

Петро ГОЛУБЕНКО



 
повернутися