11-17.6.2012

МИ В СВІТІ
Наші Символи
Реґіональна Хроніка
Політика
Культура
Історія
Україна incognita
Мова/Язык
Кишенькова Книжка
Захід-Схід
Українські дослідження
Туризм
Жартуймося!
Українофобія
Усяке різне
Канадсько-
Український
Бібліотечний Центр



Анкета правильного харчування

Павлорадський Iсторико-краєзнавчий
сайт. Життя регiону

www.domivka.net
- Домівка - українська мережа



The UPA - Ukrainian Insurgent Army

Інститут Україніки

уkраїнсьkа елеkтронна бібліотеkа

ОУН-УПА: легенда спротиву


Тут спілкуються українською

Форум для патріотів України

Український Лікнеп

Український козацький портал

Офіційне видання прес-служби Київської Патріархії УПЦ Київського Патріархату

Kosiv Art

.: Хутір - Своє Село :. - українською до цілого Світу

Олег Тягнибок
ВО "Свобода"

Наше-Рідне

free counters


Роман ЗВАРИЧ. ЗА ЯКУ УКРАЇНУ?
02.08.2005 16:32

 

Роман ЗВАРИЧ

ЗА ЯКУ УКРАЇНУ?

Засадничі постуляти в будові Української Держави

Споконвіку людство прагне свободи й справедливості. Історія – це наче б хронологія людського тяжіння до виразнішого, більш удосконаленого образу справедливості і уведення цього образу у суспільно-політичному ладі вільних, суверенних суспільств. Новітня доба особливо характерна тим, що ці універсальні процеси тісно пов’язані з процесами усуверенення народів і людини. Наріжним каменем сучасного міжнародного права та міжнародних стосунків стала концепція національного принципу світопорядку.

Вже майже всі імперії світу розвалені під тиском цих універсальних процесів усуверенення народів та людини, включно із найжорсткішою в усій людській історії імперією – совєтсько-російською „тюрмою народів”, спадкоємцем якої є т.зв. Російська Федерація, і яка залишається своєрідною міні-імперією, в якій і залишаються уярмлені чимало неросійських народів.

Найдинамічнішою рушійною силою новітньої епохи історії є „ідея нації”, тобто:

а) під кутом справедливого світопорядку – незаперечне право кожного народу на державну самостійність і суверенність та міждержавне співвідношення, побудоване на тривкому фундаменті паритетної рівноправності, і звільнене від усяких ядерних шантажів;

б) під кутом справедливої державної побудови – визнання нації, її загального добра найосновнішим упорядковуючим чинником суспільно-політичних відносин. Особливо в наслідку розвалу совєтсько-російської імперії, все волелюбне, спрагнене справедливістю людство має нагоду перейти на вищий етап у нашому спільному пошуку за універсальним справедливим ладом.

У цій постіндустріяльній добі людство опинилося в кризі, яка особливо спричинена знеціненням найпервинніших вартостей, які досі визначували велич Людини. Причиною такого морального декадансу є поширення капіталістично-ліберального ідеалу, з його приматом необмеженої сваволі суспільно безвідповідальної одиниці, її наскрізь егоїстичних інтересів. Цей розклад, що подекуди, зокрема в західних країнах, вже доходить до скраїнього нігілізму, тим паче загострений тим, що вже понад чверть століття все людство живе під найстрахітливішою примарою майбутнього: тотальне вимирання, безповоротна смерть всього живого, спричинена ядерним Армагеддоном. Зовсім невипадково співархітекторами вже анахронічного ядерного та неоколоніяльного світового ладу були Москва і Вашинґтон – центри, з одного боку завойовницького імперіялізму, а з другого – міжнароднього капіталізму.

Дорога відродження людства, того в ньому, що визначує духову глибину Людини, її природню шляхетність та притаманну їй волю до справедливості, веде через ідею нації, її загальне добро, перед ідеєю необмеженої сваволі одиниці; національно, суспільно відповідальна людина перед національно осиротілою, егоїстичною, суспільно безвідповідальною одиницею-індивідом; через національним та християнським, зглядно духовим, змістом виповнене творче життя людини, як Богоподібної істоти, перед суперіндивідуалістичною розкладовою програмою суто матеріяльних інтересів. У цій наскрізь прогресивній проекції нового суспільного ладу, опертого на ідеї нації та її загального добра, на універсальних ідеалах свободи й справедливості, знаходимо значення націоналізму на майбутнє. Це лад, який ще чекає свого здійснення.

Слід ствердити, що грядучий націоналістичний лад зовсім не заперечуватиме демократію, але якраз удосконалюватиме її. Націоналізм, як політична концепція, виводить, що суверенність людини-громадянина закріплюється лише через повне усуверенення її нації. Він ставить у центрі своїх ідейно-програмових заложень саме Людину, необхідність її вільного себевияву на власну та суспільну користь. Етична основа націоналізму є засада, що людська телеологічна воля до справедливості, яка становить той божественний підмет у нашій душі, узавершується лише в суспільно-відповідальному співжитті з іншими людьми, нашими органічно сплетеними одно краянами. Отож, націоналізм, хоч і відмінний та в деяких аспектах протилежний капіталістичному лібералізмові, проте він виразно стоїть на корінно-демократичних основах.

Демолібералізм виходить з точки зору, що в природньому стані людина має буцімто „ліцензію” робити те, що лише захоче, згідно з її жадібними імпульсами чи проминальними афектами. Націоналізм, натомість, виводить, що людина має спроможність перерішити таку, в суті тваринну, приреченість законам казуальності, особливо, коли вона вчиться підпорядковувати свої егоїстичні інтереси загальному добру своєї спільноти, актуалізуючи свою потенційну волю до добра, волю до справедливості.

Демолібералізм трактує людину так, наче б вона була рабом своїх жадіб та пристрастей. Націоналізм, натомість, проектує людину як передусім етичну істоту, що в спільноті вчиться не лише вибирати, але власне правильно вибирати між добром і злом, між правдою і брехнею, таким чином звільняючись від усяких примхливих, афективних пут суто матеріяльних, тілесних чи тваринно-казуальних вимог життя. Свободу людини не можна звести до рівня тваринної свободи, чи вірніше – псевдосвободи, бо справжня свобода немислима поза рамками суспільної відповідальності. Справжньою, повноцінною, суспільно відповідальною свободою може користуватися лише моральна істота, отже – лише людина.

Демолібералізм постулює, що в суспільстві люди мають свавільну „ліцензію” себе пожирати у гоні нагромадження вигод та розкошів коштом зубожіння інших. Набагато прогресивнішою та справедливішою є націоналістична концепція державної побудови […] З націоналістичної точки зору, державна потужність міряється не завоюванням чужих народів, а наявністю в кожного її громадянинові найшляхетніших рис характеру та норм поведінки, згідно зі старим римським ідеалом civitas, що породжує сильне бажання волі. Такий етично кріпкий, хоробрий воїн-громадянин буде більше боятися неволі, ніж смерті в боротьбі на захист волі нації та її державного суверенітету.

Коли націоналізм відмінний від капіталістичного лібералізму, то він вже в цілому суперечить як комуністичним, так і всяким фашистським концепціям, обидві з яких стоять на тоталітарних, антидемократичних основах, бо ставляться до підметної в державі нації з автократичним презирством. Спільні знаменники комунізму і фашизму – це зведення людини до статусу якогось обездуховленого молоху, якого режим має право визискувати для диспропорційного посилювання анонімного державного апарату; утуманення народу, зведення його до рівня політично несвідомої, „злюмпенізованої” маси; монотонність суспільного життя; мілітаризація громади та всіх у ній відносин, які самі основані на культі доносу; надмірна апотеоза держави, її потужності на всіх рівнях, коштом тотального заперечення людських свобід; уосіблення держави в особі вождя. До речі. Основне лихо комунізму, фашизму та навіть капіталістичного лібералізму, помимо їх подекуди гострих розходжень, – це їхня нехіть до національного первня, до нації взагалі.

Уведення комунізму в Україні також було засобом начинення ворожого, суто російського способу та змісту життя, отже засобом яничаризації, національного осиротіння, варваризації духу нації та матеріального обжебрачення українського народу і топтання гідності української людини, зведення її до рівня якогось дикунського анонімного молоху. Все це у підготовці до  зметення самого імені України з лиця світу та включення її народу у „великоросійський” народ, однак, очевидно, на основі меншевартісних „молодших братів”. Московська колоніяльна політика в Україні зводилась до того, щоби на всіх відтинках життя насильно накинути українському народові чужий, ворожий зміст життя. Кожна структура чи установа, що у їхній сукупності творили тоталітарну колоніяльну систему поневолення, були уведені в т.зв. „УССР” на те, щоби відчужити українську людину від влади, перетворити її в обезвласненого політичного дикуна.

Колоніалізм, у будь-якій формі чи закрасці, неспроможний перейти таку дивовижну метаморфозу, в якій він перемінюється, як той хамелеон, із системи обезвласнення на народовладну систему максимального упривласнення, усуверенення людини та народу. Тому, в дальшому процесі закріплення ново проголошеної Української Держави, прийдеться замінити цей насильно накинений лад суто українським порядком, тобто таким, що відповідає українським побутовим традиціям та надбанням, нашим віковічним політичним та моральним вартостям, нашій національній духовості та нашим державним інтересам. Треба надати новим процесам та досі нествореним структурам та органам влади чисто український зміст, що єдино може забезпечити повне усуверенення української людини.

24 серпня 1991 року проголошено постання нової політичної істоти та юридичної особи – України, чим перекреслено дальше існування т. зв. „УССР”, яка не була ні українською, ні республікою, а навпаки, колонією в СССР. Україна проголосила свою незалежність як нова юридична особа, затримавши всі до тогочасні колоніяльно-адміністративні структури. Ці анахронічні структури ніколи не зможуть бути перемінені на суто державницькі органи волевиявлення українського народу, на справжні інструменти влади нації, в котрих зенітально схоплене моральне і політичне право народу правити собою, чим відзначується державний суверенітет України.

Завданням часу є створення механізму власне українських владових структур та національних інститутів, української системи правості та законодавства. Потрібно виповнити молоду Українську Державу наскрізь українським змістом життя, без того, щоби не нарушити її поки що нестійкі основи. Таким механізмом могли б бути Установчі Збори, чи Національна Конституанта, скликана Верховним Совєтом вже неіснуючої „УССР”, який до того часу повинен правити Україною виключно як її тимчасовий уряд. З хвилини скликання Конституанти цей пережиток колоніяльної доби поневолення самоліквідувався б. Від поручники до неї були б обрані українським народом прямим голосуванням. Їхнім завданням було б прийняти Основний Закон (першу в Україні Конституцію), закон про громадянство, нову систему законодавства та владобудови, нові принципові засади правовості нової юридичної особи, ім’я якої – Україна.

У всяких проекціях майбутнього ладу в Україні слід виходити з твердого переконання, що в надрах душі століттями закріпаченого українського народу осталися глибоко закорінені певні цінності, які формувалися впродовж століть, і яких ворогові не вдалося викорінити: традиційне українське християнство, почуття правосвідомості і моралі нації, властиве українцеві почуття справедливості та ієрархічності вартостей, сильне переконання у непроминальності власної індивідуальності та потреби її себе вияву. На основі цих непризабутих, вічних цінностей потрібно будувати наш державний, суспільний та політичний лад.

При тому, в центрі уваги всякого порядкування на майбутнє потрібно поставити людину як одухотворену істоту, не в розумінні капіталістичного лібералізму, який трактує людину як відокремленого від спільноти споживача з окремішньою програмою власних егоїстичних інтересів, але людину як суспільне єство, що росте і розвивається у спільноті і для спільноти, в родині й нації. Нація і родина живе в людині і тому основою правосуддя і системи правовості в Українській Державі мусить бути національно визначена людська  істота, обдарована Богом певною божественною волею до справедливості та із здібностями на себевиявлення, унаявлення через вільну працю своїх творчих диспозицій на користь своєї родини та на загальне добро своєї нації.

Центральною проблемою в кожному державному устрою  та взагалі в системі державної побудови є питання влади. Слід зазначити, що тут не розуміється владу як звичайне адміністрування державним апаратом, але береться під увагу її суспільно-моральні атрибути, що цементують націю в одну органічну цілість. Питання влади не можна звести до звичайних силових факторів, але треба пояснювати в дусі морального права правити, від чого є похідний принцип суверенності в державі. Немає сумніву, що на сучасному етапі розвитку людства по лінії все досконалішого образу справедливого ладу, єдиним законним джерелом влади у державі є сам нарід, його загальна воля, яка є визначеною спільними інтересами всіх громадян, вільних продуцентів, гордих співгосподарів державної спільноти.

Система владобудови також мусить бути оперта на необхідності забезпечити соціяльну справедливість усім жителям на українській землі. Людина-громадянин, яка має змогу користуватися всякими вольностями, але зведена до статусу злиденного жебрака, ніколи не стане гідним сувереном на власній землі, співгосподарем своєї держави. Тому політичне усуверенення також вимагає створення максимальних можливостей для умасовлення та урізноманітнення власності, особливо на засоби виробництва чи то на індивідуальній, чи на кооперативній основах.

Поруч виконавчої та юридичної (а не лише „судової”) влади найосновнішою є саме законодавча влада, в котрій участь народу мусить бути вповні забезпечена в міру можливостей. Тому, що неможливо завести систему прямої, безпосередньої репрезентації кожного громадянина у законодавчих органах влади, особливо на найвищому рівні, потрібно віднайти ефективні засоби для максимального представництва народу, його загальної волі, в органах влади через народних відпоручників-послів. Нам видається, що представництво в законодавчих органах виключно партійних відпоручників, обраних народом у таємному і прямому голосуванні, навіть при багатопартійній системі, є недостатнім для створення справжнього народовладного ладу. Можливо, потрібно створити систему двопалатного парляменту. В одній з палат виступатимуть відпоручники політичних партій, а в другій – представники поодиноких виробничих верств, професійних організацій, культових і наукових установ, представники Церков та заслужені державно-політичні та військові діячі. На місцевому рівні необхідно застосувати принцип самоврядування, що дасть нагоду кожному громадянинові проявити свою державотворчу самоініціятиву. Знову ж, основним ключем до розв’язки всіх проблем, пов’язаних із системою владобудови мусить бути якнайширше усуверенення людини-громадянина України, створення максимальних можливостей для людського себевияву в розумінні, що людська індивідуальність росте через службу загальному добру її нації, її спільноті.

Попередньо була мова про юридичну, а не судову владу. Йдеться про те, що в Українській державі потрібно спорудити таку правову систему, в якій завданням як судів, особливо Найвищого Суду, так і прокуратури буде не лише карати за злочин, а головне стояти на сторожі права. Найвищий Суд України мусить постійно перевіряти, чи винесені законодавчим органом закони не суперечать Основному Закону, винесеним Національною Конституантою, в якому забезпечені права і вольності людини, та в якому визначені первні правовості, соціяльної справедливості та народовладного суверенітету.

В Україні незмінно є застосована більшовицька правова система, головною метою якої була розбиття родини та національної спільноти в ім’я отарної громади обезвласнених та обжебрачених кріпаків. Тому доведеться також замінити цю колоніяльну систему правовості справжньою українською правовістю шляхом відгребання наших традиційних правних джерел, які можна віднайти в таких вічних скрижалях української національної духовості, як наприклад, „Руська Правда”, „Литовсько-Руський Статут” чи „Права, по которим судиться”. До цих первісних основ потрібно додати такі здобутки інших народів, які відповідали б українській індивідуалістичній психіці в противагу до колективістичної. Різні правні уявлення, моральні почуття та взагалі дух нації проявляється також у народній творчості, в якій можна знайти ідеї для розбудови і збагачування української філософії права. В цих непроминальних джерелах знайдуться такі визначні норми української правовості як, наприклад, відсутність кари смерті на вільного громадянина; відсутність невільництва чи навіть наймицтва по відношенню до людської праці; перевага родини-спільноти над егоїзмом одиниці; добро родини і спільноти над добром одиниці; рівність усіх перед законом, та т.ін.

На грані нового століття бачимо, що гряде нова доба – доба націоналізму. Її провіщує національно-визвольна боротьба поневолених Москвою народів. У цій боротьбі вже був ідейно запроектований новий, вільний та справедливий світовий лад та суспільний порядок, який змінить старий світовий лад, оснований на упривілейованих, неоколоніяльних інтересах кількох ядерних потуг. У новому, грядучому ладі, постання котрого уможливлене розвалом останньої імперії в історії – совєтсько-російської тюрми народів – спільні інтереси всіх народів, всього людства. Людини як такої будуть скрізь узгляднені на засадах паритетної рівноправності, бо в цьому ладі співвідносини між народами будуть ви слідом вищого, більш удосконаленого розуміння справедливості. Це буде лад, звільнений від того проклятого дамоклового меча ядерного шантажу, під яким поставили все людство співархітектори старого, вже пережитого ладу, один з яких уже зметений в смітник історії, де його властиве місце. Все волелюбне, спрагнене справедливістю людство зможе знайти зразок для нової світопобудови в здетермінованій настанові України бути першою ядерною потугою, яка, отримавши гарантії власної безпеки, зліквідує всю свою ядерну зброю. Україна прагне стати без’ядерною країною в одній глобальній широкопросторій без’ядерній зоні. Україна тепер ставить виклик всьому людству, ядерним і неядерним країнам: час зупинити колоніяльну політику великодержавних інтересів, політичного та економічного залякування й ядерного шантажу, знищити страхітливу зброю тотальної смерті. Це і є передумова закріплення стабільного і тривалого миру в світі.

Ось це візія націоналізму, яка несе порятунок людству. Ось це візія золотоверхого Києва – світоча свободи у світі в його діяметральній протиставленості Москві – донедавна центру найбільш людиноненависної, націовбивчої імперії всього людства. Ось це візія нашої древньої Святої Софії – символу героїчного християнства в противагу до донедавна веденої політики воюючого безбожництва Кремля. Ось це візія Космачу та взагалі нашого рідного українського села – тієї писанки-твердині культурної різноманітності проти більшовицького ідеалу нового Вавилону. Ось це візія вільної України!

 
повернутися