11-17.6.2012

МИ В СВІТІ
Наші Символи
Реґіональна Хроніка
Політика
Культура
Історія
Україна incognita
Мова/Язык
Кишенькова Книжка
Захід-Схід
Українські дослідження
Туризм
Жартуймося!
Українофобія
Усяке різне
Канадсько-
Український
Бібліотечний Центр



Анкета правильного харчування

Павлорадський Iсторико-краєзнавчий
сайт. Життя регiону

www.domivka.net
- Домівка - українська мережа



The UPA - Ukrainian Insurgent Army

Інститут Україніки

уkраїнсьkа елеkтронна бібліотеkа

ОУН-УПА: легенда спротиву


Тут спілкуються українською

Форум для патріотів України

Український Лікнеп

Український козацький портал

Офіційне видання прес-служби Київської Патріархії УПЦ Київського Патріархату

Kosiv Art

.: Хутір - Своє Село :. - українською до цілого Світу

Олег Тягнибок
ВО "Свобода"

Наше-Рідне

free counters


З ЖИТТЯ КОБЗАРІВ ТА ЛІРНИКІВ
10.08.2005 12:18

 

З ЖИТТЯ КОБЗАРІВ ТА ЛІРНИКІВ

Невід’ємною частиною традиційного сільського та й міського громадського побуту аж до початку ХХ сторіччя було кобзарство і лірництво.  Кобзарями (бандуристами) і лірниками – мандрівними музикантами й співцями ставали, як правило, сліпі (повністю чи частково) люди. Відомі випадки, коли в їхнє середовище потрапляли  люди з іншими фізичними вадами – криві, епілептики. Жінки серед сліпих співців були винятком із правила. Зокрема, жінки-майстрині відомі серед лірників Житомирщини.

Кобзарі і лірники різнилися між собою своїми інструментами і репертуаром. Кобза, як відомо, – досить великий за розмірами багатострунний щипковий інструмент. Ліра ж, теж будучи струнним інструментом, має клявіші і особливе коліщатко, яке крутять за допомогою ручки. Крім цього, відмінності полягали в тому, що думи в основному виконувалися кобзарями, а для репертуару лірників більш характерними були вірші духовного змісту. Різниця в репертуарі кобзарів і лірників пов’язувалась якоюсь мірою з інструментами, оскільки „багата строєм” бандура більш придатна для виконання світських пісень, ніж „тягуча ліра”. Втім думи співали й лірники, хоча й рідше, ніж кобзарі. Ще одна відмінність стосувалася реґіону поширення лірництва й кобзарства. Справа в тому, що якщо лірництво побутувало на всій території Середньої Наддніпрянщини, то кобзарство було характерним переважно для Лівобережжя. В давнину кобза, як відомо, була улюбленим музичним інструментом запорозьких козаків. Очевидно, від низ вона поширилася в такому „козацькому”  районі, як Гетьманщина, територія якої збігалась з регіоном поширення кобзи в ХІХ сторіччі.

Кобзарі та лірники, яких водили хлопці-поводирі, ходили по селах і містах. Вони грали й співали на ярмарках, храмових та інших святах, запрошували їх на весілля, хрестини тощо.  На ярмарки та храмові свята збиралися цілі гурти лірників і кобзарів. Крім цього, вони ходили поодинці по селах і містах.

Співали кобзарі та лірники думи, псальми, народні історичні, суспільно-побутові, ліричні пісні, пісні-баляди, а крім того, сатиричні та гумористичні пісні. А ще вони грали танці на весіллях, родинних святах, народних гуляннях. Більшість із них вміли імпровізувати; дехто й сам складав пісні.

Ходили по селах кобзарі і лірники цілий рік, часом роблячи перерви лише взимку (у холод та заметілі), навесні та у косовицю й жнива. Найбільше активізувалися вони у періоди календарних свят, на храмові свята і ярмарки, особливо на осінньо-зимовий час, коли відбувалися весілля. Люди платили мандрівним музикантам продуктами й грішми. Причому як самі кобзарі та лірники, так і слухачі таку плату вважали винагородою за роботу, а не милостинею.

Лірники та кобзарі в способі життя і в мандрівному побуті мали багато спільного з жебраками. По ярмарках мандрівні співці й жебраки також часто ходили разом. У народі їх, як і жебраків, називали в більшості однаково: „старцями”, „дідами”. Це все, очевидно, свідчить про спорідненість жебрацтва і мандрівного кобзарства й лірництва. Разом з тим суспільне становище кобзарів-лірників і жебраків було різним. Лірники, хоч і вважалися старцями, займали вище, поважніше і навіть особливе становище в суспільній ієрархії села. Будучи носіями творів релігійно-моралізаторського змісту, вони виступали охоронцями традиційної моралі й давніх звичаїв в українському селі. У народі вони вважалися „людьми Божими”. Недарма етнографи кінця ХІХ-початку ХХ сторіччя вважали, що „лірників потрібно строго відрізняти від інших жебраків. У них більше солідності, статечності, ніж у інших жебраків…” /Боржковський В. Лирники //Киевская старина – 1889. - №11. – с. 654/

Влітку лірники й кобзарі ходили по хатах дуже рано, поки люди ще не йшли працювати. Заходили до хати, обов’язково віталися, бажали господарям здоров’я. Співали пісні як на власний розсуд, так і на замовлення. Одержавши винагороду, лірник чи кобзар зупинявся і читав молитву за здравіє живих і за упокій померлих.

Кобзарі й лірники, як правило, мали сім’ї й домашнє господарство. Інколи заміж за сліпих музикантів виходили такі ж сліпі дівчата, але звичайно дружини їх не мали фізичних вад. Майже кожен лірник або кобзар, крім хати і двору, мав декілька десятин землі, де господарювала його родина. Часто наймали робітників, оскільки це дозволяв лірницько-кобзарський заробіток. Сам „дід”, крім допомоги в домашньому господарстві, як правило, володів якимось додатковим ремеслом. Відомо, зокрема, що сліпі музиканти часто виробляли ліри й бандури – для себе й на продаж. Дуже поширеним серед них ремеслом було виготовлення мотузок, наритників та іншої упряжі. Були й такі, що бондарювали та кравцювали і т. п.

У лірницько-кобзарському середовищі не було спадковості ремесла, як, скажімо, серед ремісників. Це пояснюється тим, що фізичні вади, в тому числі й сліпота, в більшості були результатом випадкового каліцтва. Окрім того, бачачи своє певною мірою принизливе становище і маючи, як правило, власне господарство і якийсь достаток, лірники й кобзарі всіляко намагалися, щоб їхні діти не переймали в них ремесла. У присязі кобзарів Полтавщини, яку вони давали при посвяченні, був навіть особливий пункт, доданий, за переказами, за існування кріпосного права, коли кобзарі, бувало, осліплювали своїх дітей, щоб звільнити їх від панщини: „Як будуть або є в мене діти, хай зрять світ Божий і унаслідують життя мирське-світське”.

Зверталися кобзарі та лірники один до одного на „ви”, а до молодших – на „ти”. Всі вони володіли особливою таємною („лебійською”) мовою, якою говорили, коли боялися, щоб їх не підслухав хтось сторонній.

Кобзарі й лірники всюди по Україні об’єднувалися в спілки. Такі кобзарсько-лірницькі об’єднання звалися „братствами”,  „цехами” або „гуртами” і об’єднували сліпих співців з певної території. Інколи кобзарі й лірники утворювали об’єднання, спільне з жебраками. Такий спільний „старечий цех”, наприклад, відомий у районі Чуднова на півдні Житомирщини. Проте вище становище в цих „старечих цехах” займали кобзарі й лірники, а не жебраки.

Осередком, де збиралися співці братства чи гурту, була визначена ними церква в одному з населених пунктів. У ній братство на власні кошти утримувало ікону, свічки, оливу тощо. Щоб стати лірником чи кобзарем, треба було вчитися і пройти певні випробування.

В учні брали хлопців, сліпих повністю чи частково; інколи, рідше, з іншими фізичними вадами. Бувало, хоч і дуже рідко, що ремеслу мандрівних співців училися й дівчата. Віддаючи хлопця в науку, батько ставив майстрові-лірникові чи кобзареві могорич. Відомо, що лірники Житомирщини ще до прийому в учнівство брали хлопця на пробний термін, що тривав від тижня до місяця. Термін навчання був у різних місцевостях різним. На Житомирщині на початку ХХ сторіччя учнівство тривало 3-4 роки (інколи – рік), на Поділлі в кінці ХІХ сторіччя – 3 роки і 3 місяці, на Полтавщині – 1-2 роки, а „як мале, так і на чотири годи”. В Галичині у той же час учнів брали на 3-6 років. Очевидно, в терміні навчання не було якогось усталеного порядку. Український етнограф і фольклорист В. Гнатюк писав: „Час науки залежить також від того, чи ученик спосібний, чи тумануватий, чи більший, чи менший. Як меншого приймають, то не вчать його відразу, лиш ним послуговуються, тому й довше він мусить бути. Старшого, понад 20 літ, приймають на науку лиш на один рік, бо „він розумійи, шчо йому того потрібно, тому сам на себе настигайи...” /Гнатюк В. Лірники. Лірницькі пісні, молитви, слова, звістки і т. и. про лірників повіту Бучацького // Етнографічний збірник. – Львів, 1896. – т. ІІ. – с. 1/

Звали учнів кобзарі та лірники „хлопцями”, „челяддю”, інколи – „підмайстрами”. Вчителя учень називав „панотцем”, на Житомирщині частіше „хазяїном”, на Поділлі – „дядьком” або „господином хазяїном”, на Галичині – „ґаздою” або „майстром”. Майстер учив хлопця традиціям кобзарсько-лірницьких братств, етикету сліпих співців, вмінню грати та співати.

Сам прийом до гурту („одклінщина”, „визволок”) обставлявся ритуальними діями, які можна назвати кобзарсько-лірницькою ініціяцією. Керували братствами виборні ватажки – „отамани”, „старші”, „цехмайстри” і т. ін. Кожне братство мало скарбницю й скарбника. Всі свої справи члени братства – „брати” вирішували на спільних зборах. Збори відбувалися в містечку, де знаходилася церква гурту під час храмового свята, а також в інших населених пунктах у час ярмарків і храмових свят. Фольклорист Ф. Лавров писав, що популярним місцем збору братств кобзарів і лірників був ліс біля Броварів – між Переяславом і Києвом. На зборах вибирали ватажків, приймали новачків, вирішували спірні питання, судили та карали тих, хто провинився, а також видавали зі скарбниці допомогу тим, хто її потребував. Члени братства дбали про честь своєї корпорації, не допускали, щоб до їхніх лав прибивалися люди з сумнівною репутацією, аморальні, п’яниці тощо. Коли ж хто з лірників чи кобзарів порушував встановлені правила поведінки, виборний суд суворо карав винуватця. Інколи приймали рішення про найвищу міру кари і найбільшу ганьбу – „обрізування торби” (тобто виключення з братства порушника) чи схвалювали рішення „під батоги”.

Члени братства, як правило, мали спільний пісенний репертуар. Незважаючи на належність членів кобзарсько-лірницьких об’єднань до певної території, вони інколи ходили і в інші місцевості. Тамтешні кобзарсько-лірницькі братства при дотриманні певних умов допускали чужих співців на свою територію. При цьому прийшлі кобзарі й лірники обов’язково мали бути членами якогось братсва чи гурту, тобто посвяченими в майстри. Самозванців, що не відбули належного терміну навчання і не пройшли обряду посвячення („визволки”), всіляко переслідували – відбирали бандуру, розбивали її, а на винного накладали штраф.

Братства кобзарів і лірників існували аж до кінця ХІХ-початку ХХ сторіччя. Проте на кінець цього періоду вони почали відмирати, як і особливі обряди висвячення на майстра. Але інститут учнівства та інші традиції кобзарства й лірництва виявилися більш стійкими. Вони існували довше й зникають разом із мандрівними кобзарями й лірниками вже в 1930-40-х роках. До зникнення кобзарства і лірництва як явища великою мірою спричинилися репресії з боку тоталітарного совєцького режиму. „Сліпі барди, – пише дослідник українського кобзарства В. Нолл, – були неконтрольованим джерелом морального авторитету на селі, безпосереднім конкурентом тоталітарної держави. Основа їхнього репертуару складалася з жанрів, що мали як релігійні, так і національні символи, з чим не могли змиритися органи влади”.

Василь БАЛУШОК

На світлині: і сьогодні можна зустріти "модернізованого" кобзаря в Україні - сліпий співець біля Михайлівського собору в Києві

 
повернутися