11-17.6.2012

МИ В СВІТІ
Наші Символи
Реґіональна Хроніка
Політика
Культура
Історія
Україна incognita
Мова/Язык
Кишенькова Книжка
Захід-Схід
Українські дослідження
Туризм
Жартуймося!
Українофобія
Усяке різне
Канадсько-
Український
Бібліотечний Центр



Анкета правильного харчування

Павлорадський Iсторико-краєзнавчий
сайт. Життя регiону

www.domivka.net
- Домівка - українська мережа



The UPA - Ukrainian Insurgent Army

Інститут Україніки

уkраїнсьkа елеkтронна бібліотеkа

ОУН-УПА: легенда спротиву


Тут спілкуються українською

Форум для патріотів України

Український Лікнеп

Український козацький портал

Офіційне видання прес-служби Київської Патріархії УПЦ Київського Патріархату

Kosiv Art

.: Хутір - Своє Село :. - українською до цілого Світу

Олег Тягнибок
ВО "Свобода"

Наше-Рідне

free counters


Дмитро ДОНЦОВ. ЧИ РОСІЯ Є НЕПОБОРНА?
19.09.2005 09:54

 

Дмитро ДОНЦОВ

ЧИ РОСІЯ Є НЕПОБОРНА?

Політики, які дивляться тільки на поверхню подій, – перелякані поверхнею, простором Росії, мають її за непоборного велетня. Окрім цієї поверхні, на доказ наводять, очевидно, історичні факти: невдачу походу Наполеона. Перед ним – Карла Шведського, а по нім - Вільгельма і Гітлера.

Факти є фактами, лише треба вміти їх пояснити.

Відразу поставлю тезу, яку постараюся довести в цій короткій статті, або бодай показати, що її можна довести. Ця теза: причини успішності, з якою Московщині удавалося позбутися досі всякого наїзника, були не військово-стратегічної, а політичної натури.

Візьмімо похід Карла Шведського проти Пєтра. Всупереч історикам російським і тим українським, які є під їх сугестією, – похід Карла ХІІ так само добре міг скінчитися перемогою шведів, як скінчився їх поразкою. Генерал Юнаків, у своїй капітальній праці про „Велику північну війну” (опублікованій у виданнях „Імператорського Воєнно-Істор. Об-ва” перед 1914 р.) – доводить, що інвазія Карла поставила була Московщину на край загибелі. Автор Оксфордської історії европейського Сходу твердить, що союз шведського короля з Мазепою – був єдиною його реальною політичною комбінацією. Але виправа не вдалася. Чому? тому, що їй на перешкоді стала короткозора політика европейських держав: по стороні Пєтра проти Швеції стали Данія і Польща. Цього було забагато для однієї Швеції...

Два роки по Полтаві, дипломатії Гетьмана Пилипа Орлика вдається втягнути Туреччину у війну з царем Пєтром. На прутських степах царська армія, разом з Пєтром, була окружена турками і цареві нічого не лишалося – в нормальнім розвитку подій – як капітулювати і стати в’язнем Порти. Можна собі уявити, як такий безславний кінець Пєтрової кар’єри відбився б на долі Росії!

Але сталося інакше: зваблений діямантами і жіночими чарами цариці Єкатєріни І, яка була при царі (вона була такою самою повією на троні, як і друга Єкатеріна), – везір прийняв викуп і випустив царя з його військом із певної катастрофи, лише змусивши підписати ганебний для Москви мир, який між іншим гарантував незалежність України, але якого потім Пєтрові і не снилося додержувати. Як у 1711, так у 1709 рр. не стратегічна неможливість розгрому Московщини врятувала її, а нефортунна політика державних мужів Заходу і Туреччини.

Виросла ж Росія – після „смутнава врємєні” (від смерті Івана Грізного до 1613 р.) також завдяки політичній нерішучості Заходу: вже за Івана Грізного не бракувало голосів перестороги далекозорих – та, на жаль, осамітнених, політиків Заходу перед небезпекою розросту Московщини. Славний дюк Альба, вже в 1571 р. упоминав німецькі імперські Стани не посилати артилерії і взагалі модерного узброєння москалям, бо – казав – „коли московський цар сприйме всі новини воєнної техніки, він стане сильнішим ворогом, грізнішим не тільки для Німеччини, а й для всього Заходу”. Але Заходові важніше було гандлювати нині, ніж думати про завтрашню небезпеку. Так само, в ті самі часи, не брало зі сторони чужинців, що довго служили в „опричниках” царя, детальних проектів інвазії на московське царство зі сторони Білого моря, щоб зруйнувати імперію царя, „одвічного ворога всього християнства і жахливого тирана”. Один автор такого проекту інвазії Московщини дораджував навіть, як зібрати потрібну для того армію: так, як у наші часи роблять не раз большевики (В Еспанії, в Греції) – а саме: створити міжнародний корпус із маси безпритульних вояків, які, в наслідок тодішніх війн, безпритульними масами блукали по просторах західньої Европи. Але ні ці проекти, ні перестороги дюка Альби, не зробили в Европі популярною ідею боротися з загрозою московського наїзду. Так само, як не дуже вплинули на російську політику Европи перестороги і дипломатична акція екзильного Гетьмана Пилипа Орлика.

Похід Наполеона не вдався, але – як твердять деякі історики Заходу – не через стратегічні причини. Плян цісаря був дійти до Двини й Дніпра і зайняти там оборонні становища, укріпитися на цій лінії, поробити склади всього потрібного для армії, а на Москву рушити щойно на весні 1813 р. Загонистість корсиканця і віра в свою зірку, а також і ради деяких нетерпеливих маршалів – спонукали Наполеона залишити цей плян і погнати – в зимі – на загибіль, якої можна би було уникнути. Непідготованість до зимового походу довершила решту. Деякі автори твердять, що якби інвазія була ліпше підготована, то навіть відступ з-під Москви не приніс би за собою поразки. Відступаючи, французи могли б у Вільні стрінути москалів із своєю армією у двічі міцнішою від них.

Не в хибності пляну інвазії, – твердять ці автори, - а в хибах його виконання лежала причина невдачі. Але головна – знову в політиці. По захопленню армією Наполеона всієї Польщі, Білої Русі, частини московських земель, по набліженню до границь України, – в населенні Росії і навіть серед самої армії почала ширитися деморалізація і дух пораженчества. З мемуарів російських того часу знаємо, яку деморалізацію викликало опущення Москви. Відступаючу, розбиту під Бородиним, російську армію, якої деякі частини відходили через Москву, – населення столиці обкидало образами і лайками. В самій армії вже слабнув спротив. Знаємо випадки, коли священники на Білій Русі приводили нарід до присяги цісареві Наполеонові; значний виступ маршала шляхти на Україні Лукасевича, який на бенкеті підіймав тост за Наполеона. Може це була лише бравада однієї людини, але коли її допускалося в країні, ще зайнятій російською армією, – свідчить про величезний упадок російського престижу в ній. А найголовніше, почалися розрухи серед селян. Пішли чутки, що Наполеон – син Єкатєріни і йде вертнути селянам свободу; почалися бунти селян проти поміщиків. Наполеонові дораджували видати універсал про визволення селян. Це могла би бути іскра, якої пожар спалив би армію російську (що складалася ж із селян-кріпаків), захитала б оборонною силою країни і самою позицією царя... Наполеон не зробив цього, навпаки, в деяких випадках власною збройною силою здушував селянські повстання проти поміщиків, не хотів „розплутувати стихію народнього бунту”. Тоді цей народній бунт – піднявся проти нього ж.

Пізніше він жалував невикористаної нагоди, як знаємо з мемуарів його адьютанта Коленкура, з яким промчав санками весь довгий шлях від Москви до Парижу в зимі 1812 р. Пізніше зацікавився козацькою „Енеїдою” Котляревського, пізніше доручив надворному історикові Лезюрові написати історію козаків українських (і донських) – очевидно, як елементу, яким завше в історії підважувалася потуга московської імперії. Але було запізно...

Бачимо, отже, що і в цій імпрезі Захід боявся взяти до рук зброю, яку безнастанно проти нього уживала Московщина – починаючи від аґітації на Україні проти козацької старшини, в Польщі – проти шляхти, на Балканах – проти „беїв” турецьких, а тепер всюди – проти „буржуазії”. А головно, не зважав Захід на момент національний, на многонаціональний склад потворної імперії, на національні лінії поділу, куди найкраще було б загнати клин, щоб розщепити Росію. Так було тоді, так самісінько є й тепер. Політика, а не стратегічні причини, винні в невдачі нападів на Московщину.

В Кримську війну (коли Росія оволоділа Румунією), на щастя для Европи і для людськості на чолі европейської політики стояли державні мужі, що бачили далеко. Англія зорганізувала протиросійську коаліцію з Туреччини, з Франції Наполеона ІІІ, з Сардинії і з самої себе. Ця коаліція вигнала москалів з Румунії, з Балканів взагалі, розгромила армії царя на Кримі, взяла Севастополь, затопила фльоту Росії і змусила Нікалая І зажити отрути, а нового царя просити миру за ціну принижуючих умов: Росії було заборонено тримати воєнну фльоту й укріплення на Чорнім морі. Там, де політика була на височині завдання, спроби поконання Росії удавалися. Правда, успіх був половинчатий, та цьому знов таки причиною була політика. Західні союзники настирливо жадали від Австро-Угорщини прилучитися до коаліції. Габсбургська монархія тоді, як ще не була об’єднана Прусією Німеччина, – була першою військовою силою (крім Франції) в Европі; її участь у війні – могла би привести до поважніших клопотів у Росії і не так ще захитати її великодержавне становище. Але Австрія лишилася невтральною, обмежившися військовою демонстрацією на границях... Лише 22 роки по Паризькім мирі, що закінчив Кримську кампанію, московський ведмідь, користаючи з розгрому Франції в 1871 році, знову посунув на Балкани. Царські армії вже стояли майже у брам Константинополя, готуючись вступити до нього... Енергійний натиск Великої Британії і концентрація її фльоти на турецькім побережжю, – змусили царя відступити і залишити не тільки Константинополь, але й Балкани.

В 1905 році, під час російсько-японської війни, поразка Росії не перемінилася на катастрофу тільки завдяки приязному відношенню до неї Заходу. Тоді Росія пішла на мир не так під ударами японської армії, як під загрозою революції, яка і вибухнула в жовтні 1905 року. Ця революція не була жартом і лише з великим трудом царатові удалося опанувати її і ввести в русло леґальної опозиції (Дума).

Коли б Росія, розгромлена на Сході, нищена революцією всередині, зазнала би нападу з Заходу, зі сторони Німеччини і Австро-Угорщини, – імперія розлетілась би напевно. Бо хто знає, чи поспішили би держави крайнього Заходу на поміч їй, вже непоправно розбитій на далекім Сході, в розгарі революції всередині, битій свіжими арміями з Заходу? А поміч Америки в 1905 році була виключена – і мілітарно, і психологічно. Але Німеччина того не зробила, навпаки, Вільгельм запевняв царя в своїй приязні. За цю невтральність, своїм західнім сусідам відплатила Росія інвазією на них у 1914 році.

Зупиняючись на теперішніх часах, бачимо те саме: союзники виграли війну з німцями, але програли мир. Що Росія тепер загрожує всьому світові – це зовсім не через її мілітарну могутність, а через проросійську політику Заходу. Причина її могутності та, що Захід – без потреби – віддав їй Манджурію, нарушуючи умову з Китаєм; що не розпочав офензиви на Балканах – на жадання Сталіна і Рузвелта; що віддав москалям Чехію, яку Захід скорше міг взяти сам; що віддав Балкани, можучи їх не віддавати, і лінію Ельби, яку теж міг би не віддавати Москві. Захід сам знищив усі бар’єри, які ставляли спротив російській експансії на Заході і на Далекім Сході, не маючи бажання заступити їх власними бар’єрами. Захід абсолютно відмовляється бачити в потворній імперії зліпку різних національностей і абсолютно не хоче прийняти програму розподілу Росії, не хоче користати єдиною ефектовною зброєю для розбиття імперії і укоськання її імперіялізму. Що ж дивного, що Росія пухне як ропуха і росте як на дріжджах! Не при чім тут неможливість наїзду на Росію з Заходу чи зі Сходу, ні при чім простори імперії. Причина зросту російської небезпеки – в індоленції західньої політичної думки.

Так само, коли німецька інвазія 1918 року не вдалася, то причиною була не мілітарна сила розгромленої і військово не існуючої Росії; невдача інвазії Росії мала за причину західню військову силу, яка не допустила до упадку нової большевицької імперії, як у 1905 році врятувала від упадку царат. В 1941-45 рр. відіграла ролю та сама причина, а головно – знову індолентна політика націонал-соціялізму, головно на Україні, в Польщі і в Балтиці – яка не захотіла ставити ставку на свободу уярмлених народів, лише поставила на „нову білу Росію” з Власовим... Те саме і тепер роблять політики, які іґнорують Україну й інші свободолюбні нації, ставлять політичного всеросійського трупа Керенського. Ні, леґенду (дуже приємну москалям) про неможливість поконати Росію – треба залишити, це лише леґенда. Можна говорити про небажання Заходу розвалити московську потвору, не про неможливість.

Чи це причина до розпачі з нашого боку? Ні, хоч факт цей надзвичайно сумний, тим не менше не управнює нас до жадного капітулянства чи зневіри. Супроти цієї байдужності чи іґнорації Заходу, – можемо повторити те, що писав в останнім зшитку, що вийшов в кінці серпня, напередодні війни, львівський „Вісник”. Він писав: „Українська проблема, як проблема міжнароднього значення росла і вибивалася на верх серед найбільш несприятливих умовин. Ні часи найбільшої потуги царату, часи його союзу з двома найбільшими демократіями зах. Европи, ні часи підтримки тими демократіями російської контрреволюції на Україні, ні часи Рапалло (німецько-російської приязні в 1920-х р.), або загравання Франції з СССР – не ліквідували цієї проблеми. Не потраплять цього й ніякі посуви Сталіна чи Гітлера”. І дальше: „е доводиться говорити – через ту чи іншу хвилеву міжнародню коньюнктуру – про ліквідацію української проблеми... Лише Україна мусить видати людей, які поставили би цю проблему співмірно з її величчю, людей, не манекенів” („Вісник”, 1939, кн. 9, стор. 676-677).

Тепер ці твердження можна повторити.

Особливо часто й неустанно треба би повторяти останню фразу...


 
повернутися