11-17.6.2012

МИ В СВІТІ
Наші Символи
Реґіональна Хроніка
Політика
Культура
Історія
Україна incognita
Мова/Язык
Кишенькова Книжка
Захід-Схід
Українські дослідження
Туризм
Жартуймося!
Українофобія
Усяке різне
Канадсько-
Український
Бібліотечний Центр



Анкета правильного харчування

Павлорадський Iсторико-краєзнавчий
сайт. Життя регiону

www.domivka.net
- Домівка - українська мережа



The UPA - Ukrainian Insurgent Army

Інститут Україніки

уkраїнсьkа елеkтронна бібліотеkа

ОУН-УПА: легенда спротиву


Тут спілкуються українською

Форум для патріотів України

Український Лікнеп

Український козацький портал

Офіційне видання прес-служби Київської Патріархії УПЦ Київського Патріархату

Kosiv Art

.: Хутір - Своє Село :. - українською до цілого Світу

Олег Тягнибок
ВО "Свобода"

Наше-Рідне

free counters


Д. МАЇВСЬКИЙ (П. Дума) НАША ВІДПОВІДЬ (2 Х 2 = 4)
18.08.2005 12:13

 

Д. Маївський (П. Дума)

НАША ВІДПОВІДЬ (2 Х 2 = 4)

Писав колись Антоненко-Давидович: „Бо як два рази по два буде чотири, так ясно й те, що німецьку мову найкраще вивчати в самій Німеччині, на Варшавських вулицях говорять польською мовою і в Росії читають та знають найбільше російських письменників. Але можна все своє життя прожити в одному з українських міст і не знати української мови, можна в київському трамваї звернутися українською мовою до кондуктора і він не зрозуміє або удаватиме, що не розуміє вас... Адже 2 х 2 = 4, а проте в наших українських умовах це треба ще довести”.

Це, зокрема, треба нині довести „українським” комуністам. І як воно не прикро, але власне самі українці, що пішли на службу чужому і ворожому імперіялізмові, на цей раз „українські” комуністи, стали до завзятої боротьби не за самостійність, а проти самостійності України. Немов передчуваючи лиху годину, вони з усієї сили заходилися переконувати українські народні маси, зокрема українські збройні загони, сформовані з українських селян, робітників і інтеліґенції, – що ніякої самостійності немає і не може й бути.

Здобули французи волю – радіють, господарюють і клянуться перед світом і собою, що з незалежності не резиґнують ніколи. Такого ж самого погляду і поляки, серби, чехи, словаки, бельгійці, греки, фіни, румуни, болгари та ін. Всі вони одностайно заявляють, що самостійність для них – передумова всіх передумов. Цій широкій арґументації самостійності сприяє нині ввесь світ і навіть офіційно Сталін і партія. І здавалось би, що справді ідея самостійності стала нині такою цінністю, що її ніхто навіть не відважується заперечувати.

Всі пам’ятають недавнє панування Гітлера, коли німці гордо проголошували, що лише вони можуть мати власну державу, а всі інші народи – це їхні раби. Концепція т. зв „Нової Европи” – це й була та міжнародня система, що в своїй суті виключала й думку про державну самостійність України. Правда, були й „українці”, які покивували головами під диктат ґестапівців і, де лише могли, боролися з українським самостійницьким революційно-визвольним рухом, але з відходом їхнього хлібодавця з України – відійшли, на щастя, і вони.  А народні маси ще раз пересвідчилися в тому, що ідея державної самостійності для кожного народу – це така самозрозуміла річ, як 2 х 2 = 4.

На ділі ж інакше. Два рази два є скрізь чотири, лише не на Україні. Послухайте: „якоїсь незалежної хочуть?”. „Про яку ж самостійну Україну може бути мова?” – горлають наввипередки „українські” комуністи, намагаючись якнайбільше подобатися своїм панам-господарям – кремлівським диктаторам. „За яку ж самостійну Україну борються ці виродки?” – викрикує і західньоукраїнський землячок-підлабузник М. Возняк.

І дивно, і соромно, і боляче. Воюють проти націоналістів – ну й хай би, але чому ж воюють проти ідеї самостійності, чому ж казяться на самий звук цього слова, коли в той же час визнають її (самостійність) за іншими народами? Та ж і Ленін писав про „самоопределение вплоть до отделения”. Чи ж це значить, що Ленін не визнавав права на відокремлення, на незалежність? Та ж і Сталін обіцяв Галичині незалежність у 1921 р. У самій же конституції УССР, у статті 14-тій, написано: „Українська Радянська Соціялістична Республіка зберігає за собою право виходу з Союзу Радянських Соціялістичних Республік”. Яка ж могла бути генеза такої статті? Значить, трудящі мають право боротися, наприклад, за реалізацію 14-ої статті? Пощо ж тоді кричати: „Про яку незалежність України йдеться?” – Та просто про українську державу, в якій українець буде українцем, а дитина українця буде виростати як українська дитина! Йдеться бо хоча б про таку державу, яку одержали поляки, чехи, французи, румуни, фіни, болгари та ін. Чим же ми, українці, гірші за інші народи? Чому незалежність румунів, поляків – це речі самозрозумілі і похвальні, а незалежність України – це „німецька аґентура”? чи думають панове комуністи, що український нарід не доріс до самостійного життя? А може думають, що як вони можуть бути лише наймитами в інших, отже й несамостійними господарями, то такою ж міркою міряють і інших?

Як на помах магічної палички, всі „українські” комуністи почали в один голос кричати, що вони не хочуть самостійності, що вони хочуть бути разом з „великим” російським народом і т. ін. Посилаються на історію, відгрібають всі старі „єдінонєдєлімскіє” чорносотенні теорії про „воссоєдінєніє” України з Росією і т. д. Почали виголошувати на мітинґах промови про „нерозривну дружбу”, позамовляли поетам і письменникам вірші і новелі про любов до великої Росії, а науковцям наказали писати в енциклопедії про конечність об’єднання з історичним братом – великоруським народом. Пощо ж тоді було писати в конституції УССР 14-у статтю, для кого – брехні, обману? Ну, а от не хоче нарід бути в Союзі, а хоче самостійності, це ж доба демократії. Поміщиків і капіталістів на Україні вже, на щастя, немає, а Гітлера от-от також не буде, над світом матиме силу Всесвітня Рада Безпеки, що стоятиме на сторожі демократії, – чом же тоді так боятися цієї самостійності і називати тих, що борються за неї, „найбільшими ворогами”?

Ідея самостійності, як теоретичне явище, визнавана нині і в СССР. Побудовано соціялізм в одній країні. Значить, соціялізм вже переміг. Отже, тепер можна не боятися відокремлення, як це було в 1918 році, коли Скоропадський хотів знову завести панські двори.

Та річ ту не в тому. Не в самостійності, як такій, річ, а в українській самостійності – ось що! Сталін і комуністична московська верхівка більшовицьких вельмож вже міцно тримають Україну в обіймах і чують самк її багатсв, уже таки й привикли трохи до неї, до її скарбів, до території. Вони вклали стільки праці в асиміляцію українців, з великим зусиллям стараються їх приборкати (тюрми, розстріли, переселення) і мали б тепер все це віддати? Ні! Краще вже докінчити цей процес і остаточно включити політично Україну раз назавжди до Росії, створити одну спільну „рóдіну” і ототожнити ці два поняття, які і так колись, як тепер пишеться у більшовиків, були і за княжої доби тотожні.

Отак і говорили б, а то морочать людям голови про „республіки”, про комісаріати заксправ і оборони, про культуру, національну форму (так ніби від форми багато залежить!) і про з’єднання всіх українських земель, і про Хмельницького, і про Шевченка. Ото сказали б просто: „Не било, нєт і бить нє может”, як колись говорили, або що „у пролетаріяту немає батьківщини”, як говорили потім. А то – і є Україна, і її немає, і ніби є український нарід, навіть великий, і ніби його взагалі немає. Ніби конституцією забезпечене Україні право унезалежнитися – і смертю карають тих, що хотіли б реалізувати цю статтю конституції. Бо якщо український нарід є нарід, то тоді і йому належить те право, що дається всім іншим народам. Або коли не визнається за ним цього права, тоді треба сказати одверто, що вже немає українського народу, – от і було б ясно. Бо коли чужинець Хрущов переконує українців, що український нарід не хоче самостійності, то українець вірити в це не мусить. А коли „українці” Корнійчук, Гречуха, Тичина, Вишня, Бажан та інші, нам відомі, заявляють те саме, то ясно, що вони або зі страху лицемірять, або з українським народом і Україною нічого спільного не мають. Бо повірити в те, що вони заявляють, не може повірити і нормальна людина, що 2 х 2 не є 4.  І тут ні до чого не придадуться всі „звернення”, „амнестії”, і т. ін. Тут справа стоїть просто: піти на зраду Батьківщини – або боротися за перемогу. За ласкавий шматок хліба зі столу іншого народу, хоч би й слов’янського, українці не продадуться, бо могли б уже кілька разів за ціну капітуляції продатися от хоч би полякам, румунам, мадярам чи німцям. Значить, марні й силкування намовляти народні маси продатися Сталінові та його кліці – російським імперіялістам.

У своїй немочі боротися з нашими логічними арґументами наші вороги, цього разу „відповідальні” державні мужі – оці хрущови, мануїльські, рясні – вдаються до відомої старої зброї всіх окупантів – брехні, та всіми засобами аґітаційної штуки почали компрометувати всенародний український визвольний рух перед світом і незорієнтованими земляками.

Більшовики знають, що на даному етапі формально перемагає в світі демократія, а це значить, що не можна не прислуховуватися до голосу народніх мас, якщо вони домагаються своїх прав. По розвалі гітлерівської Німеччини залишаються в світі одні більшовики, в країні яких смертю караються всі прояви думки, відмінної від тієї, що її висловлює компартія. Визнавати український визвольний рух за самостійницький – це значить кінець-кінцем допустити народні маси до керування державою. А цього якраз більшовицька сталінська верхівка найбільше боїться. Вона так закохана в свою диктатуру, що й подумати не може, щоб хтось міг інакше думати і мати вплив на керування державою. Отже, треба було українську визвольну боротьбу впрягти в чужого воза. А що тепер найбільше зненавиджений є Гітлер, то й український визвольний рух більшовики пов’язали з ним. Збройну боротьбу українських народніх мас більшовики назвали боротьбою „українсько-німецьких націоналістів”. І зручно, і вигідно! Та треба пам’ятати, що брехня має короткі ноги. Дедалі більше широкій світ починає орієнтуватися у справі визвольної боротьби українського народу проти сталінської окупації. І як не біснується сталінський дипломатичний корпус на теренах чужих держав, щоб довести німецькість українського руху, то правда все виходить на верх! Бо ж нарешті й логіка фактів говорить недвозначно, що тут таки щось не в порядку. Самі більшовики наполегливо доводять, якою жахливою була кривава гітлерівська окупація українських земель. Світ, нарешті, з уст самих більшовиків довідався, що українські народні маси переживали пекло ґестапівського терору: розстріли, шибениці, вивози на каторжну роботу, тюрми, грабування хліба, нищення шкіл, преси, суцільне руйнування культурного і національного життя і т. д. І то правда, бо німецькі чортівські методи панування бачила не лише Україна, а й інші европейські країни. У цьому питанні розбіжностей немає, і світ це розуміє. Але як зрозуміти те, що ті українські народні маси, які пережили період гітлерівської кривавої окупації, нагло стали „гітлерівськими аґентами”? З цього виходить, що або більшовики гірші за німців, або більшовицька пропаганда зухвало бреше, або те й друге разом. Бо нормальна людина не може повірити в те, про що заявляє „міністер закордонних справ” Мануїльський, що провідник ОУН – Степан Бандера – сам з власної волі ще в 1941 році пішов до німецького концтабору, бо вже тоді Гітлер знав, що він програє війну зі Сталіном, а тому треба буде мати Бандеру „з ореолом мучеництва”. Увесь світ знає, а більшовики найкраще, як перевернулося було в біснуватій голові Гітлера після перших успіхів війні на сході. Це ж був 1941 рік. Для „міністра” України Мануїльського це все таке ясне й просте, що він і ввесь уряд Ярослава Стецька впровадив до німецької тюрми – теж за згодою цього ж таки уряду. Чи ж може бути більш наївна арґументація? Виходить, що і всі ті українські патріоти, що гинули на шибеницях Харкова, Києва, Львова, що вмирали від ґестапівської кулі в тюрмах міст України, в Майданку, Авшвіці та інших, – що всі вони були „добровільні” жертви. Ні! У таку брехню світ повірити не може, і вона, замість користі, принесе панам мануїльським лише ганьбу. Ганьбу принесе й арґументація чужинця Хрущова, який іронічно питає, скільки українські самостійники пустили під укіс німецьких ешельонів і чи вбили хоч одного німця? Яка зухвала і люта брехня! Та коли спочатку Хрущов і міг не знати про конкретні бої Української Повстанської Армії з німцями, бо перебував далеко від українських земель, то, повернувшись, міг він коли вже не від українського населення безпосередньо, цебто найкращих свідків усієї боротьби УПА з німцями, то бодай з тих документів ґестапо, що воно їх залишило по своїх станицях, міг довідатися про дворічну збройну боротьбу УПА з німцями.

У місяці липні 1941 року українські самостійники пішли в глибоке підпілля і своєю власною кров’ю документували незалежність своєї діяльності, а під кінець 1942  р. розгорталася на землях України збройна боротьба з німцями, що в 1943 р. набрала масових форм. І про це знає кожний громадянин України, бо ця боротьба була виявом всенароднього гніву до окупантів. Хай свідками будуть десятки тисяч спалених хат на Поліссі, Волині, Галичині, Карпатах, хай доказом нашого чесного змагання буде кров поляглих селян по всіх селах України, кров стрільців і командирів УПА, кров найкращих провідників – сл. пам. Мирона-Орлика на вулиці Києва і Климова-Леґенди в тюрмі Львова. Хай повірять ті, що шукають правди, що коли ми з технічних причин ще не встигли докладно підсумувати великого народнього бою з німецьким окупантом, то це не значить, що ми не знаємо, скільки ми вбили німецьких імперіялістів чи скільки ми пустили їхніх поїздів під укіс. Ми твердо переконані, що правда за нами, і ми не маємо сумніву, що і всі хрущови та мануїльські і таки свої землячки, які зі страху лицемірять, вірять у те, що наша кривава боротьба в період німецької окупації була не забавка в „ореоли мучеництва”, а таки всенароднім збройним зривом. Що таку правду більшовикам важко визнати – це інша справа. Вони лише самі хочуть капіталізувати боротьбу з німцями й їм соромно, що саме український нарід і то тоді, коли вони самі панічно втікали до Уралу й Уфи, звів героїчну боротьбу з німецькими окупантами, довівши тим свою політичну силу на українських землях. Тому то більшовики почали проти українського збройного руху шукати брехливих закидів. Закидають нам, що ми хочемо підкорити українські землі й український нарід німецьким поневолювачам. У голові вічних холуїв не може й укластися думка про самостійне життя. Вони думають, що коли вони є наймити чужого, російського імперіялізму, то й ми мусимо комусь служити і захищати чиїсь інтереси. Приноровившись роками жити в підсонні держави царів і комісарів, вони, цього разу „українські” комуністи, так зрослися духово з чужим народом, що до них і не доходить ідея вільного, власного державного самостійного життя, і своєю міркою міряють український самостійний визвольний рух. І хоч добре пам’ятають, що ще тоді, коли Гітлера й на овиді не було, вже діяв український революційний рух на всіх землях, проте ніяк собі не можуть пояснити, щоб революційний рух міг бути самостійний. Тимто послідовно додумались і до „співпраці з німцями”. Злоба і лють їх стає тим більшою тому, що самі ж більшовики знають, що це неправда. Бо ж ясно, що коли б, беручи теоретично, існувала співпраця Української Повстанської Армії з німцями, то напевно німці саме в нинішній своїй дійсності вимагали б від УПА того, що для них може мати найбільшу користь, а саме: нищення транспортів Червоної армії, що постачали воєнні матеріяли фронтові. Адже ж більшовики знають, що УПА тепер цього не робить, бо НКВД не вивозить українського населення на Сибір. Чи може УПА не в силі зруйнувати тих мостів і залізничних шляхів, що проходять через терени її посилених дій? Так, вона може, але цього не робить! І більшовицькі хрущови, рясні та інші добре про це знають, проте це їм не перешкоджає верещати про те, що загонами УПА командують „німецькі старшини”. Доказом нашої ніби то співпраці з німцями є, за словами Мануїльського, те, що ми маємо німецьку зброю та одяг. Та ж кожна дитина в Україні знає, що цю зброю здобули українські повстанці якраз у боях з німцями, коли ті перебували на наших землях. Вишукувати ж у німецькій пресі, що виходила за німців українською мовою, деклярацій льоляльності „українських” опортуністичних угруповань типу Українського Центрального Комітету Кубійовича, чи Мельника, чи Штепи і все те виписувати на наш рахунок, тобто на рахунок революційного табору, є більш – ніж ганебно. З нами ніхто такою підлою брехнею не воював! Бо якщо ми маємо відповідати за зрадницькі слова ґестапівських аґентів із табору УЦК, Штепи та інших, з якими ми зводили бої, і часто наші кулі проріджували ряди тих зрадників, то в такому разі панове хрущови, мануїльські, рясні мусять відповідати за слова та дії, наприклад, Власова, бо ж він є сталінська дитина компартії і Червоної армії. В усіх наших виданнях (листівках, газетах, брошурах) ми говорили народові правду і закликали до священної боротьби проти німців, на що ми маємо докази. Своїми діями ми врятували сотні тисяч молодих людей від вивозу на каторжні роботи до Німеччини, ми зберегли український хліб від грабунку. Збройними діями прочистили цілі смуги від німецької адміністрації і тим самим дали змогу народові щасливо перетривати страшне лихоліття.

Зате в наших руках є безперечні докази співпраці панів хрущових, рясних із панами кохами і гімлерами. Ще в 1943-44 рр. ми викрили більшовицьких аґентів, які, за директивами з Москви, тісно співпрацювали з ґестапом, щоб ліквідувати український визвольний рух, що в той час зводив криваві змагання з німцями. Ніж у спину українським масам всадили тоді більшовики і то руками гітлерівців. У нашій книзі злочинів німецьких загарбників буде і про цю сталінсько-гітлерівську спілку. Отака правда!

Щоб далі підірвати довір’я до нас в очах трудящих, більшовицькі вельможі верзуть, що наш рух базується на кунацтві, що ми прийняти чужу українському народові ідеологію, а тому й наш рух ніби не є народним рухом і т.д. Нахабну брехню демаскує вже і той факт, що, як і самі більшовики визнають, у визвольній проти більшовицькій боротьбі беруть участь селяни, робітники та інтеліґенція, тобто всі суспільні верстви. А далі те, що написано в наших програмових засадах у питанні безклясового суспільства, розбиває всі спроби звести нас до одної кляси, а також і те, що нібито ми діємо лише на частині українських земель. Та ми знаємо, що причиною таких закидів є те, що більшовики з принципових міркувань мусять заперечувати наш рух, як рух народній. А тим часом вони ж самі в Бельгії, а також у Греції, після приходу туди англійських військ і встановлення влади, почали збройну демонстративну боротьбу. І це на їхній мові називається: „народ” бореться в ім’я демократії. Визнати нашу боротьбу за народню означало б стати на міжнародній арені також і в нашій обороні. І хоч більшовики бачать, що участь у наших революційних діях беруть народні маси, що бореться все населення, зокрема на деяких теренах, однак вони цього не хочуть визнати. І як це не дивно, що ті самі люди, які так завзято домагаються участи всіх народніх партій у керуванні державою в інших країнах, у себе вдома мечем і вогнем випалюють усе, що лише має посмак іншої, неофіційної думки. І тут треба шукати всіх цих огидних і брехливих закидів у наш бік від т. зв. „зрадників батьківщини” починаючи, по через „бандитизм, куркульство, буржуазію, реакцію”, а на „фашизмі” кінчаючи, щоб лише змішати нас з болотом, щоб заплямувати наш визвольний прапор і таким чином компромітувати нас коли вже не перед своїми, то хоч перед світом.

В той же час вони заманюють народні маси у свої тенети своїми розв’язками соціяльного питання. Та чи треба доводити всю облудність і протинародність цих сталінських божевільних експериментів? Чи ж не знають українські селяни, як їм живеться у жебрачих колгоспах і совгоспах та на кого вони працюють? Знають робітники, що в державі „робітничої диктатури” вони стали невільниками нового пана і працюють в умовах найбільшої експлуатації і безправ’я.

Ні, не повірить нарід більшовицькій брехні, що двічі два не є чотири, бо ще не оглух і не осліп та й з розуму не спав. Українські народні маси знають, що боротьба проти більшовицької окупації – це передумова їхнього життя, тимто з такою жертвенністю і самопосвятою приступили до неї. На наше щастя, наш рух не є єдиний, ми не самотні. З нами солідаризуються і співпрацюють поневолені сталінською Москвою народи Сходу і народи новоокупованих европейських країн. Ми знаємо, що недалекий уже час, коли світ знову розкриє загарбницьке імперіялістичне обличчя московського більшовизму і силами всього культурного волелюбного світу зсередини і з-зовні розторощить нарешті другого по Гітлерові кандидата на Ката народів цілого світу.

Український нарід не лише вірить, що так буде, але й робить усе можливе, щоб якнайскоріше це сталося.

І це станеться, бо 2 х 2 = 4.


 
повернутися