11-17.6.2012

МИ В СВІТІ
Наші Символи
Реґіональна Хроніка
Політика
Культура
Історія
Україна incognita
Мова/Язык
Кишенькова Книжка
Захід-Схід
Українські дослідження
Туризм
Жартуймося!
Українофобія
Усяке різне
Канадсько-
Український
Бібліотечний Центр



Анкета правильного харчування

Павлорадський Iсторико-краєзнавчий
сайт. Життя регiону

www.domivka.net
- Домівка - українська мережа



The UPA - Ukrainian Insurgent Army

Інститут Україніки

уkраїнсьkа елеkтронна бібліотеkа

ОУН-УПА: легенда спротиву


Тут спілкуються українською

Форум для патріотів України

Український Лікнеп

Український козацький портал

Офіційне видання прес-служби Київської Патріархії УПЦ Київського Патріархату

Kosiv Art

.: Хутір - Своє Село :. - українською до цілого Світу

Олег Тягнибок
ВО "Свобода"

Наше-Рідне

free counters


ШЛЯХ ДО УКРАЇНСЬКОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ
20.07.2005 15:42

 

ШЛЯХ ДО УКРАЇНСЬКОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ

Дискусія про ролю особи в історії до сьогодні є однією з найцікавіших у науковому співтоваристві. Одні науковці стверджують, що роля особи визначальна, інші вважають вирішальними соціяльно-економічні чинники. Особливої гостроти набувають дебати, коли їх переводять у політичну площину.

Так, наприклад, переглянувши за минулі два роки газети з відвертим українофобським ухилом, побачимо, що в них ведеться цілеспрямована дискредитація Тараса Шевченка! Не відстають від промосковськи зорієнтованих борзописців і деякі прибулі з-за океану критики „мітотворчості” поета – ці, правда, працюють в іншому поняттєвому колі, але мотиви ті самі: політичні сили, які вони обслуговують, чимось вкрай роздратовані творчістю поета.

Чому? Може, Тарас Шевченко загрожує якимсь їхнім глибинним національним інтересам? Як поет, що жив у ХІХ столітті, може загрожувати комусь у ХХІ столітті? Розмірковуючи над цим питанням, важливо не просто дати стереотипну відповідь, на зразок: Тарас Шевченко – український пророк, а знайти конкретні причини, чому його творчість викликає таке неприйняття в наших опонентів? Тут, мабуть, неприйнятні прямі стежки. Спробуємо розглянути проблему, провівши компаративну аналізу сил, що їх представляють пасквілянти.

Конфлікт інтересів великих соціяльних груп, що є проблематикою суто політичною, у демократичних державах розв’язується відповідними інстанціями в правовому полі чи ж через вибори; у державах з репресивними режимами – через революції. В Україні останні президентські вибори закінчилися Помаранчевою революцією, струсонувши наше суспільство до самих підвалин, відхиливши на мить двері до неусвідомлюваних досі ресурсів.

Аналіза причин підтримки громадянами свого кандидата на останніх виборах дає можливість нам зрозуміти, якими світоглядними установками мотивують свої дії соціяльні групи, до яких ці громадяни належать. Так, наприклад, ключовим пунктом виборчої стратегії команди Януковича стало гасло захисту російськомовного населення країни від загрози приходу до влади кандидата від „націонал-фашизму”. Попри відверту демагогію, доводиться констатувати, що значна частина російськомовних наших співвітчизників з розмитою або проросійською свідомістю, особливо сходу й півдня України, позитивно сприйняла цей заклик. Та справа тут не лише в поганій поінформованості, відвертому тиску й маніпуляціях органів тодішньої влади: ці громадяни, особливо етнічні росіяни, сприйняли політичне позиціювання через мовні ознаки природною та адекватною формою вибору. Хоч варто зауважити, що структура свідомості громадян Східної та Південної України дозволяє оптимістично оцінити динаміку змін настроїв у значної російськомовної їх частини. Звичайно, така зміна настроїв може відбутися за відповідної роботи всього українства як на державному, так і на громадсько-політичному рівнях. Найперше, потрібно зламати диктат антиукраїнських сил у засобах масової інформації цих реґіонів.

У свою чергу західний та центральний реґіони, де домінує українська мова, українсько-центричне мислення, були відзначені переконливою перевагою представника патріотично-демократичних сил.

Цікавою ілюстрацією проблеми вибору електоратом пріоритетів у політиці може стати поведінка СДПУ(о), партії, яка практично втратила за останні п’ять років будь-який серйозний вплив на населення західного та центрального реґіонів та перенесла свою діяльність у південний та східний. Очолювана олігархічно-космополітичним угрупованням партія, яка не сповідує ніяких традиційних цінностей, партія, діяльність якої підпадає під визначення „антисоціяльної”, небезпідставно саме російськомовні реґіони вибрала як найпридатніші для безпринципних маніпуляцій з масовою свідомістю. Спроби зробити російськомовних громадян України базою в політиці тодішнього режиму щодо його самозбереження мали певний ґрунт. Це не публіцистичний домисел, а факт, який елементарно може перевірити кожен.

Осмислюючи ролю російської мови в українських політичних реаліях, мусимо пам’ятати, що вона є складовою тривалої колоніяльної політики Російської імперії і її можна правильно витлумачити лише в контексті аналізи основ російського національного світогляду. Тобто провівши найзагальніші міркування, ми приходимо надзвичайно дражливого висновку про принципову відмінність російського й українського світоглядів: перший – сприятливіший для маніпулювання в ньому й поширення тоталітарних ідеологій, другий – в основному демократичний.

Звичайно, російський і український народи, як і всі інші народи, складаються з різних людей – і злих, і добрих, холодно-байдужих до чужих страждань і здатних безкорисливо простягнути руку допомоги, але ми говоримо про зовсім інше, про їхні політичні пріоритети чи схильності.

Щоб було менше підстав звинувачувати нас ув упередженості й суб’єктивізмі, звернемося до  російських джерел. Відомий російський мислитель Георгій Ґачев у праці „Національні óбрази світу” наголошує, що всі народи сприймають єдиний світ, але по-різному його уявляють. Така відмінність зумовлюється різною територією проживання народу (тут він талановито інтерпретує основні ідеї „Політичної географії” Фрідріха Ратцеля, які згодом лягли в основу клясичної геополітики, звісно, без прямого на нього посилання) та різними історичними процесами його формування.

Ґачев пише: „При тому, що всі народи під одним сонцем і місяцем і майже однаковим небом ходять, уключені в єдиний світовий історичний процес (і це покриття, склепіння їх об’єднує і рівняє один з одним), вони ходять по різній землі і різний побут і історію мають – тобто із різного ґрунту виростають. А звідси цінності, спільні для всіх народів (життя, хліб, вода, світло, оселя, родина, слово, вірш і т.д.), розташовуються в різному співвідношенні. Ця особлива структура спільних для всіх народів елементів (хоч і вони розуміються по-різному, мають свій акцент) і становить національний образ, а в спрощеному вираженні – модель світу. Таким його розумінням визначається і засіб осягнення. Оскільки ми повинні вловлювати не особливі національні предмети (бо таких мало і вони небагато прояснюють), а особливе співвідношення предметів  і понять спільних усім людям і культурам...”

Далі автор ще раз підкреслює, що  саме природа поселення народу, серед якої він здійснює свою історію, і формує його національне обличчя. На його думку, для Росії характерні саме „образи руху: дорога, Русь-тройка, Мідний Вершник, залізний потік, бронепоїзд, броненосець тощо”. Російські історики-евразійці, виходячи з тих же постулятів, конкретніше розкрили особливості формування їхньої держави, народу, наголошуючи на визначальній ролі симбіозу із Золотою Ордою. Запозичений в монголо-татарів військово-бюрократичний апарат став стрижнем моделі управління Московською імперією, дозволив їй не тільки захопити величезні простори від Вісли до Тихого океану, але й тривалий час їх утримувати. Тільки подібний тоталітарний апарат насилля і міг утримувати такі різноманітні території та культури в одній державі, впливаючи на формування певних рис російської національної культури, визначальною з яких є „колективізм”. Недарма евразійці закликали починати відлік російської державної історії від Золотої Орди.

Якби відобразити формулу Ґачева в обличчях правителів Росії, які зробили найбільший внесок в її історію, то вийшла б цікава ґалерея кривавих диктаторів: Іван Ґрозний, Пьотр І, Єкатерина ІІ, Ніколай І, Владімір Лєнін, Йосиф Сталін. Зрозуміло, така тривалість не може бути випадковою. Вона є наслідком певних закономірностей у скалі цінностей російської національної свідомості: колективістська вартість, що займає в ній панівне становище, й викликала до життя це явище.

Тепер подивимось на український світогляд, спробуємо показати його характерні риси. В російському масовому сприйнятті українців панують образи „хуторянства” (егоїстичного відокремлення від колективу?) , „анархізму” (нездатності до державотворення) тощо. Тут важлива не стільки наявність подібних ознак в українській психіці, скільки їхня гіперболізація. Власне, це типова підсвідома реакція колективістської психіки на свого антагоніста.

При розгляді українського світогляду, як і російського, застосуємо два принципи: просторового розташування нації і виявлення особливостей її історичного розвитку. Виходячи з географічної диференціяції земного простору, Україну можна охарактеризувати, з одного боку, як „осердя” Европи, а з іншого, як „межовий простір”, що лежить між двома цивілізаціями (мегакультурами) – европейською і евроазійською. До речі, ще стародавні елліни проводили східний кордон Европи по лінії, що починалася з ріки Дін (Танаїс). Фактично ця лінія збігається із сучасним східним кордоном України.

Знаний сучасний геополітик П. Масляк розробив цікаву концепцію двох частин Европи, в основу якої він поклав гідро-кліматичний кордон, що перетинає її від Дону до Неви. Частина Европи, що лежить на захід від цього кордону, утворює замкнену систему циркуляції води, річки й водойми якої впадають в Атлянтичний океан. Зокрема всі українські річки впадають у басейни Балтійського, Озовського й Чорного морів, які в свою чергу пов’язані з Атлянтичним океаном. У цій частині Европи, від Дону й Неви до Ля-Маншу, сформувався окремий біогеографічний та кліматичний комплекс.

Москва, як центр творення сучасної російської культури, лежить на схід від цього кордону, із неї починається величезний безстічний масив, води якого не мають зв’язку із Світовим океаном, зокрема ріка Волга впадає в ізольоване Каспійське озеро („море”). У південній частині Росії пролягає великий евразійський степ, який, на думку багатьох російських істориків, і став біогеографічним комплексом, що визначально вплинув на формування Російської імперії.

Для Евразії в період становлення російської культури переважно характерним був кочовий спосіб виробництва, для України – землеробство. Фрідріх Ратцель, аналізуючи різний вплив території на формування національних культур, зауважив, що саме землеробство стимулювало виникнення індивідуалізму – основної психологічної риси европейських народів. Обмежена територія і велика кількість населення змушувала землеробські культури до інтенсивного виробництва, до вдосконалення засобів виробництва, до вдосконалення самих себе.

Праця ж кочових народів вимагала колективних зусиль для випасу і переганяння стад на великі відстані. Саме ця обставина заклала принцип колективізму в культури кочових народів, зокрема й монголо-татар.

Стосункам кочових і землеробських культур було властиве постійне протистояння, війна. Очевидно, симбіоз Московського князівства із Золотою Ордою можна пояснити значним впливом на становлення російської культури мисливсько-збиральницьких форм господарювання, основною рисою яких теж є кочівництво.

Українська ж історія – безперервне й жорстоке протистояння зі степом – хазарами, печенігами, половцями. Власне, Запорізька Січ виникла як спротив постійним нападам татарської орди. Тут важливо зазначити, що саме цей період особливо вплинув на становлення сучасної української культури, світогляду. Наш народ через несприятливі обставини дуже Арно втративши державність, довго перебував під чужинською окупацією – польською, російською, і змушений був постійно боротися за своє виживання. У період підйому визвольних змагань індивідуалістські риси національної психології, що вже за своєю природою мають схильність до формування світогляду вільної людини, сприяють появі надзвичайно сильних особистостей. Чого варті спогади російських послів про запорізьких козаків, для яких рицарська честь (наприклад, краще померти, ніж зрадити даному слову) була абсурдною, неприйнятною. Та й сьогодні для багатьох наших сучасників запорізькі лицарі здаються швидше мітичними персонажами, ніж реальними особистостями...

Василь КУЙБІДА

 
повернутися