11-17.6.2012

МИ В СВІТІ
Наші Символи
Реґіональна Хроніка
Політика
Культура
Історія
Україна incognita
Мова/Язык
Кишенькова Книжка
Захід-Схід
Українські дослідження
Туризм
Жартуймося!
Українофобія
Усяке різне
Канадсько-
Український
Бібліотечний Центр



Анкета правильного харчування

Павлорадський Iсторико-краєзнавчий
сайт. Життя регiону

www.domivka.net
- Домівка - українська мережа



The UPA - Ukrainian Insurgent Army

Інститут Україніки

уkраїнсьkа елеkтронна бібліотеkа

ОУН-УПА: легенда спротиву


Тут спілкуються українською

Форум для патріотів України

Український Лікнеп

Український козацький портал

Офіційне видання прес-служби Київської Патріархії УПЦ Київського Патріархату

Kosiv Art

.: Хутір - Своє Село :. - українською до цілого Світу

Олег Тягнибок
ВО "Свобода"

Наше-Рідне

free counters


ЗАБУВ – ПРИГАДАЙ, НЕ ЗНАЄШ – ВЧИ!
04.08.2005 16:35

 

 

Десь років зо п’ять тому зі мною стався один дрібний, але, як до мене, вельми примітний випадок. Я спитав свого приятеля (і разом із тим колеґу по роботі), як треба вірно ставити наголос у слові “сумнівно”? У відповідь він з реготом поставив зустрічне питання: “А ти що, не знаєш? А навіщо ж тоді розмовляєш!?” Авжеж, не знав, бо тоді б не питав – але зачіпило мене не це безглуздя, і навіть не нечемність мого товариша, а зовсім інше. Адже від цієї людини я до того ніколи не чув жодного українського слова, хоча б прийменника якогось маленького: знаючи українську, він спілкувався виключно російською, що в роботі, що в побуті. Мабуть, не варто було, але я обурився з цього глузування: “Якщо ти такий знавець української, чому ж від тебе тільки й чути, що російську?”
“А мені наразі не треба! Всі ж навколо розмовляють так, чому я повинен відрізнятися? Треба буде – буду розмовляти українською…”

Ось такий побутовий конформізм. Він став настільки розповсюдженим, що вже й не зрозуміти, в якій же саме країні ми живемо? Бо майже усі українці вважають, що “знають мову” (ну, а як же – у школу ходили!), але спілкуються виключно російською. Вірніше, такою собі дивацькою мовою, що й не втямити, хто перед тобою: українець? росіянин? Чи, мабуть, представник “племені тумбо-юмбо”? Бо як же інакше назвати людину, що вживає слова і звороти на кшталт “звіздочка”, “ложити”, “обез’яна”, “мені надо” тощо?

Але ж розмовляють саме так, і самі перед собою виправдовуються: мовляв, ми зараз говоримо так, а завтра треба буди перейти на українську – і раптом усі заговоримо! Але що ж таке трапиться завтра? Адже Україна, слава богу, вже чотирнадцять років як незалежна держава, в котрій проголошено державною мовою саме українську! Що ж заважає, що примушує рядового українця чекати якогось майбутнього моменту, коли начебто “треба буде”? Та й що означає цей вираз – “треба”? Невже щось повинно спонукати чи примушувати людину говорити рідною мовою? Звісно ж ні, оскільки мова дається природно, як повітря, як життя, як Батьківщина, і примушення розмовляти рідною мовою це, як то кажуть, нонсенс штибу примушення дихати чи пити воду. Але ми, українці, чомусь соромимося нашої мови, не хочемо розмовляти, чекаємо якогось “моменту”, образно кажучи, відмовляємось від повітря і води. Парадокс? Так, але тільки на перший погляд. Корені цього стану речей – в нашій історії, в роках поневолення, ґеноциду, цькування Української нації з боку численних загарбників, зайд, шахраїв і злодіїв, що триває, куди правди діти, й досі.

Підстава цієї дивної “сором’язливості” – це той “інстинкт самозбереження”, який спонукав наших дідів і прадідів приховувати свою національність, свою культуру, свою мову, бо їх було поставлено перед вибором: або розмовляти рідною мовою, вважати і – більше того – заявляти себе Українцем, або бути висланими, пограбованими, розстріляними. Віками окупанти ретельно нищили усе краще, що було в українців: ліквідувалися українськи інтеліґенти, вчені, письменники, вчителі, інженери, журналісти – тобто ті прошарки суспільства, що є носіями національної ідеї, зберегачами мовних і мистецьких скарбів народа. Нищили українських городян – розстрілами і депортаціями; українських селян – голодоморами і розстрілами, депортаціями, катуваннями… Що таке Україна за минуле століття? Розстріли, голодомори, розстріли, голодомори, розстріли…

“Ми увійшли у місто, – писав очевидець “установления советской власти” у Києві в лютому 1918, – трупи, трупи і кров…” Не просто трупи… Тоді вбивали: за те, що розмовляв українською, носив національний одяг, за портрет Шевченка у хаті. А ось події липня 1941 року у тому ж Києві: представників української інтеліґенції енкаведісти зібрали начебто для негайной евакуацїї, вивезли за місто і вбили – 5147 чоловік. Ви уявляєте собі цю цифру? Про знищених в Бабиному Ярі євреїв знають усі. Нещодавно телевізійний канал “1+1” присвятив цій трагедії декілька годин супер-дорогого ефірного часу. Але хто, коли і де згадав про тих розстріляних 5147 викладачів, поетів, музик, журналістів – знищений інтелектуальний фонд нашої нації?!

А ось ще свідоцтво: “Після виселення у травні 1944 року 120 тисяч кримських татар по Криму поширилася чутка, що тепер будуть виселяти українців. Тоді українці почали записуватися “рускими”. Продовжимо від себе: і намагатися розмовляти російською. Чи не так Крим “перетворився” на “частину Росії”, про що так кортить галасувати російським політикам та їхнім лакузам в Україні. Між іншим, то була не просто “чутка” – дійсно, був готовий таємний наказ за підпісами Г.Жукова і Л.Берії №0078/42 від 22.06.1944 про виселення усіх українців за Урал… І це тільки окремі факти і тільки двадцятого століття. А таке коїлося і 200, і 300 років тому…

Чи дивно, що після такого тотального геноциду, українці, сором’ячись власної мови, розмовляють або мовою чужинців, або паплюжать свою мову до невпізнання? Дивно, що ми взагалі існуємо, відчуваємо себе Українцями! Інші європейські народи, потрапивши до подібній історичній пастці, взагалі зникали, розчинювались у морі агресивних великих націй, а ті, що існують досі – є звичайнісенький “етнографічний матеріал”, позбавлений мови, культури і усвідомлення, хто ж вони такі. Такова доля, скажімо, бретонців, валійців, катальонців, лужічан, вепсів…Та й навіть наших північних сусідів, білорусів. І тільки ми, українці, до яких застосовували терор нечуваних розмірів, зберегли свою вдачу і усвідомлення, свій нестримний потяг до свободи. Ми відродили свою державу, яка, здавалося, назавжди відійшла в минуле, вибороли свою незалежність – кров’ю найкращих. Та невже в нас не вистачить мужности і рішучісти відродити свою напіввбиту мову?

Я звертаюсь до всіх, хто відчуває себе Українцем, Патріотом, кому не байдуже майбутнє нашої неньки-Батьківщини: від найвищого урядовця до простого робітника, селянина; всіх, кто відчуває в себе гарячу кров своїх пращурів – хвацьких і справедливих лицарів-козаків. Годі соромитися нашої культури, нашої мови, наших звичаїв і наших коренів. Так скажімо ж всіму світові, хто ми є, нашою мовою. Розмовляйте українською! Якщо забули – пригадайте. Якщо не знаєте взагалі – вчіть! Вірте: одразу ж ви станете володарями таких скарбів і отримаєте таку велику силу, що життя ваше обрете найвищий сенс – відчуття Батьківщини. І головне – розмовляйте! Не сороміться, якщо будуть помилки – головне само прагнення до мови. Не звертайте уваги на тих “розумників”, що стверджують, нібито “щоб розмовляти українською, треба добре її знати”, роблять “зауваження”, а самі розмовляють виключно російською. Якість надходить разом із практичним досвідом – не буде практики, не буде й мови.

Григорій СУДОВИЙ,

м. Запоріжжя


 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 
повернутися