11-17.6.2012

МИ В СВІТІ
Наші Символи
Реґіональна Хроніка
Політика
Культура
Історія
Україна incognita
Мова/Язык
Кишенькова Книжка
Захід-Схід
Українські дослідження
Туризм
Жартуймося!
Українофобія
Усяке різне
Канадсько-
Український
Бібліотечний Центр



Анкета правильного харчування

Павлорадський Iсторико-краєзнавчий
сайт. Життя регiону

www.domivka.net
- Домівка - українська мережа



The UPA - Ukrainian Insurgent Army

Інститут Україніки

уkраїнсьkа елеkтронна бібліотеkа

ОУН-УПА: легенда спротиву


Тут спілкуються українською

Форум для патріотів України

Український Лікнеп

Український козацький портал

Офіційне видання прес-служби Київської Патріархії УПЦ Київського Патріархату

Kosiv Art

.: Хутір - Своє Село :. - українською до цілого Світу

Олег Тягнибок
ВО "Свобода"

Наше-Рідне

free counters


МІСТО 3,5 ТИСЯЧ ЧОВНІВ
03.10.2005 12:22

 

МІСТО 3,5 ТИСЯЧ ЧОВНІВ

Подорож на крайній південний захід України, до гирла Дунаю

Південь України. Одеська область, Ізмаїльський район. Вилкове – невеличке містечко, яке стоїть у прямому сенсі цього слова на воді. Точніше – на штучно утворених людьми острівках...

Дивина почалась уже на підїзді до Вилкового – нас декілька разів зупиняли військові патрулі та міліція. Це додало гордощів, бо, хоча на трасі вело турист і є рівноправним учасником руху, усе ж дорожня міліція, побачивши нас, гордовито відвертається (щоправда, лише в Україні). В Німеччині та навіть Польщі нас часто зупиняли, перевіряли технічну справність, освітлення, листок маршруту, коли рухались групою. В Україні для „дикого туриста” рай – їдь, куди хочеш, де завгодно, бодай при дорозі, облаштовуй стоянку, розпалюй вогнище... А тут... Така до нас увага. Але чого дивуватися – прикордонна зона.

Уже в призахідному сонці нарешті побачили придорожній знак: „Вилкове, рік заснування 1746”. Варто було розглянутися, де б його отаборитись, останніх кілометрів десять нічого, що б нас влаштовувало, не було. Хоча вимоги наші більш аніж скромні: аби близько були вода та ліс чи якась лісопосадка, ще б коли горбочок, то більшого й бажати не треба... Та, здається, ми вже вїжджаємо у місто. Групка дівчат, до яких ми скерувались зі своїми запитаннями, між собою пошептавшись, пустили у наш бік смішки і, мов зграйка горобців, зникли за ворітьми.

- Куди ж ви, шабашники, проти ночі, та ще й таким транспортом, – почули за спиною задерикуватий голос. Позаду сміялася до нас очима молодиця.

- Вас нам сам Господь послав, – зраділи ми й кинулися розпитувати, де тут і що, висловлюємо свої побажання стосовно того, де б ми бажали отаборитись.

- Ні, хлоп’ята, мабуть ви не дуже орієнтуєтесь, куди потрапили. Усього того у нас немає. Їдучи отим своїм транспортом, ви маєте один лише шанс – звалитись у єрик на найближчій кладці і, якщо не розпрощаєтесь з життям, то зі своїм крамом уже точно – поплескала наші „бесаги” – велосипедні торби, що буди прилаштовані як на задніх, так і на передніх багажниках.

- Ох і навантажились ви, хлопці! Здалеку їдете?

- Зі Львова.

- Це ж де таке місто є?

Кепкує з нас, чи що? – не міг повірити, що бодай хтось, хто живе в Україні, може не знати Львова. Не Венеція ж тут справді... Та смиренно відповів:

- На Західній Україні.

- А... – протягнула якось дуже невиразно, – повинна була б здогадатись по мові, але спершу подумала – іноземці...

Ми вже були готові почути звичне – „бандери”, „западенци”, що бува чули тут, на Півдні, та жінка навпаки, мовби засоромилась:

- Ми теж українці, та, на жаль, мови своєї не знаємо... Соромно, звичайно.

Коби ж отак ще й наші урядовці засоромлювались, устиг подумати нишком. Між тим провадила далі:

- Коли бажаєте, можете в мене переночувати, захочете – й довше поживете, якщо у відпустку до нас. Живу сама, тож туристів приймаю. Місця вистачає. Та й із земляків, хоч і далеких, багато не візьму – четвертак за брата. Влаштує?

Ми мовчки перезирнулись – витрати на „готель” у нашому кошторисі не запляновані, але знову ж, куди проти ночі подітися, та й натомилися ми добряче...

- Та чого ви ще й вагаєтеся, хлопці? – продовжувала жінка, угледівши нашу нерішучість. – На материку вам хату не здадуть, а на острови, із вашими „кіньми”, теж ніхто окрім мене не візьме. Це ж тільки я сюди великою бабайкою приїжджаю, бо малого човна у мене якісь нечупари викрали, та десь у плавнях і притопили, другий місяць знайти не можу.

- Гаразд, їдьмо, – вирішили.

- От і добре, от і славненько, – втішилась тітка. – Будьмо знайомі, – мене Марією величають.

Ми по черзі назвали наші імена.

- Ви ж лишень води мінеральної собі прикупіть у магазині. Нашу вам пити не можна. Туристи від неї хворіють...

Човен нашої господині, як тут називають, „бабайка” (правлять ними переважно жінки, від того й бабайка), справді був містким. Відштовхувалася великою жердиною, стоячи позаду, ми ж усілись на єдиній лавці чи поперечині, що теж була розміщена позаду. Велосипеди наші й вантаж умістились вільно на кормі, ще й місця було досить.

- Цілий корабель! – пожартували ми.

- Зазвичай тут їздять інші пасажири, ось такі – вказала на човна, що вигулькнув із-за рогу. Очі в нас округлилися від здивування: на човні в усій красі сумирно стояла молочна корівця.

- Вони що, після такої прогулянки більше молока дають?

- Звичайно, – цілком серйозно відказала Марія, – випасаються ж на луках.

Тут лиш зрозуміли ми, що таким чином тут возять корівець на пасовища.

Їхали досить таки широким каналом. Було навіть екзотічніше, ніж у Венеції, бо човном правила гондольєрка. Нас уже проминули два невеликі човни. Хоча я к в одному, так і в другому були чоловіки, правили ними жінки. Ми одразу ж почали жартувати:

- Чому чоловіки в такому привілейованому становищі?

- Чоловіки тут усі рибалки. З них вистачає своїх рибальських шхун і важкого рибальського начиння. А це наш господарський, бабський транспорт...

Згодом ми довідались, що у Вилковому зареєстровано лише 200 автомобілів і аж 3,5 тисячі човнів. Воно й логічно: що робити в Венеції без човна?

Нарешті ми пристали до берега. Розвантажились. Іще могли розгледіти наш досить таки непоказний „готель” – дуже схожа на наші клуні мазанка. Але й довкола, скільки ми їхали, житло таке саме, щоправда, бачили на вікнах сучасні жалюзі й супутникові антени. Венеція, та без архітектури... Марія одразу ж спостерегла нашу зацікавленість спорудою:

-Ви, хлоп’ята, передчасно носами крутите. Ці мазурки – наша вилківська гордість: замість цегли очерет, обмазаний мулом та потинькований. Замість фундаменту, як два віки тому – мушлі. Гроші є, тепер можна було б і цегляні будинки завести, але у цих особлива термоізоляція. Коли на вулиці плюс сорок, у мазурці тепліше двадцяти п’яти не буває. Ось чому й досі на 90 відсотків Вилкове очеретяне.

Добре помившись, ми за звичкою взялися готувати вечерю, адже в обід лишень канапки жуємо. Та Марія замахала руками, неначе птаха крилами:

- Що ви, хлопці, залиште свої макарони, гріх бути у Вилковому та не їсти ухи [рибна юшка]! Я в момент споряджу.

І справді, запашна золотава юшка небавом парувала на столі. Запахи були такі дражливі, що ми мало не умліли. Стали біля столу:

- Христе Боже, благослови їжу й пиття рабам Твоїм – почав читати молитву Андрій.

Їли зі смаком запашну юшку. Білу, без кісток смачну-пресмачну рибу. Не наважився продемонструвати своє невігластво й запитати, кого з представників лускатих споживаємо. А от хліб! Хоча львів’ян добрим хлібом здивувати важко, хліб був – рай у роті: білий, пухкий, смачнючий! Тут не стримався, запитав:

- Як удається такий смачний пекти?

- Ми печемо по-старому, в пічках із річкового каміння.

Чай теж пах ніжно – чебрецем. Те, що одразу відгадав, із якого зілля чай, вочевидь сподобалось господині:

- Заждіть, зараз вам іще й меду принесу.

Тут ми й справді роззявили рота. Мед Марія винесла у посудині, знайомій нам ще зі шкільних підручників. Вона нагадувала грецьку амфору.

- А це справжня амфора й є, – просто мовила жінка. – Вони в нас мало в кожній хаті, ще за прадідів вимила ріка. Мед і варення лише в них зберігаємо. Круглий рік стоять.

- Маріє, але ж це справжнє багатство, скарб!

- Знаю, туристи ж у мене часто зупиняються, пропонували доляри. Господь із вами, кажу, оці глечики кращі за холодильник!

Підозріливо глянув на Марію, – для мене це було щось зовсім нове: знаю, як гуцули за безцінь продавали старі вишиванки, шкіряні тайстри, череси, згарди, те ж саме гаварецьку кераміку, унікальний український бурштин – усе це нещодавно (та й нині теж) можна було придбати за копійки, а тут диви, які горді... Видно, помітила мою недовіру (згодом переконався: люд тут в основному неговіркий, зате слухати вміють, тонко вловлюють інтонацію).

- Не дивуйтеся: люди в нас гонорові. За Союзу мало не всі мільйонерами були. Осетрина, ікра – дорогі, а ще славетні оселедці-дунайці тут добре ловляться. Великі рибальські сім’ї мали незліченні статки, та й позосталі ніколи не бідували – мед, і загалом усі вилковські продукти на базарі коштують значно дорожче, а рвуть із руками – адже у нас усе екологічно чисте. Дурними були: все в ощадкасу несли або у панчоху. Грошові реформи перетворили нас на бідняків...

- А з якого дива все у вас таке особливе, екологічно чисте? – із прихованою усмішкою запитав Андрій.

-А у нас одне міндобриво – річковий мул. Про це всі знають, і в Одесі, і в Ізмаїлі, і навіть у Бухаресті. Самі ми туди не їздимо. Але вони приїздять на ринки Одеси, аби тільки придбати наш товар... А знаєте, хлопці, живіть тут скільки заманеться, грошей я з вас брати не буду, – промовила господиня, коли з вечерею було покінчено.

- Чим ми заробили таку милість, ніби й часу на те не мали...

- Ви справжні християни. То ж мої брати. Цим усе сказано. Аби пізнати віруючого, багато не треба. Ще ніхто з туристів у мене в хаті не молився. Недарма, як тільки вас угледіла, одразу ж „шабашниками” нарекла.

- А й справді, чого? На шабашників ми ніби й не схожі...

Марія щиро розсміялась:

- Знедавна у нас всіх туристів шабашниками величають. Є тут острів, Шабаш називається. Страшне відьомське місце. Місцеві туди не потикаються, рибалки навіть у крайній потребі, у шторм, ніколи не пристануть до того проклятого берега. Якось приїхала група туристів, десь аж із Пскова. Довго гостили. Пиячили, чіплялись до молодиць і дівчат, одного вечора, добре набравшись, зарядили відвезти їх на Шабаш, із відьмами їм, бач, утіхи захотілось. Господар їх відмовляв, але підігріті алкоголем слухати нічого не бажали, він їх туди й відвіз. Вранці ці екстремали приголомшені, посивілі, першим же катером покинули місто. Відтоді повелося – усіх туристів шабашниками кличемо.

Ми запевнили, що віримо: щось таки воно є. Наприклад, місцини, куди краще носа не потикати. Зауважили, що звідали в Україні багато замків, фортець, підземель, старих палаців та монастирів. Завжди ці місцини пов’язані з якоюсь леґендою...

- Не думаю, що всюди вигадки. Важко припустити, що всі четверо водночас допилися до білої гарячки. Розповім вам іще один випадок. Був у Вилковому старовинний цвинтар старообрядців. Поховань там давно не проводили, бо, як бачите, немає у нас тут площ, які можна безконечно розширяти. Кожен метр там був заповнений. Розташувався він на найвищому (наскільки ми тут можемо говорити про висоти) місці. У кожному разі, весняні повені ніколи його не чіпали. Можливо, власне з тієї причини місцева влада у кінці вісімдесятих „розчистила” кладовище та побудувала на його місці дитячий садок. Та люд у нас переважно все ж побожний, тож не поспішали у такий заклад віддавати дітей. А в тих, хто усе ж віддав, дітлахи безперестанку хворіли. Так практично необжитий садок простояв зиму, а навесні несподівано пішов під „велику воду”. Сліду по ньому не залишилося, слово честі, неначе був тут Бермудський трикутник.

Усі наші віруючі належать до старообрядної церкви, закладеної „липованами”, які першими тут поселилися ще XVII сторіччя, втікаючи від переслідувань московського царя Олексія Михайловича. Серед них і понині є такі радикали, що живуть відособлено на далеких островах. У місто лишень за продуктами, гасом та у храм їздять. Вони по-особливому засмаглі, мідно шкірі, адже весь день на сонці й вітрі. Як і ви...

Що правда, то правда, за два тижні велосипедних мандрів ми нагадували індусів...

- А познайомтися з цими вашими радикалами можна буде?

- Отого вам не скажу. Туристів ми навіть у свій храм не пускаємо, радикали ж із містянами намагаються спілкуватися лише в доконечній потребі. Та хто зна? Мені ви одразу сподобались, можливо, що й вони вас приймуть...

...Ранок зустрів нас лагідними сонячними променями. Марія уже поралась по господарству.

- Де тут помитись? – запитали.

- Дивні ви. Он же вода під хатою, купайтесь!

Роздягшись, занурились у трохи прохолодну воду. Уплав досліджували своє обійстя. Коріння яблунь із Маріїного саду вростало просто у воду. Дивина. Аж не віриться, що цей острів рукотворний, усюди насипні ґрунти. Коли вийшли з води, Марія продовжувала нас інструктувати:

- Тут вам усе можна: рибалити, їсти овочі й фрукти, до яких лише дістане рука. Заборона лиш на воду.

- Але ж ви її п’єте...

- Лише її й п’ємо, ось глядіть, – підійшла до великого бака з галунами, зачерпнула: на вигляд прозора, чиста. – То її так річкові галуни очищають, вона для нас краща за джерельну, та туристи від неї хворіють. Тепер уже й ми кожного ранку приглядаємось до своєї води. Це лиш у піснях Дунай – голубий, насправді ж, бачите...

Вода була жовтавого кольору.

- Румуни Дунай забруднюють викидами з підприємств. Іноді по декілька днів не можемо брати воду...

Усі дні ми звідуємо численні острови, ледве управляючись утрьох з великим Маріїним човном. Дивно бачити, чим лише не вантажать свої маленькі суденця: пливе дзеркальною гладінню копиця сіна, шафа на троє дверцят, корови, коні, свійська птиця. Для мешканців суші видовище доста нереальне, для нас вода – передусім перешкода, яка ділить, а тут вода – з’єднує: ні в дітей, ні в свійських тварин немає перед нею ляку. Човен для них такий само звичний транспорт, як для нас велосипед чи мотоцикл. Іще заспокоювала, заколисувала тиша – вилківчани не полюбляють на усе горло вигукувати, взагалі підвищувати голос. Ще більше здивувало нас те, що не чули ми ненормативної лексики, матюка, що переповнив наші села й міста, звучить і з вуст школяра, і сивочолого діда. Тож не дуже боляче було чути російську мову... Неквапливий, розмірений ритм життя, спокійно-впевнені рухи, ані натяку на поспіх, галоп – це особливо вражало нашого приятеля з Києва: він по-справжньому відпочивав.

На гербі міста Вилкового – риба. Герб розкриває двояку суть вилківчан: вони справжні християни (риба – найстаріший християнський символ), та й усе їхнє життя пов’язане з рибальством. Тут колись працював величезний рибопереробний комбінат, совгосп з 20 сейнерами. Нині з промисловості – лише судоремонтний заводик „Укррічфлоту” зі штатом 100 робітників. Утім, мешканці Вилкового – а їх майже 8 тисяч реальних і потенційних безробітних – від слова „безробіття” не здригаються. Люди здавна звикли покладатися лише на свої сили. Так було за царських часів, як тільки сюди поселилися, так залишилось і тепер. Нащадки старовірів, вони не молитимуться за підвищення зарплат і пенсій, а молитимуться за те, аби не покинув їхніх берегів срібний карась-царьок, бо це – їхня щоденна їжа; аби довше служив човен; аби не рвались рибальські сіті...

Юрій КИРИК

 
повернутися