11-17.6.2012

МИ В СВІТІ
Наші Символи
Реґіональна Хроніка
Політика
Культура
Історія
Україна incognita
Мова/Язык
Кишенькова Книжка
Захід-Схід
Українські дослідження
Туризм
Жартуймося!
Українофобія
Усяке різне
Канадсько-
Український
Бібліотечний Центр



Анкета правильного харчування

Павлорадський Iсторико-краєзнавчий
сайт. Життя регiону

www.domivka.net
- Домівка - українська мережа



The UPA - Ukrainian Insurgent Army

Інститут Україніки

уkраїнсьkа елеkтронна бібліотеkа

ОУН-УПА: легенда спротиву


Тут спілкуються українською

Форум для патріотів України

Український Лікнеп

Український козацький портал

Офіційне видання прес-служби Київської Патріархії УПЦ Київського Патріархату

Kosiv Art

.: Хутір - Своє Село :. - українською до цілого Світу

Олег Тягнибок
ВО "Свобода"

Наше-Рідне

free counters


ДІЯЛЬНІСТЬ ПОХІДНИХ ГРУП ОУН НА ДНІПРОПЕТРОВЩИНІ В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
07.04.2005 17:15

 

Цей матеріял публікується за виданням:

Іванченко Ігор.

Діяльність похідних груп ОУН на Дніпропетровщині в роки ІІ-ї світової війни.

Севастополь, 2003

 

На крові полеглих героїв зродяться ті, хто довершить розпочату нашими попередниками справу.

Симон Петлюра

 

Дана робота є, за суттю, однією з перших спроб дослідження діяльности Організації Українських Націоналістів на території Дніпропетровської області. В ній використано ряд ще маловідомих документів із архівів Києва і Дніпропетровська, а новим джерелом є документи архіву Управління Служби Безпеки по області. Ці матеріяли, разом з іншими, дозволили виконати завдання, що поставлено автором у роботі. Всі наведені матеріяли дозволяють зробити висновок, що Організація Українських Націоналістів провела широку роботу по розбудові своїх структур на території Дніпропетровської області, для чого туди були спрямовані члени сформованої для охоплення своїм впливом південних земель України Похідної групи. Одним із головних завдань цієї групи було утворення органів адміністративного керування на звільнених від совєцької влади територіях. У Дніпропетровській області вдалося охопити своїм впливом обласну управу, низку міських і районових управ, в яких працювали або поставлені націоналістами. Або прихильні до ОУН люди. Шляхом уведення своїх людей до складу редакцій оунівцям удалось опанувати ситуацію в пресі вже в перші місяці німецької окупації. За два з половиною роки в області (у всіх районах) удалося розбудувати структурну мережу ОУН.

У Дніпропетровську знаходився Південний крайовий провід, якому підлягали обласні проводи південних областей України, Криму, Кубані і так званої “Трансністрії”. Функціонував чітко налагоджений зв’язок між всіма ланками Організації області, а також з іншими обласними і Головним проводом, діяла Служба Безпеки, котра оберігала оунівські кадри від провалу і провадила фізичну боротьбу з аґентами СД і НКВД, особливо жорстокими вислужниками нацистського режиму з числа поліціянтів і адміністрації. В ряді районів членами ОУН було створено леґальні спортовські товариства і товариства “Просвіта”, через які проводилася агітаційна робота. Для пропагадивних цілей виготовлялися в області і завозилися з інших областей листівки та інша агітаційна література протинімецького і протисовєцького характеру. Німці застосували проти оунівців тактику жорстоких репресій, наслідком чого стала загибель сотень людей. По мірі того, як ставало зрозумілим, що СССР перемагає у війні, керівництво Організації розробляє тактику боротьби з совєцькою владою. Задля цього накопичується в потаємних місцях зброя. Перед відходом німців провід видає наказ про вихід членів ОУН Дніпропетровщини в УПА і в жовтні-листопаді 1943 року кілька озброєних груп виїздить в ліси Київщини і Златопільщини, де формується група УПА-Південь.

Але через низку суб’єктивних причин: нестаток часу для встановлення і поглиблення ідей ОУН серед населення, високий рівень русифікації, зневіру в наявности потужної третьої сили, звичку людей пристосовуватися до будь-яких обставин, можна ствердити, що більшість людей не сприйняла ідей Організації. Цьому також сприяло те, що певна частина членства, що прибула з Галичини, не була зорієнтована в місцевих умовах, давалася взнаки різниця в діялектах, завдяки якій виникали непорозуміння галичан із місцевими жителями – багато з них уважали членів похідних груп, перших носіїв оунівських ідей, чужинцями.

Однак попри все можна сміливо стверджувати, що, не дивлячись на всі ці обставини, націоналістичні ідеї та ідеї самостійности сприймались населенням області краще, ніж большевицькі, про що свідчить кількість оунівського підпілля порівняно до большевицького.

Слід, на мій погляд, зауважити, що багато джерел і досліджень ще погано вивчені на предмет достовірности, не проведена об’ємна, всеохоплююча робота, перевірка їх шляхом співставлення з іншими джерелами, тому в майбутньому результати роботи можуть бути дещо уточнені.

Ігор Іванченко

 

Розділ третій

Діяльність ОУН на Січеславщині (у Дніпропетровській області)

Наприкінці серпня 1941 року, коли ще тривали бої на лівому березі Дніпра, у Дніпропетровську з’явилися перші члени Похідної групи ОУН “Південь”. Ця група під проводом Тимоша Семчишина (Річки) поділена була на 6 підгруп, що в свою чергу були розбиті на рої по 10-15 чоловік. Вирушили вони з Сянока і частинами, впродовж кількох ночей, переправлялися через річку Сян. Поодинокі частини групи швидким маршем пройшли через Самбір, Стрий, Рогатин, Золочів, Тернопіль і рушили далі на схід. Пересувалися, оминаючи місця розквартирування німецьких з’єднань, на заздалегідь підготовлених велосипедах і підводах. У селі Ведмеже Ушко на Вінничині Південну групу було переформовано на дрібніші частини, видано нові інструкції. Далі шлях проліг через Козинці, Лозоватку, Липовець до Дашева, з-під якого одна з підгруп на чолі з З. Литвинком (Луженком) подалася до Одеси, а решта через південь Київщини перейшла до Златопільської (Кіровоградської) області, де залишилася ще підгрупа з провідником М. Мартином (Андрієм), який згодом очолив Златопільський обласний провід ОУН [1]. Під Ново-Миргородом знову відбулося нове переформування Південної групи, внаслідок чого від неї відійшли до місць свого призначення підгрупи, скеровані на Кривий Ріг, Миколаїв і Крим. Залишки групи, 20-30 чоловік, серед яких знаходилися члени призначеного проводу Південного краю, пішли далі за маршрутом – через Жовті Води до Дніпропетровська [2]. У числі цієї команди був сам провідник групи Т. Семчишин, З. Матла, референт зв’язку В. Регей, лікарка А. Регей (сестра Василя, референта зв’язку), зв’язкові О. Венгринович і П. Стадник, ройова Т. Плаксій (Змійка), Г. Бійовська, П. Ріжко, К. Німець [3].

Вони зупинились у західному передмісті Дніпропетровська серед розквартированих тут італійських військ. Група завбачливо поділилась на менші частини з кількох чоловік у кожній, приготувалась до виходу в місто, де вже були перед тим приготовлені конспіративні квартири. Головна така квартира розташовувалася в покинутому будинку на колишньому проспекті Карла Маркса, неподалік від Дніпра. У ній розмістився штаб Південного краю. Забезпечені підробленими документами, озброєні револьверами оунівці загнали на подвір’я цього будинку свої підводи з майном (харчами, друкарськими машинками, папером, пропагандистською літературою і особистими речами). У цій конспіративній квартирі і відбулася 3 вересня 1941 року нарада штабу Південної Похідної групи з нагоди закінчення походу. Саме в цей день керівництво т.з. Південним краєм перебрав Зеновій Матла (Святослав Вовк), який до того перебував простим членом групи [4].

Через деякий час було нав’язано контакти з особами, до яких оунівці мали “поручаючі листи”. Це були люди, що співпрацювали з Організацією ще до німецької окупації – одним із них був професор А. Рябишенко. Наступними завданнями для проводу стали налагодження зв’язкової мережі між окремими частинами Південної групи з іншими групами, а також з Головним Проводом. Такий зв’язок на першому етапі підтримувався за допомогою членів групи – велосипедистів. Водночас з мережею зв’язку було зорганізовано групи Служби Безпеки (СБ) та охоронний відділ Крайового проводу.

Як свідчать донесення першого німецького польового коменданта міста – полковника фон Альберті – на адресу командування 444-ої охоронної дивізії від 25 вересня 1941 року (тобто саме за місяць після окупації міста), “обласне керівництво… було створене до отримання розпорядження з гори”. Тут таки зазначалося, що “на міську поліцію ще не можна покластися” [5]. Згідно з тим, що німецьку поліцію не можна покластися, одним із головних завдань Похідних груп було утворення органів місцевого управління міліції, випереджаючи німецьку цивільну адміністрацію, і в такий спосіб ставлячи німців перед фактом, що здійснився [6].

Як відбувався процес організації адміністративних органів у Дніпропетровську? Професор Л. Шанковський зазначає, що їх “спонтанно організували місцеві українці”, а їм на допомогу був призначений Крайовим проводом обласний провідник ОУН Василь Регей (Кіт) [7]… На той час німцями вже було заарештоване у Львові Державне Правління на чолі з прем’єр-міністром Ярославом Стецьком, перебував під арештом у концтаборі Степан Бандера і багато інших провідних діячів ОУН-Р. Акт 30 червня 1941 року про відновлення Української Держави якраз став тим “лакмусовим папірцем”, що дозволив остаточно з’ясувати наміри німців щодо майбутнього України. Перебіг тих подій дозволить Я. Стецькові через 25 років резюмувати: “Суттєве і останеться назавжди: Німеччина виповіла нам, а не ми їй, війну…”

17 липня 1941 року декретом Гітлера Галичина перейшла під юрисдикцію “генерал-губернаторства” (тобто приєднувалася до окупованої Польщі). У серпні того ж року на східних українських землях було створено “райхскомісаріят Україна” на чолі з намісником Е. Кохом. Частину півдня, разом із Одесою, німці віддали Румунії, а Закарпаття залишилося під окупацією угорців. Таким чином, вся Україна була покраяна між різними окупантами – не йшлося навіть про химерну автономію.

Призначений після арешту Бандери провідником ОУН-Р Микола Лебедь, виконуючи наказ проводу, видає 12 липня 1941 року інструкцію про перехід ОУН на підпільний стан [9]. Але допоки в прифронтовій зоні цивільна німецька адміністрація та СД не встигли перебрати владу у військових комендантів, доти українські націоналісти могли так чи інакше опановувати всі ланки леґального суспільного життя, не афішуючи своєї належности до ОУН (або до іншої політичної організації).

В. Косик зазначає: “Окуповані території Сходу було поділено на дві основні зони: військова зона, що сама поділялася на три зони – зони боїв, зона воюючої армії, зона військ (тилова) – і зона політичної адміністрації… Коли фронт і зона бойових дій достатньо віддалялись, зона тилу передавалася цивільній адміністрації” [10]. Саме в цей відтинок часу – між боями на ближніх територіях і вступом німецьких комісарів – діяли націоналісти, встановлюючи органи управління.

Отже, у перших числах вересня 1941 року в приміщенні колишнього обласного виконавчого комітету по вулиці Комсомольській  відбулася нарада місцевої національної інтеліґенції, ініційована професором Дніпропетровського Транспортного інституту П. Олійниченком і Крайовим провідником ОУН З. Матлою. На ній були присутні близько 20 чоловік, головував сам Олійниченко, серед запрошених були колишній співробітник академіка Яворницького П. Козар, викладачі М. Алексєєв, І Марченко, А. Пацаль, старий педагог І. Сокіл та інші. З півгодинною промовою виступив член Похідної групи, обласний провідник Василь Регей. Докладніше про це зібрання розповів під час допитів у НКҐБ у кінці 1943 року один з тих, хто був на ньому присутній – І. Сокіл.

“На это совещание я был приглашен одним бывшим работником транспортного института по фамилии Марщенко (правильно «Марченко» – авт.), до этого я его не знал, а так же не знал и он меня. Марщенко пришел ко мне на квартиру и сказал: «Сегодня вы должны явиться в помещение б/исполнительного комитета обласного…, где будет избрана городская и областная управа…» Всех присутсвующих не назову. Но мне было известно, что на этом совещании были профессора, доценты, педагоги… На этом совещании выступил представитель из Галиции. Больше из присутствующих не выступил никто… Совещание длилось часа полтора… После окончания выступления председатель областной управы велел написать всем присутствующим заявления о том, кто где желает работать при управе… Все заявления поступали к председателю областной управы Олийниченко, который накладывал визы, удовлетворяя просьбы просителей… Докладчик, приехавший из Галиции, … говорил, что глава националистического Украинского государства Бандера немцами арестован, сейчас создалось новое правительство, которое работает подпольно, и что сейчас нужно вести борьбу одинаковую как с большевиками, так и с немцами» [11]. [На цю нараду я був запрошений одним колишнім працівником транспортного інституту на прізвище Марщенко (правильно «Марченко» – авт.), перед цим я його не знав, а так само не знав і він мене. Марщенко прийшов до мене на квартиру і сказав: «Сьогодні ви повинні з'явитися в приміщення кол./виконавчого комітету обласного..., де буде обрана міська й обласна управа...» Всіх присутніх не назву. Але мені було відомо, що на цій нараді були професора, доценти, педагоги... На цій нараді виступив представник із Галичини. Більше з присутніх не виступив ніхто... Нарада тривала години півтори... Після закінчення виступу голова обласної управи велів написати всім присутнім заяви про те, хто де бажає працювати при управі... Всі заяви надходили до голови обласної управи Олійниченко, що накладав візи, задовольняючи прохання прохачів... Доповідач, що приїхав із Галичини, ... говорив, що глава націоналістичної Української держави Бандера німцями заарештований, зараз утворився новий уряд, що працює підпільно, і що зараз потрібно вести боротьбу однакову як з большевиками, так і з німцями.]

На засіданні було обрано склад обласної управи – Олійниченко став її головою, В. Регей – заступником голови (або начальником адміністративного відділу). Відділ освіти облуправи цілком був укомплектований місцевими націоналістами, начальником цього відділу став професор П. Козар. Обласна управа перейшла в підпорядкування УП відділу польової комендатури.

Трохи пізніше, в тому ж таки вересні, до обласного центру прибуває ортскомендатура, в ведення якої перейшла вся повнота влади в Дніпропетровську, його передмістях від фельдкомендатури. Ще через деякий час місто виходить із тилової зони (листопад). В області починається формування керівництва т. зв. “генерального округу”. В Дніпропетровськ приїздить підпорядкований райхскомісаріяту генеральний комісар округу генерал К. Зельцнер. Новостворений окупаційний  орган перебирає всю владу – йому підлягають штандткомісаріят (міська влада), ґебітскомісаріят (область), відділи безпосередньо в “генерал-комісаріяті”. Звичайно, під владу “генерал-комісаріяту” переходить і обласна управа.

Виходячи з рішень постанов Головного проводу, організатори обласної управи ставили перед собою мету проведення політики, що могла б сприяти продовженню розбудови клітин проголошеної у Львові Української Держави, що підпорядковано українському урядові. Про це свідчить і факт виготовлення в перших днях існування обласної управи гербової (з тризубом) печатки з написом тільки українською мовою: “УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА. ДНІПРОПЕТРОВСЬКА ОБЛАСНА УПРАВА”. Утворення нових ланок Української Держави в східних областях було пов’язане з анальогічними процесами в західних. У цих діях можна вбачати тонкий розрахунок з огляду на перспективу розвитку подій.

Дані, що їх наведено в спогадах учасників похідних груп, наукових дослідженнях і які містяться в архівних документах, дозволяють ствердити той факт, що органи українського управління по основних містах області утворювалися на базі Акту 30 червня. Той же Л. Шанковський наводить випадок із оголошенням тексту Акту  до загалу на перших зборах громадян Кривого Рогу, де його зачитав голова міської управи прихильник і член Організації С. Шерстюк [13]. У Дніпропетровську про оголошення державности у Львові доповів присутнім на святковому засіданні міської управи В. Регей. У східну Україну було завезено велику кількість листівок з інформацією про оголошення незалежности. Таким чином Акт 30 червня 1941 року був добре відомий провідникам місцевої адміністрації. В контексті всеукраїнської державотворчої програми ОУН створила принаймні Дніпропетровську обласну управу, Криворізьку, Нікопольську і Кам’янську (Дніпродзержинську) міські управи. Але з міською управою обласного центру, а зокрема з її головою – колишнім інженером гідроспоруд П. Соколовським – у самостійників одразу ж виникли непорозуміння. В. Регей згадує, що двічі зустрічався з “бургомістром” у його кабінеті, “і з другої розмови з ним … виніс враження, що він уже встиг стати вислужником німців, бо наполегливо вимагав … уточнення, чи я лише декляративно чи директивно ставлю перед ним питання про відновлення української державности в місті … тоді не покидала думка, що він про нашу розмову неодмінно доніс начальству” [14]. Подальша діяльність міської управи показала, що вона стала не тільки на шлях потурання великоросійському шовіністичному елементу і прямого коляборанства, але реґулярно постачала інформацію ІІІ відділенню німецького СД, до функцій котрого, серед іншого, належало “інформування вищих органів про … діяльність українських націоналістичних організацій” [15]. Соколовський набирав собі апарат переважно з проросійських кіл, згідно власних уподобань. В особі багатьох членів управи німці знайшли вірних прислужників; цим пояснюється  й те, що до останніх днів окупації її склад практично не змінювався.

Попри скорий перехід у підпілля, за 1941 рік було зроблено багато в справі опанування леґального громадського життя українців, установлено контакти з симпатиками в поліції, обсаджено своїми людьми великий відсоток ключових посад у піднімецькій адміністрації, охоплено впливом з боку Організації майже всі ділянки суспільної роботи.

Провід ОУН приділяв багато уваги започаткуванню організацій, що могли б працювати в леґальних умовах, а такими були тільки культурницькі й спортовські товариства. В Дніпропетровську, невдовзі після організування відділу освіти обласної управи, зібрався комітет по укладанню статуту українських клюбів, котрий очолив голова вже заснованого дніпропетровського клюбу 74-річний місцевий педагог Іван Сокіл. До складу комітету ввійшли майбутній начальник відділу освіти при генерал-комісаріяті Безручко, працівник відділу освіти Рудобашта, вчитель Коваль, голова вчительської кооперації Алексєєв та інші. У статуті визначалися цілі клюбу: “національне виховання українського народу шляхом театральних вистав, бесід, лекцій, рефератів” [16].

Ідея українських клюбів виникла у П. Олійника. В “Огляді” суспільно-політичного стану Південних українських земель, направленому Крайовим південним проводом Головному проводові ОУН за квітень-травень 1942 року цей заклад характеризує наступним чином (називаючи його “Українським будинком”): “Просвіту” у Дніпропетровщині закладати не вільно. Натомність дозволено місцевим Управам відкрити Українські будинки, за діяльність яких покладено відповідальність на голів місцевих управ. Різниця між “Просвітою” і “Українським будинком” є та, що “У.Б.” не вільно мати членів, не вільно розтягати діяльності на терени та мати зв’язок з вищими централями. Роль “У.Б.” є подібна до сільських клюбів. При “У.Б.” повстають, звичайно, гуртки… При “У.Б.” є бібліотека” [17].

Дніпропетровський Український Клюб розташувався в приміщенні колишнього Будинку Червоної армії (тепер “Будинок офіцерів”) по кол. вулиці Лєніна і налічував від 100 до 200 членів (усупереч твердженням підпільного звіту). При ньому працювали три оркестри, драматичний гурток, хорова капеля й капеля бандуристів, виділені приміщення для гри у шахи, більярд, функціонувала бібліотека. Як свідчив на допитах у НКВД заарештований після звільнення міста від німців один із симпатиків ОУН Г. Максименко, “в клубе, который впоследствии был переименован в «Просвиту», было проведено несколько концертов и подготовлено к постановке ряд националистических пьес… Официальным руководителем «Просвиты» был Иван Сокил, фактическим – Василий Худенко (член ОУН-Р – авт.). В оформлении пьес принимал участие художник-националист Евдущенко…» [18] [“в клюбі, який потім було перейменовано у “Просвіту”, було проведено кілька концертів і підготовлено до постановки низку націоналістичних п’єс… Офіційним керівником “Просвіти” був Іван Сокіл, фактичним – Василь Худенко (член ОУН-Р – авт.) В оформленні п’єс брав участь художник-націоналіст Євдущенко…”] У жовтні 1941 року з Кривого Рогу приїхав один із тамтешніх провідників Організації Дмитро Горбачів із метою прочитати лекції в клюбі, але німці виступ не дозволили.

Філію клюбу (але вже під назвою “Просвіта”) вдалося відкрити в селищі ім. Карла Маркса (ст. Ігрень). Головою його призначено місцевого вчителя В. Іващенка. При обговоренні питань, повязаних з організацією українського клюбу в селищі, виступаючий на ньому І. Сокіл розповів  присутнім про настанови Регея, завдання ОУН. Незважаючи на досить активну просвітницьку роботу, клюб у Дніпропетровську так і проіснував напівлеґальне, позаяк німці не дозволили зареєструвати підготовлений комітетом статут [19]. У січні 1942 року німецька адміністрація відбирає приміщення клюбу для потреб армії, натомість саму організацію реорганізовано в товариство “Просвіта”, яке очолив П. Козар, і вона проіснувала до березня 1942 року. В інших містах стан справ із “Просвітою” був майже анальогічний.

Колишній провідник ОУН у Донбасі Є. Стахів згадує, що очолювана оунівцем С. Шерстюком міська управа Кривого Рогу за короткий час наладнала життя в місті й окрузі. Там на початку навіть існувала Канцелярія ОУН [20]. Кривий Ріг, за визначенням цього автора, “мав вигляд українського міста в Самостійній Україні” [21]. Цілком імовірно, що військовий комендант міста майор Реґлер не прагнув втручатися в культурницьку діяльність українців через те, що як він зазначав у оперативному зведенні командувачу тиловими військами групи “Південь” від 14 вересня 1941 року, “населення в цілому повністю льояльне і дружелюбне по відношенню до німців” [22]. З огляду на те, що ОУН-Р удалося долучити до свого впливу таких осіб як Шерстюк і голова міської управи Кам’янського О. Самійленко (обидва інженери), державотворча робота мусила проводитися досить фахово. Певним результатом такої роботи стало пожвавлення матеріяльно-культурного життя: відбудовувалося житло, комунікації, культурні заклади. Багато уваги приділялося духовному відродженню. В Кривому Розі міською управою “Просвіті” було передано всі кінотеатри і клюби міста. На місці битви під Жовтими Водами  мав бути споруджений пам’ятник полеглим козакам. Провулок Петровського в Кривому Розі 15 листопада 1941 року було перейменовано на ім’я засновника ОУН Євгена Коновальця [23], багато вулиць дістали назви з української тематики. За ініціятивою члена Похідної групи Я. Потічного в місті утворилося спортовське товариство “Січ”. Були спроби поновити видавничу діяльність. Так, у 1941 році була видана поетична збірка члена ОУН  криворізького поета М. Пронченка “Кобза”, а також збірка “Тризуб”, що обєднала як оунівські пісні (“Зродились ми великої години”, “Марш українських партизан”, “Ми йдемо в бій”), так і популярні серед місцевих жителів “Засвистали козаченьки”, “Гей, нумо хлопці до зброї!” тощо. Вміщені до збірки й Державний Гімн “Ще не вмерла Україна” та загальновідома стрілецька “Ой у лузі червона калина”. В передмові  члена ОУН Д. Горбачева було сказано: “Віримо, що в ритмі наших пісень з’єднається вся Україна до великого спільного чину” [24].

Матеріяли, що їх вміщено в округовому нікопольському часописі “Промінь” від 12 жовтня 1941 року, свідчать про активне поширення ланок “Просвіти”, як у Нікополі, так і в районі: місті Марганці, селах Покровському, Червоногригоровці. Подаються списки правлінь і контрольних комісй. Вивчаючи їх, можна побачити, що до нікопольської “Просвіти”, навіть до її правління, належали активна діячка ОУН, член Похідної групи У. Тимченко (Дида, Целевич), члени ОУН-Р Т. Кисіль (провідник відділу освіти міської управи) і Ф. Вовк (провідник земельного відділу), а до контрольної комісії було обрано голову управи Г. Струковатського [25]. Плідно працювали оунівці і через Софіївську “Просвіту”. І взагалі, як зазначено в Доповідній записці секретареві Дніпропетровського обкому КП(б)У Найдьонову від начальника обласного управління НКВД Сєдова 20 травня 1944 року, “Пропагандистская работа велась через просветительские дома – “Просвита” [26]. [“Пропагадивна робота провадилася через просвітянські доми – “Просвіта”.]

Члени ОУН намагалися, як уже згадувалося, організовувати і спортовські товариства: крім Кривого Рогу таке товариство було створено в селі Широкому оунівцем В. Драгою. Також існували організаційні клітини і в деяких нечисленних, дозволених німцями театрах, наприклад, у Кам’янському театрі ім. Шевченка, де директором був симпатик ОУН Гладков. Директор  Дніпропетровського українського художньо-драматичного театру П. Голобородько також був пов’язаний із Організацією [27].

Нікопольською міською управою, в утворенні якої також брали участь члени Південної Похідної групи, подібно до Кривого Рогу, були перейменовані вулиці на честь видатних в історії України подій та історичних діячів: з’явилися там вулиці 22 січня (день з’єднання УНР і ЗУНР, т. зв. “Січневої Злуки”), П. Орлика, І. Мазепи, В. Винниченка, П. Сагайдачного.

«Органы гражданского управления при немцах, – звітував партійному керівництву начальник УНКВД області, – ОУН были использованы как проводные каналы для  националистической работы, в частности: Школьные Отделы Райуправ были превращены в резиденции ОУН, через которые велась оргработа среди учителей и родителей учащихся… Сельхозотделы Райуправ были использованы для расстановки оуновских кадров на должности старост колхозов и обхозов, бригадиров и завхозов» [28]. [“Органи цивільного управління за німців ОУН було використано як провідні канали для націоналістичної роботи, зокрема: Шкільні Відділення Райуправ були перетворені на резиденції ОУН, через які провадилася робота серед учителів та батьків учнів… Сельгоспвідділення Райуправ було використано для розстановки оунівських кадрів на посади старост колгоспів та заггоспів, бригадирів та завгоспів”.]

Окрім вищезгадуваних, ще багато посадових осіб підтримували ОУН. Серед них голова Нижньо-Дніпровської управи, старости в Магдалинівському, Царичанському районах, начальники бірж праці Кам’янського і Софіївського районів, заврайвно Софіївського району, директор педагогічної школи в Нікополі. Доповідна записка начальника УНКВД по Дніпропетровській області містить такі свідчення про майбутнього начальника політичного відділу Дніпропетровської української допоміжної поліції при СД С. Корнієнка: «…С приходом немецких оккупантов в г. Днепродзержинск он был назначен начальником отдела тайной полиции, где в обязательном порядке ввел приветствие «Слава Украине!» … «Слава Героям!» У него в кабинете висел украинский националистический герб – «Тризуб». Когда немцы запретили деятельность ОУН и потребовали от него репрессий по отношению к украинским националистам, Корниенко, будучи взволнованным, говорил…: «Они хотят моими руками уничтожить украинских националистов, я этого не допущу!» [29] [З прибуттям німецьких окупантів у м. Дніпродзержинськ він був призначений начальником відділу таємної поліції, де в обов’язковому порядку впровадив привітання “Слава Україні!” … “Слава Героям!” У нього в кабінеті висів український націоналістичний герб – “Тризуб”. Коли німці заборонили діяльність ОУН і зажадали від нього репресій стосовно українських націоналістів, Корнієнко, бувши схвильованим, говорив…: “Вони хочуть моїми руками знищити українських націоналістів, я цього не дозволю!”]

С. Корнієнко, що відбув до війни 7 років у совєцьких концтаборах по справі “Спілки Визволення України”, хоча й не був членом ОУН, але весь час окупації підтримував технічний зв’язок з проводом Організації [30]. Заручитися підтримкою Корнієнка намагалися й підпільники-комуністи в 1943 році, але наслідком цього стали широкі арешти. «В период с 29 июня по 5 июля 1943 года всего было арестовано до 200 человек участников организации» [“У період від 29 червня до 5 липня 1943 року всього було заарештовано близько 200 чоловік учасників організації”] , – свідчать документи НКҐБ [31]. Невідома дотепер роля цієї людини у винищенні членства ОУН Дніпропетровщини протягом окупації. Ствердити можна тільки той факт, що завадити репресіям проти ОУН він не зміг.

“Членом керівної “п’ятірки” ОУН Магдалинівського району” названий в документах НКВД начальник Магдалинівської поліції Кузьменко, засуджений до війни як націоналіст. Доповідна записка начальника УНКВД циує його вислів: «Главное, что меня беспокоит, – это чтобы коммунисты не вели активную работу среди населения и не мешали нашей организации ОУН» [32]. [“Головне, що мене турбує, – це щоб комуністи не провадили активної роботи серед населення”.]

За спогадами колишнього підпільника ОУН М. Самійленка, прихильником ОУН був П. Корж [33], який очолював в останні місяці окупації 7-й район поліції в Нижньо-Дніпровську (село Воронцовка) [34]. Також були спроби ввести в поліцію своїх людей з боку Крайового проводу. Так, один із заарештованих після війни симпатиків Організації зізнався на допитах: «Мешко (Катерина Мешко (Логуш), член ОУН-Р – авт.) всячески пыталась подстроить своего человека на пост начальника тайной полиции, кандидатом на этот пост выдвигался бывший до войны преподавателем Днепропетровского металлургического института Шашло» [35]. [“Мешко (Катерина Мешко (Логуш), член ОУН-Р – авт.) всіляко намагалася підстроїти свою людину на посаду начальника таємної поліції, кандидатом на цю посаду висувався Шашло, що був перед війною викладачем Дніпропетровського металургійного інституту ”.]

Серед об’єктів прискіпливої уваги Організації була одна з двох дозволених у “райхскомісаріяті” церков – Українська Автокефальна православна церква (УАПЦ), єпископ якої отець Генадій (Шиприкевич), прибув до Дніпропетровська 14 липня 1942 року. Головним собором УАПЦ у місті був Преображенський. У складеному для Головного проводу ОУН звіті член міського керівництва ОУН писав улітку 1942 року: “Тут зараз існує дві церкви, які себе взаімно поборюють. Одна з них старослов’янська, а друга Українська Автокефальна Православна Церква… Старослов’янська церква гуртує довкола себе переважно кацапський елемент, УАПЦ гуртує самостійницький елемент…” [36] Відомо, що отець Генадій відвідував штаб-квартиру Крайового проводу ОУН, а деяких членів Організації як, наприклад, батька й сина Худенків, висвячено  було на священиків [37]. Цілком логічно припустити, що саме оунівські впливи на УАПЦ дозволили начальнику ІІ політичного відділу “генерал-комісаріяту” Публіґу видати наказ-розпорядження штанд- і ґебіткомісарам селища П’ятихатки від 9 червня 1942 року, в якому зазначалось: “…мені повідомляють, що проповіді священика автокефальної церкви мають скоріше політичний, ніж релігійний характер. Необхідно перевірити лінію поведінки священиків автокефальної церкви й негайно заборонити подібні проповіді” [38].

Повертаючись до діяльности обласної управи, не можна оминути факту утворення при ній у перших числах грудня 1941 року т. зв. Українського Національного Комітету. Метою цього формування було “проникнення до всіх органів німецьких установ і через своїх провідників здійснення там націоналістичної роботи, головним чином серед української інтеліґенції міста”. Головою комітету, згідно зізнанням заарештованого в Рівному 3 січня 1945 року активного члена ОУН у Дніпропетровську В. Худенка, було обрано голову обласної управи професора Олійниченка [39]. До складу комітету ввійшли професори І. Зеленський, І. Розгін, П. Козар, Б. Андрієвський, математик І. Марченко, викладачі Шашло та Ващенко. У відповіді  пресцентру Управління СБУ по Дніпропетровської області про наявність у роки війни підпілля ОУН на території області називається також прізвище Голік [40]. При націоналістичному комітеті був утворений відділ “Червоного Хреста”, що ставив своїм завданням надання матеріяльної допомоги “сім’ям військовополонених, звільнення українців з таборів, проводити серед них націоналістичну роботу, підбір, вербування з іх числа націоналістичних кадрів” [41]. Головою відділу Худенко назвав І. Лещенка, а членами його – Кубрака та Рудобашту. Всі члени УНК (невідомо тільки про Ващенка й Голіка) працювали в обласній управі.

Слід додати, що УНК хоч і складався повністю з патріотично настроєних науковців і викладачів, далеко не всі вони були членами або навіть прихильниками Організації Українських Націоналістів. Наказом по Дніпропетровській обласній управі від 22 вересня 1941 року в місті знову організовуються Університет, Політехнічний і Транспортний інститути. На чолі Університету стає доктор біологічних наук І. Розгін, перекладачем  при навчальному закладі призначено члена ОУН-М Я. Самотовку, що приїхав до міста наприкінці жовтня [42] і розгорнув роботу по формуванню мельниківської організації в місті, але про діяльність мельниківської фракції ОУН в області взагалі і зокрема в обласному центрі свідчень майже немає.  Відомо, що допомагав Самотовці в його роботі, возив літературу й аґітаційні матеріяли шофер гаража “генерал-комісаріяту” Іван Цимбалиста. Про знайомство Самотовки з членами бандерівської групи згадується в мемуарах, виданих на Заході колишнім ректором Університету І. Розгіним [43]. Я. Самотовка в липні 1942 року виїхав у відпустку до Білої Церкви і після того зник без вісті.

Провід ОУН-Р чудово розумів важливість проникнення свого активу до друкованих органів, адже через масові видання – газети та журнали – найлегше і найшвидше було на той час впливати на формування громадської думки. В Україні після відходу совєцьких військ почали виходити багато нових, підокупаційних, газет. Американський дослідник Джон Армстронґ подає в своїй монографії про Український націоналізм основні настанови німецької влади щодо преси в окупованій Україні: “1) Вживати назву “Україна” лише в розумінні територіяльному, а не державному. 2) Писати про Німеччину як про “протектора України”, а не як її союзника. 3) Представляти німецьку армію “визволителем України” [44].

Незважаючи на це, в багатьох містах України встигли з’явитися часописи, переважна більшість матеріялів яких була присвячена саме проблемам державницьким, розбудовчим, а німецька офіційна пропаганда відсувалася на другий плян. Таким було київське “Українське слово”, такими були і кілька видань в Дніпропетровській області. Тривав період такої самостійницької роботи редакцій недовго – до середини 1942 року (а часто закінчувався ще раніше).

За кілька тижнів після вступу німецьких військ у Дніпропетровськ у місті почала виходити газета під промовистою назвою “Вільна Україна”, але з першого ж числа цієї газети було видно, що її характер суто пронімецький, без жодного натяку на те, що редакція моє якісь інші цілі, ніж бути рупором окупаційної влади. Але встигло вийти тільки декілька чисел під такою назвою, як німці, не подивившись навіть на вірнопідданицький зміст газети, перейменували її на “Дніпропетровську газету”. Приблизно в жовтні 1941 року голова відділу освіти обласної управи Павло Козар уводить при своєму відділі посаду інспектора преси і призначає на неї Г. Максименка. Основним завданням інспектора Козар визначив здійснення керівництва над “Вільною Україною” з боку облуправи, але не сказав, у чому це керівництво повинно полягати. Роз’яснення поступили від працівників облуправи, членів ОУН К.Мешко і В. Худенка. На допитах у НКВД після повернення совєтів Г. Максименко розповідав: «Мешко и Худенко ругали «Вильну Украину» за то, что она имеет только пронемецкий и антисоветский характер и рекомендовали изменить ее лицо». [“Мешко й Худенко картали “Вільну Україну” за те, що вона має тільки пронімецький і протисовєцький характер і радили змінити її обличчя”.] [45] Вони знайомили інспектора з нелеґальною літературою, розповідали про існування ОУН та її мету і дізнались, що Максименко в цілому поділяє погляди ОУН. Від того часу він почав  відвідувати редакторів газети (вже зі зміненою назвою) – Островського та Савченка – вимагав від них “друкування націоналістичних матеріялів”. Савченко, за свідченням Максименка, уважно вислуховував його, «но делал так, как велели ему немцы и немецкий редактор Тейхмюллер, фактически руководивший всей редакцией и контролировавший весь поступающий в набор материал. Да и сам Савченко и ответственный секретарь Островский (після війни один із визначних керівників  НТС за кордоном – авт.) не склонны были помещать националистический материал, а ориентировались на белогвардейскую газету, выходившую в Берлине, «Новое слово» [45]. А згодом посаду інспектора преси було скасовано.

Але оунівці не облишали спроб змінити ситуацію, заславши до складу редакції своїх членів – П. Калашнікова та І. Сидоренка – хоча це й не вплинуло на характер “Дніпропетровської газети”. Впродовж кількох перших місяців у цій газеті ще зявлялися матеріяли історичного характеру мельниківця О. Девлада (характерні назви його статей – “Дніпровські пороги”, “Запоріжські Січі”, “В гостях академіка Яворницького”), голови Широківської “Просвіти”, члена ОУН-Р І. Шкорбуля (“Націоналістичне пробудження україців” у числі від 15 листопада 1941 року), В. Сили (“З історії УАПЦ”, “Український національний прапор” та ін.), Н. Осипенка (“Іван Манжура”, “Спадщина Д.І. Яворницького”, “Зберегти будинок Д.І. Яворницького”, “Д.І. Яворницький і М.С. Грушевський” та інші [46]), але починаючи від 1942 року навіть такі нейтральні матеріяли зникають зі шпальт цієї газети, завдяки позиції, яку посів редактор Є. Островський.

Інший стан справ був у криворізькому “Дзвоні” і нікопольському “Промені”, де редакторами були симпатики ОУН. Аналізуючи матеріяли цих газет, можна зробити висновок, що як редактор “Дзвону” М. Пронченко, так і редактор “Променю” Єлизавета Шкандель (а трохи згодом і другий редактор О. Поночовний) були добре обізнані з плянами ОУН-Р, з проголошенням Акту 30 червня, хоча згадки про нього на шпальтах цих газет немає. Пояснити це можна тим, що під час виходу цих видань німецький терор проти націоналістів котився вже по цілій Україні, і автори просто не хотіли наражатися на небезпеку згадками про конкретні організації, що були заборонені у Райхскомісаріяті та події. Адже німці навіть такий обережний та льояльний до них документ, як Акт, сприйняли як такий, що містить у собі приховану загрозу. Але вже з перших чисел цих органів міськуправ Кривого Рогу і Нікополя з’явилися відверто самостійницькі статті, в яких головним завданням для місцевих жителів ставилося побудова Української Держави. “Московсько-більшовицький тюрмі народів настав кінець. Український нарід розправив орлині крила і здійснює свою віковічну мрію – створює Самостійну Українську Державу”, – писав “Дзвін” 12 жовтня 1941 року [47]. Всі статті на національну тематику написано в дусі полум’яних закликів і патосу боротьби за незалежну Державу.

У часописах, окрім звернень до всієї української громадськости, друкувалися звернення до окремих соціяльних груп: робітництва, селянства, інтеліґенції, в яких закликалося сумлінно працювати “на розквіт великої, справді вільної України”. Цікаво, що частина тексту редакційної статті “Жвавіше відбудуймо наш край” (“Дзвін” від 8 жовтня 1941 року) [48] цілком збігається з текстом оунівської листівки “До робітників”. Імовірно, що її автором був редактор (або співредактор) “Дзвону”. Водночас “Дзвін” і особливо “Промінь” розпочали друкування матеріялів, що стосувалися української національної атрибутики – герба, прапору та гімну “Ще не вмерла Україна” [49].

Для устійнення в свідомости людей державницької ідеї в газетах з’явилося багато публікацій про національно-визвольну боротьбу: битву при Жовтих Водах [50], Базар, Крути; про визначних українських діячів минулого – князя Святослава, гетьманів Петра Дорошенка, Івана Мазепу, Павла Полуботка, Петра Сагайдачного, політичних діячів України ХХ сторіччя Симона Петлюру та Євгена Коновальця [51].

Поширювався культ останніх двох діячів: їх портрети роботи Івана Кравченка висіли в театрах (як, наприклад, у Вечірньо-Кутській Рудні), в інших місцях. Вище вже згадувалося про перейменування одного з криворізьких провулків на ім’я Коновальця.

В той таки період почали друкувати свої статті члени Похідної групи Д. Горбачів і П. Олійник. Останній здебільшого торкався проблем освіти й культури, але 30 листопада 1941 року було надруковано його статтю “Наше ставлення до релігії”, в якій обґрунтовувався розподіл “сфер впливу” між церквою та українськими націоналістами: “Справи віри нормує церква, справи цілості життя Нації організує і формує український націоналізм”. З таких самих, оунівських позицій були написані статті “Нація і родина”, “Новий тип української людини” (без указання автора) – в них збережено навіть особливості лексики галичан [52].

Впливи “західняків” проявилися також і в лексиці публікацій місцевих дописувачів. Поширення набуло гасло “Слава Україні!” з відгуком “Героям слава!”, бо навіть суто організаційна термінольогія постійно вживалася в статтях. У міськуправі Нікополя начальників відділів офіційно йменували “провідниками”. А один із авторів “Променю”, член ОУН-Р Тимофій Кисіль, використовує в своїй статті уривок із “Молитви Українського Націоналіста” і закінчує гаслами: “Україна – для українців! Слава Україні! Слава її героям!..” (28 жовтня 1941 р.) [53]. Криворізький поет М. Жовтуха в вірші “Мати” писав про український народ: “..вірний силою Богдана, що з’єднав Ідею й Чин!” (“Ідея й Чин” – один із оунівських ідеологічних штампів та назва офіціозу ОУН. “Чин” – слово, що не вживається на сході) [54].

Отже, видно, що хоча й органи міськуправ зазначених міст і не писали відкрито про ОУН, але насправді були пропагандистами її програми з усіма притаманними їй атрибутами революційности, волюнтаризму, культу предків. Редактори часописів (а, відповідно, і установ, чиїми друкованими органами вони були), якщо не належали до ОУН-Р, то принаймні повністю погоджувалися з її ідеями. Загальну націоналістичну спрямованість “Променю” визначали такі члени Організації як редактори Є. Шкандель і О. Поновчовний, активний дописувач Тимофій Кисіль, начальник відділу освіти; член “Просвіти”, начальник земельного відділу Федір Вовк. У “Дзвоні” симпатиками (якщо не членами) ОУН були перший редактор М. Пронченко, співредактор І. Потапенко.

Крім леґальної преси, звичайно, ОУН використовувала для пропаганди своїх ідей нелеґальні організаційні видання, такі як “Інформатор”, “Вісті” (російською та українською мовами), “Український перець”, а для керівних кіл видавався журнал “Ідея і Чин”, на сторінках якого розглядалися питання організаційного та ідеологічного характеру. Як зазначалося в одній з після окупаційних кримінальних справ, усі ці видання “давали подробные и довольно объективные международные обзоры, сообщали международную информацию на основе немецких, советских, английских сообщений…, довольно полно освещали жизнь в самой Германии и в оккупированных областях, публиковались секретные указания германского правительства о закрытии институтов, школ на Украине и переселении туда немцев, чтобы превратить Украину во вторую немецкую родину” [надавали докладні та досить об’єктивні міжнародні огляди, повідомляли міжнародну інформацію на ґрунті німецьких, совєцьких, англійських повідомлень…, досить повно освітлювали життя в самій Німеччині та в окупованих областях, публікувалися таємні вказівки німецького уряду про закриття інститутів, шкіл в Україні та переселенні туди німців, щоб перетворити Україну на другу німецьку батьківщину”. ] [55] Леґальна ж видавнича справа, як писав у 1944 році один із провідних діячів ОУН-М, на сході України була “цілком паралізована” через різні заборони з боку німецької адміністрації. “Протягом німецької окупації на Наддніпрянщині і Слобожанщині видано лише кілька (не більше десятка) тоненьких книжечок – це молитовники, календарі, збірочки поезій тих молодих поетів, що працюють при редакціях часописів”. (Як у випадку з “Кобзою” М. Пронченка.) [56]

Проте ОУН використовувала для пропагадивної та аґітаційної роботи масу листівок із закликами, рекомендаціями, як уникнути вивозу до Німеччини, ховати збіжжя, тощо, які виготовлялися на простих, кустарної роботи друкарських пристроях – склографах та циклостилях, або друкувалися на машинках. У цілях ідеологічної обробки широко використовувалася художня та публіцистична література патріотичного спрямування – твори Д. Донцова, П. Федуна (Петра Полтави), Марка Боєслава.

При підготовці до членства  в ОУН зверталася увага на знання кандидатом деяких специфічних організаційних настанов, викладених у своєрідному кодексі честі, програмові положення якого містилися в “12 прикметах характеру українського націоналіста” та “44 правилах життя”, що ставили до особи кандидата суворі моральні вимоги. Після практичного випробування людини та перевірки знання нею Програми та ідеології Організації складалася  присяга на вірність Україні й самої ОУН. Після цього кандидат ставав повноправним її членом. Одним із важливіших документів, що їх потрібно було вивчати кожному націоналістові, був т. зв. “Декалог” (“Десять заповідей українського націоналіста”). До того ж, кожний член ОУН забов’язаний був пройти спеціяльний курс навчання (вишкіл) за певною, суворо визначеною програмою, що складалася з декількох розділів: “Історія України”, “Відродження Української Державности”, “УВО-ОУН”, тощо.

Окремо читалися лекції про конспірацію. Крім ідеологічного вишколу член ОУН повинен був пройти ще вишколи фахові: розвідки, контррозвідки, військові, технічні, тощо. Якщо когось готували на вищий організаційний щабель, то йому треба було пройти ще окремі індивідуальні вишколи [57].

Приблизно у жовтні 1941 року, провід Південного краю (у зв’язку з репресіями) перенісся з центру Дніпропетровська на передмістя, пройшла перереєстрація членства, людей, що засвітили себе перед аґентурою СД, перекинули в інші міста [58]. Місце перебування проводу, ймовірно, знаходилося в Амур-Нижньодніпровському районі (за німців він мав статус міста і називався просто Нижньо-Дніпровське). Від Різдва 1942 року провід переноситься вже до Кривого Рогу, куди в лютому саме того року прибуває ще декілька галичан [59].

З червня 1942 року після зміни З. Матли провід уже очолює Василь Кук (Юрій Леміш). Від лютого 1943 року все підпілля в “райхскомісаріяті”, а також у Криму, Кубані і т. зв. Трансністрії переходить під його керівництво. Дніпропетровськ стає своєрідною “столицею” націоналістичного руху опору. Перед тим, влітку 1942 року, провід знову перенесено було до обласного центру. Дніпропетровська область у теріторіяльному поділі ОУН належала до Південного краю і складалася з округів Криворізького, Нікопольського, Кам’янського, Новомосковського (пізніше осідок цього окружного проводу перенесено до Павлограда), Синельниківського.

Округи в свою чергу поділялися на райони, а останні об’єднували “кущі” з декількох населених пунктів (переважно сіл і хуторів) [60]. Найнижчою організаційною одиницею було “звено” з 3-5 чоловік. Існували також проміжні структури – підрайоновані і надрайоновані проводи.

Члени підпілля ОУН-Р поділялися умовно на дві основні катеґорії:

1) Підпільники, які виконували організаційну роботу, але не були членами ОУН (не приймали присяги). Ця катеґорія була, можливо, найчисельнішою, адже до неї належав низовий склад підпілля. Залучення таких людей (симпатиків) до Організації відбувалося приблизно за такою схемою. “Старий” підпільник-оунівець обирав відповідного кандидата, провадив із ним попередні бесіди, визнаючи його погляди, згодом давав націоналістичну літературу, листівки, і коли бачив, що той поділяє погляди ОУН, пропонував потенційному підпільнику взяти участь у роботі Організації. Один із таких прикладів наводиться в справі, що порушена після повернення совєтів проти Є. П’ятниці: “Видя мое лояльное отношение к прочитанной литературе, и что я разделяю его националистические взгляды, Дырявко Иван в январе 1942 года предложил мне вступить в ОУН и оказывать ему помощь в работе. Я дал согласие и вступил в члены нелегальной украинской националистической организации”. [“Спостерігаючи моє льояльне ставлення до прочитаної літератури, та що я поділяю його націоналістичні погляди, Дирявко Іван у січні 1942 року запропонував мені вступити до ОУН і оказувати йому допомогу в роботі. Я погодився і вступив у члени нелеґальної української націоналістичної організації”.] [61] Після згоди брати участь у підпільній роботі хлопець або дівчина отримували завдання, як правило, це було вербування нових людей, поширення націоналістичної літератури і листівок, збирання зброї, виконання обов’язків зв’язкового.

2)Дійсні члени ОУН – якщо підпільник сумлінно виконував завдання зверхників , мав здібності до конспірації, тоді йому, звичайно, доручалася більш небезпечна і кваліфікована робота у референтурі (одній із референтур) проводу. У нього приймалася присяга і, таким чином, він ставав дійсним членом Організації. До цієї катеґорії належав увесь провідний склад [62].

Документи НКВД досить вірно подають організаційну структуру ОУН. Так, в одному зі звітів цієї установи говориться: «Высшим органом ОУН является так называемый Главный Провод, состоящий из семи человек, а именно:

1.Главный проводник.

2.Первый заместитель главного проводника.

3.Второй заместитель главного проводника.

4.Шеф УПА.

5.Шеф службы безопасности.

6.Референт по женщинам.

7.Секретарь главного проводника.

В состав руководства Краевых Органов ОУН входило также 7 человек, занимавших те же посты, что и в главном Проводе… В области были… окружные органы ОУН, охватывавшие несколько районов… В состав окружного провода входили: окружной руководитель ОУН, зам. окружного руководителя, он же шеф службы безопасности и референт по женщинам. Окружной провод делился на районные проводы ОУН. В состав районных руководящих организаций входили следующие звенья:

1.Подрайоновый провод ОУН.

2.Кустовой провод ОУН.

3.Станичный или поселковый провод ОУН.

4.Звено ОУН».

[“Вищим органом ОУН є так званий Головний Провід, що складається з семи чоловік, а саме:

1.Головний провідник.

2.Перший заступник головного провідника.

3.Другий заступник головного провідника.

4.Шеф УПА.

5.Шеф служби безпеки.

6.Референт по жінках.

7.Секретар головного провідника.

До складу керівництва Крайових Органів ОУН входило також 7 чоловік, що займали саме ті посади, що й у головному Проводі... В області були... окружні органи ОУН, які охоплювали кілька районів... До складу окружного проводу входили: окружний керівник ОУН, заст. окружного керівника, він таки шеф служби безпеки і референт по жінках. Окружний провід поділявся на районові проводи ОУН. До складу районових керівних організацій входили наступні ланки:

1.Подрайоновый провід ОУН.

2.Кущовий провід ОУН.

3.Станичний чи селищний провід ОУН.

4.Звено ОУН”.] [63]

Точніше подає “штатний розклад” проводу та функції кожного з його членів один з провідних діячів ОУН-Р С. Мудрик: “Повітові проводи мали повний штат, куди входили: повітовий провідник, організаційно-кадровий, суспільно-політичний, ідеологічний, військовий, служби безпеки та фінансово-господарський референти. Організаційний референт мав своїх підреферентів для юнацтва ОУН, молоді, вишкільних справ і зв’язку… Такий самий склад проводу був і в округах, і в краях. Крайові референти були діловими зверхниками обласних, обласні – окружних, окружні – повітових (у Дніпропетровській області районових – авт.)… Організаційний референт був фактично заступником провідника. Він дбав про підбір кадрів… Суспільно-політичний референт дбав про те, щоб у громадських організаціях проводилася багатогранна діяльність національно-патріотичного змісту… мав неорганізованих прихильників … ОУН, які спрямовували в національне русло діяльність громадських організацій… Референт військових справ… конспіративне проводив військові вишколи, як теоретично, так по змозі й практично… Господарсько-фінансовий референт дбав про майно Організації, збирав членські внески… Звітування йшло знизу доверху…” [64]

Служба Безпеки (СБ) мала два відділи: розвідчий і контррозвідчий. Керівник розвідчого відділу дбав про підбір розвідників і намагався розмістити їх так, аби мати інформацію з ворожих українцям державних установ. Контррозвідчий відділ слідкував за ворожою поліцією і за тим, аби в організаційну сітку не могли потрапити ворожі аґенти.

Як уже зазначалося вище, першим крайовим провідником був З. Матла (Святослав Вовк). Організаційним референтом був призначений провідник Південної похідної групи Т. Семчишин. Від перших місяців існування Крайового проводу до нього належали підреферент у жіночих справах Г. Бійовська, а також Тучапський і Галамай (нерозкрите псевдо). При проводі працювали активні “просвітяни” Катерина Мешко і Василь Регей (Кіт), після його арешту провід очолювали Тарас Онишкевич (Галайда), П. Олійник (Морозенко), Василь Гадада (Юра), С.К. Федорук (Лемко), Лисенко (нерозкрите псевдо) [65]. Впродовж німецької окупації тривали перестановки в усіх проводах через арешти їх членів, розконспірування або просто призначення на інші ділянки роботи, тому досить важко сьогодні не тільки відтворити точний почасовий склад керівництва, але й “розшифрувати" правдиві прізвища окремих провідників.

Найпомітніша зміна складу крайового проводу відбулася, коли його очолив у травні 1942 року Василь Кук (Юрій Леміш, Юрко, Ромко, Куркуль). Тоді ж його організаційним референтом стає Петро Дужий (Арсен), що прибув із західної України; референтуру пропаганди очолює Омелян Логуш (Іванів). До неї ввійшли пропагандистами Кишенько (Професор), В. Нофенко (Весло), М. Самійленко (Лисий), військову референтуру перебрав на себе Медвідь (нерозкрите псевдо), СБ – Петречко (Граб); боївкарями входять у склад СБ Іван Білик (Кость, Півторак), Вірменин (нерозкрите псевдо), Л. Ларжевський. Роботу з юнацтвом проводив уже згадуваний як обласний провідник Лемко. Одним із референтов пропаганди в документах НКВД називається Сергій Білий (Арсен – псевда часто дублювалися). Господарським референтом призначений Василь Дубовий (нерозкрите псевдо), до його обов’язків належало також керування зв’язком [66]. Ще двох осіб, задіяних у Крайовому проводі, називає Є. Стахів: К. Карпович, І. Павлович. Машиністкою проводу була Маруся (нерозкрите псевдо) [67].

Безпосередньо обласному проводові підпорядковувалися проводи округів: з різних джерел дізнаємося про склад Криворізького окружного проводу, який очолювали по черзі Я. Потічний, М. Мричко [68], С. Шерстюк (до грудня 1941 р.), Ю. Кривошапка (Козик) (грудень 1942 р.), В. Гадада (Юра) (до вересня 1943 р.). Пропагандистом проводу  був другий (після арешту М. Пронченка) редактор “Дзвону” Б. Євтухов, членами проводу були Дм. Горбачів, Ю. Маляр (Чорнота) [69], Г. Максимець. Дуже добре зорганізоване підпілля Криворіжжя мало широку розгалужену оргмережу. Відомі такі провідники по округу м. Кривий Ріг як М. Захаржевський (Олесь), він же представник окружного проводу в Широківському районі; провідники Солонянського району Шура Чорнояренко (нерозкрите псевдо), Григорій Ільченко (Широківський район), Пятихатського і Божедарівського районів К. Федоряка (Мороз). Зв’язок здійснювали перекладачі при німецькій армії, які були водночас зв’язковими ОУН –Т. Найдич (до осені 1941 р.), О. Вітошинський, Т. Сендзік, М. Дольницький, О. Масляник, Р. Спольський, В. Яворський. Зв’язковим між Кривим Рогом і Дніпропетровськом були підпільники на нерозкриті досі псевда Степан, а згодом після нього Леонід [70].

Кам’янський (Дніпродзержинський) провід очолювали Степан Держко (до червня 1942 р.), Василь Гадада (Юрко, Чорний) – на початку 1943, а також Кобзар (імовірно Іван Полянський). Членами проводу були галичани Степан і Зінько (нерозкриті псевда), зв’язковим між окружним і районовим проводами був І. Самаренко (Залізняк) [71].

Головою Нікопольського до літа 1943 року був Микола Лук’янів (Тиміш), після нього – Петро Микитенко. Провідником Нікопольського району був Федір Вовк. До складу проводу входили Уляна Тимченко (Дида) і, вірогідно, член Похідної групи М. Шухлят.

У Дніпропетровську діяв міський провід, який в різні періоди очолювали Крук (нерозкрите псевдо), Петро Олійник (Морозенко), від 1943 року – І. Лисенко; політреферентом був Василь Худенко (Остап). До складу міського проводу належали К. Мешко (Верещака), У. Крюченко. Одна з конспіративних квартир міського проводу, де мешкали П. Олійник і Л. Ларжевський, розташовувалися по вулиці Артема, 25. Організаторами підпілля в Нижньо-Дніпровську був Степан Макуха (Роман). Відомі прізвища підрайонового провідника на Діївку-1 і Діївку-2 – ним був місцевий житель Іван Дирявко, а провідниками на ці два села відповідно були М. Білецький і Петро Дворнік [72].

Добитися належного рівня конспірації допомагали такі заходи: «…Краевые и окружные руководители ОУН были известны только окружным проводникам, окружные – районным, а районные – руководителям кустов и звеньев. Как правило, краевые, областные, окружные и даже районные руководители ОУН были нелегалами и тщательно оберегали свои настоящие фамилии, места происхождения и жительства. Начиная с 1943 года, была широко проведена также конспирация и рядовых членов ОУН, которым были присвоены псевдонимы, причем последние организационно были сведены в звенья с минимально допустимым знанием других участников организаций. В организациях были выделены связные, причем явки осуществлялись исключительно только по паролям. Переписка велась кодированным шрифтом. Конспиративные квартиры знали ограниченное количество лиц» [73]. «Ни один член ОУН данной организации не может знать больше 2-3 членов, сам же он вокруг себя создает собственный актив из людей, сочувствующих ОУН. В свою очередь такие активисты, выполняя поручения членов ОУН, ведут низовую работу» [74].

[“...Крайові й окружні керівники ОУН були відомі тільки окружним провідникам, окружні – районовим, а районові – керівникам кущів і звен. Як правило, крайові, обласні, окружні і навіть районові керівники ОУН були нелеґалами і ретельно оберігали свої дійсні прізвища, місця походження і проживання. Починаючи від 1943 року, була широко проведена також конспірація і рядових членів ОУН, яким було привласнено псевда, причому останні організаційно були зведені в звена з мінімально припустимим знанням інших учасників організацій. В організаціях були виділені зв'язкові, причому явки здійснювалися винятково тільки по паролях. Листування велося кодованим шрифтом. Конспіративні квартири знала обмежена кількість осіб”. “Жоден член ОУН даної організації не може знати більше 2-3 членів, сам він навколо себе створює власний актив із людей, що співчувають ОУН. У свою чергу такі активісти, виконуючи доручення членів ОУН, провадять низову роботу”.]

Для запобігання “розшифрування” явочних квартир, їх господарі повинні були використовувати заздалегідь обумовлену систему сигналів. Так, у випадку знаходження в штаб-квартирі Крайового проводу по вул. Карла Лібкнехта 13, кв. 14 сторонніх, її хазяїн – Михайло Кулинич – мусив закрити вікно шторкою, подаючи в такий спосіб знак небезпеки для тих, хто йшов на зустріч [75]. Про кодування міст і сіл, коли замість назви використовувалися тільки умовні літери, згадує С. Мудрик [76]. Ці коди, як і псевда підпільників, часто змінювалися. Для прикладу – код села Тритузного Кам’янського району навесні 1943 року був “03”, а сусідньої Карнаухівки (Криничанський район) “04” [77].

Про високий рівень конспірації свідчить уже те, що німці за 2,5 роки так і не змогли ліквідувати організаційні структури в області, хоча Організація й понесла втрати. Нищівного удару по оунівській “сітці” завдали органи совєцької держбезпеки після вигнання німецької армії. Сприяло цьому часто невиконання низовим членством (яке переважно складалося з юнацтва) умов конспірації, що виявилося в розконспіруванні перед ровесниками, батьками тощо. Пояснювалося це недотриманням організаційної таємниці серед юних прихильників організації тим, що вони не завжди розуміли небезпеку перебування в заборонених політичних формуваннях як за німецького, так і за совєцького панувань.

Особливо часто провали переслідували саме ті ланки, які не вели надто активної роботи і перебування в таємній організації їх учасниками вважалося скорше за романтичну гру, ніж за дійсно небезпечну підпільну боротьбу. Попри все те, провідний склад Південного краю спромігся майже повністю уникнути арештів ще довший час, а наприклад, справжнє прізвище Леміша – провідника краю, так і залишилося таємницею як для гестапівців, так і для НКВД. Деякі публікації та архівні документи дозволяють ствердити наявність в середині ОУН-Р аґентури німецьких і совєцьких спецслужб, большевицького підпілля. У звіті секретаря Кам’янського міського підпільного комітету КПбУ “Про діяльність підпільного комітету в період тимчасової німецько-фашистської окупації 1941-1943 рр.” від 21 грудня 1943 згадується як аґент совєцького підпілля Г. Хистний, який збирав інформацію про ОУН і передавав большевикам націоналістичну літературу через М. Захарова. Але зі змісту большевистських звітів видно, що вони були написані людьми, майже необізнаними з роботою ОУН. Так кам’янський секретар підпільного міському К. Ляудіс зараховує до членства ОУН поспіль усіх посадових осіб із числа українців: директора коксохемічного заводу, начальника поліції, начальника біржі праці та інших, що не відповідало дійсности. Він саме наводить невірні дані про арешт С. Бандери в січні 1942 року [78]. Згодом подібна інформація перекочовувала до інших документів, інколи надбуваючи курйозного характеру: «В январе 1942 года немцы арестовали ряд руководителей националистических организаций Днепродзержинска. Оуновцы по заданию гестапо уходят в подполье» [79]. [“У січні 1942 року німці заарештували низку керівників націоналістичних організацій Дніпродзержинська. Оунівці за завданням гестапо уходять у підпілля”.]

Дослідник І. Білас, ґрунтуючись на архівних документах, дійшов висновку, що один із провідників Криворіжжя М. Захаржевський (Олесь) був залишений в окупованому місті НКВД з метою “увійти в довір’я до нової влади, а якщо цією владою стануть українські націоналісти, то тісно пов’язатись із ОУН та проводити розкладницьку роботу” [80]. Інформатори та “зафронтові аґенти” НКВД допомогли відносно швидко ліквідувати оунівську мережу в Дніпропетровській області. “Замаскованим енкаведистом” на службі в українській поліції при СД в Кривому Розі, називає Л. Шанковський слідчого Пастернака, який був відомий як найстрашніший кат націоналістів [81].

Конспіративні квартири крім дому №13 по вулиці К. Лібкнехта розташовувалися наступним чином. Крайовий провід – вул. Комсомольська, 35 (кілька квартир); на розі вулиць Комсомольської і Короленка; по вулиці Лєніна і проспекту Пушкіна. Одну таку квартиру по вулиці Польовій, 14 утримувала вихователька дитячого садка, яку називали “тьотя Мотя”. В Кам’янському конспіративна квартира окружного проводу знаходилася по проспекту Пєліна, 20-4, утримувала її Людмила Шмагло. Друкарні було зорганізовано на квартирах підпільників П. Дворніка (Діївка-2, вулиця Луначарського) – з травня 1942 року; по 7-й Переможній, 26 у Ю. Харченка в Нижньо-Дніпровську та інших місцях [82].

Дискусійним у західних дослідників стало питання визначення основної соціяльної групи, на яку спиралося підпілля. Джон Армстронґ, американський історик, автор роботи “Український націоналізм” уважає, що пролетаріят в Україні ще від часів царату так і лишився зрусифікованим і, відповідно, не брав участи в українській діяльности. Натомість Л. Шанковський заперечує, що український пролетаріят (промисловий), сформований під час “колективізації” та “індустріялізації”, став головною підпорою ОУН на Сході.

Щодо інтеліґенції, то в підпільному звіті її оцінено так: “Свідомішу, ідейну й кращу частину вивезли большевики за націоналізм і СВУ. Яка лишилася, за малим винятком, пасивна і зневірена, і до якоїсь національної роботи не має зараз бажання. Є ідейні одиниці, одначе дуже мало” [83]. Це писалося про Умань, але в Дніпропетровській області ситуація була подібною. Все ж таки й тут існував той вищеозначений “малий виняток”. Так господарем конспіративної квартири по вулиці К. Лібкнехта, 13/13, в якій проживав у 1942-1943 роках провідник Леміш, був талановитий художник Тарас Максименко, а відвідували її професор Б. Андрієвський, директор театру П. Голобородько, педагог М. Алексєєв та інші [84]. Активно допомагали оунівському підпіллю професори А. Рябишенко і П. Олійниченко, членами Організації  були інженер С. Шерстюк і поет М. Пронченко, симпатиками її вважали себе інженер Олекса Самійленко, ректор Університету Іван Розгін. Але найбільшу надію покладалося на село. Навіть в інструкціях по роботі в місті радилося орієнтуватися на вихідців з сіл та їх дітей, бо вони вважалися вигнаними з рідних осель через політичні причини. Надто відзначалися вчителі: “Серед них негідників немає” [85].

Цікаво дослідити співвідношення місцевих націоналістів-учасників ОУН до прибулих із Заходу. Помітно те, що всю оргроботу серед українського місцевого населення виконували переважно східняки через непідготовленість до пори галичан до агітаційної роботи в місцевих умовах. Крайовий і обласний проводи очолювалися на три чверті галичанами, а окружні та районові – місцевими націоналістами.

Аналізуючи наведені дані, можна дійти висновку, що за період від вересня 1941 до зими 1943-44 років в Дніпропетровській області була розгалужена мережа ОУН у своїх низових ланках, чітко працював Південний крайовий провід, був налагоджений зв’язок між усіма підрозділами Організації на всіх її щаблях, була проведена робота по охопленню організаційним впливом адміністративних установ всіх рівнів (українських) преси й поліції. Аналіз матеріялів преси Кривого Рогу і Нікополя перших місяців окупації дозволяє ствердити, що робота місцевої української влади була значною мірою обумовлена настановами проводу ОУН-Р на проведення поступової державотворчої політики на основі Акту 30 червня 1941 року. Широко в період окупації оунівці використовували агітацію своїх дітей, протинімецьку і протисовєцьку пропаганду. Для друкування таких матеріялів Організація мала не тільки друкарські машинки, але й кустарні типографії. Для зберігання цих матеріялів і проведення підпільних нарад, зборів, зустрічей зв’язкових по області була створена мережа конспіративних квартир. Чітка структура побудови ОУН зазначається навіть у документах НКВД.

Мінливі обставини військового часу примушували керівництво революційної ОУН до перегляду тактики боротьби за Незалежність, що відбивалось у відповідних документах Організації періоду військових дій між Німеччиною та СССР. Уже в квітні 1942 року на Другій Конференції ОУН-Р було проаналізовано перспективи Організації на майбутнє з урахуванням “різних можливостей закінчення війни”. Наголошувалося на “творенні і розбудові власних революційно-політичних і військових сил”, на “ні від кого не залежній всеукраїнській політиці революційної боротьби”, на “створенні широкого фронту боротьби поневолених народів Сходу й Заходу Европи”, що протиставлений “московсько-большевицькій міжнародній концепції інтернаціоналу й німецькій концепції так званої “Нової Европи” – на засаді перебудови Европи” на ґрунті вільних національних держав під гаслами “Свобода народам! Свобода людині!” Було зазначено, що голвним фронтом боротьби залишається протимосковський фронт, але “пропаганда мусить вестись одночасно проти всіх окупантів України”.

Конференція допомогла відпрацюванню підходів до поширення і поглиблення ідей ОУН на сході України. Визнавалася важливість відкинення “партизанщини”, щоб вона не заважала оформленню енерґії людей у “широкий всенародний рух”. Знання рішень Другої Конференції дозволяє зрозуміти політичну лінію ОУН на сході за рік наперед. Отже, “революційно-політична робота” скеровувалася на організування активу, творення сітки, політичну активізацію жителів, виховання молоді, долучення до роботи жіноцтва, “прищеплення народові віри у власні сили й перемогу”, поглиблення та поєднання творчих сил сходу і заходу України, агітацію й пропаганду, охоплення своїм впливом усіх форм громадського життя. Конференція намітила підготувати пропагадивний матеріял, пристосований до специфіки східних земель. Лейтмотивом Конференції можна вважати таку сентенцію: “Вороже наставляючи народ до всякого окупанта-загарбника, ми поборюємо всякі ледачі сподівання на чужу допомогу й ласку й виховуємо всенародне прагнення вибороти самостійність і соборність України” [86]. Рішення, прийняті на Другій Конференції, обумовили активізацію роботи південного крайового проводу ОУН-Р по розширенню організаційної мережі, зокрема на Дніпропетровщині, де розгортається широка агітаційна протинімецька діяльність.

Досвід роботи на східних землях указав на необхідність перегляду деяких програмових положень, ревізії цілого комплексу питань організаційної тактики. Видатний український політолог І. Лисяк-Рудницький відзначав, що особливо наполягали на цьому націоналісти, що їм довелося бути підпільниками в Наддніпрянщині. Вислідом широкої ідейної дискусії стали зміни в традиційній націоналістичній доктрині, винесеній на 3-й Надзвичайний великий Збір бандерівської ОУН (вона тоді вже змінила назву “ОУН-Революційна” на “ОУН самостійників-державників”), основними з яких були:

“1)відречення від обов’язкового “ідеалізму” та допущення філософсько-світоглядного плюралізму як у визвольному русі, так і в майбутній Українській державі;

2)відмова від расизму й етнічної виключности та визнання засади рівноправности всіх громадян України, без уваги на етнічне походження;

3)висунення досить детальної соціяльно-економічної програми…” [87]

Аналіз рішень і постанов цих конференцій і зборів нам потрібний для усвідомлення ідеологічного поступу проводу ОУН у питаннях політики як по Україні в цілому, так і окремих її реґіонах, зокрема на півдні.

Як зазначає відомий історик О. Субтельний, “уже в перші дні німецької окупації України конфлікт між інтересами інтегральних націоналістів і німців вийшов на перший плян” [88]. Причина загострення стосунків із німцями полягала в проголошенні без узгодження з німецькими властям Незалежності України у Львові 30 червня 1941 року. На той час в Україну вже прибули спеціяльні загони поліції, створені за три тижні перед початком війни з Совєцьким Союзом, які називалися “айнзацгрупи”. Кожна з айнзацгруп поділялася на 4-5 “айнзац”, або інакше “зондеркоманд” і нараховувала від 500 до 1000 чоловік складу. Їхнє завдання полягало в тому, щоб гарантувати “політичну безпеку” в зоні бойових дій та зоні тилу. Ця “безпека” полягала в ліквідації євреїв, комуністичних діячів, партизанів, різних аґентів та інших небажаних для німецької влади елементів. Підлягали ці загони відомству Г. Гіммлера – СС. Для діяльности в Україні створено дві таких групи: під літерою “Ц” (північ і центр) і під літерою “Д” (південь) [89]. Досить швидко в поле зору цих груп потрапляють націоналісти. 25 листопада 1941 року командуванням був виданий наказ для зовнішніх постів айнзацкоманди “Ц-5”, поліції безпеки та СД (в тому числі Дніпропетровська) про заарештування і знищення “всіх активістів руху Бандери як грабіжників” після ґрунтовного допиту [90].

Але ще до цього розпорядження по всій Україні прокотилася широка хвиля арештів “бандерівців”. Ще 23 червня представник ОУН-Р у Берліні передав німецькому урядові Меморандум від 15 червня 1941 року й резолюції Другого великого Збору ОУН, які канцелярією були розіслані в копіях до верховного командування вермахту, райхсфюрера СС Гіммлера і в відомство А. Розенберґа, а наступного дня один примірник Меморандуму ОУН-Р передала міністру закордонних справ Й. Рібентропу. Вже 1 липня високий представник міністерства Ґроскопф підготував для міністра резюме з негативними висновками, звернувши увагу на попереджувальний тон документа [91].

А після проголошення Акту 30 червня, вже на третій день (2 липня) начальник поліції безпеки повідомляє уряд Райху про “дальші заходи проти групи Бандери й особливо проти самого Бандери”. 3 липня відбувається розмова представників німецької влади з членами Українського Національного Комітету і С. Бандерою, на якій німецька сторона наголошує на тому, що всі питання подальшого українського політичного існування вирішуватимуться особисто Гітлером. Бандера брав участь у цій розмові, вже перебуваючи під домашнім арештом. У той саме день, 3 липня, начальник поліції зазначає в своєму донесенні “широку активність стосовно поширення листівок” групою Бандери, в одній із яких говориться, “що український визвольний рух, колись придушуваний польською поліцією, тепер зазнає цього від німецької поліції”, але в наступному донесенні від 4 липня зауважено, що оунівцями ще пропонується “ухилитися від вживання енерґійних заходів проти узурпаторів”, у зв’язку з ситуацією на фронті і в усьому реґіоні [92]. Наприкінці липня заарештовують у Кракові і депортують у Берлін для допитів С. Бандеру , а 9 липня СД заарештовує Я. Стецька. 21 липня, у відповідь на рішення міністерства закордонних справ Райху вважати проголошення Незалежности України нелеґетимним, політичне бюро ОУН-Р у Берліні видає деклярацію, де констатується, що Акт 30 червня “вже є історичним фактом”, і що “удар проти українського уряду може бути розцінений українським народом як ворожий акт з боку Німецького Райху”. Уряд продовжував існувати і діяв від імені держави [93]. 14 серпня Я. Стецько з метою запобігти масовим репресіям зробив заяву, в якій взяв всю відповідальність за відновлення Незалежности на себе. Акт ОУН скасовано не було, і уряд формально лишався діючим. Від цього моменту пройшли перші арешти “бандерівців” на Галичині.

Продовжуючи перелік найважливіших протиоунівських акцій у перших місяцях війни, треба визначити заборону випуску всіх газет ОУН-Р і реквізицію захоплених ними у Львові друкарень, проведення розформування створеної ОУН служби порядку. В черговому донесенні про події в СССР начальника служби безпеки від 9 серпня 1941 року підкреслюється, що “носієм усіх ворожих течій серед українського населення залишається, як і раніше, група Бандери”, і що керівництво цієї групи перейшло в підпілля [94].

14 серпня ОУН спрямовує до Берліну ще один Меморандум, в якому намагається полагодити конфлікт і наполягає на перегляді німецької політики щодо ОУН і Акту 30 червня, а тим часом командування військових і поліційних підрозділів бомбардує берлінський уряд повідомленнями про надзвичайне пожвавлення пропагадивної і організуючої роботи ОУН-Р і все більшу її шкідливість для німців. Для нашої роботи важливим є уривок про діяльність айнзацгруп поліції безпеки і СД в СССР від 15 вересня 1941 року, в якому наголошується якраз шкідливість бандерівської діяльности поза Галичиною: “ідеї, проголошувані в інших реґіонах України”, “становлять гостру небезпеку для німецьких інтересів сьогодні й у майбутньому” [95].

16 серпня 1941 року відбулися перші арешти в Дніпропетровську, де разом із заступником голови обласної управи В. Регеєм було репресовано близько 10 чоловік. Частину заарештованих було вислано в Галичину з наказом зголоситися там до гестапо, серед них були Амалія Регей, Тетяна Плаксій, Галина Бійовська, К. Німець. З. Матлі вдалося залишитися в місті, а В. Регея переведено до тюрми Кривого Рогу, а згодом відправлено до львівської тюрми по вулиці Лонцького, там само сидів ще один член Похідної групи – П. Стадник. Цікавим є той факт, що Регей був названий німецькими старшинами “почесний в’язень”, поводилися з ним прихильно, що, власне, не перешкодило згодом відправити його транспортом до Освенціму, проте дорогою йому вдалося втекти [96]. В тому ж місяці в Кривому Розі було заарештовано ще одного члена Південної похідної групи – Петра Ріжко. Надалі така відносна “гуманність” змінилася на неприховану жорстокість. Восени 1941 року німці заарештовують за зв’язок із ОУН-Р перекладача при одній з військових частин у Кривому Розі Теодора Найдича, а в січні 1942 року його закатовано в тамтешній тюрмі [97]. Січень 1942 відзначений арештами криворізьких підпільників М. Пронченка, С. Шертюка, І. Потапенка, Г. Максимця. Викрив цю групу націоналістів шуцман Пастернак. Трохи згодом їх всіх було розстріляно. Самого ж Пастернака було вбито в грудні того ж року підпільниками. Згадка про те, як планувався замах на цього ката, є в документах однієї з повоєнних кримінальних справ – готувався його виконати симпатик ОУН-Р М. Карабило, але тоді йому цього не вдалося зробити [98]. Ім’я справжнього месника досі невідомо.

Наприкінці 1941 року (жовтень-листопад) німцями було вилучено печатку обласної управи “Українська держава”. В березні-квітні 1942 року начальник СД Дніпропетровська Лінк передає начальнику кримінального відділу української поліції Л. Кузьменкові список 22-х членів обласної управи “до відома”, але застерігає його завчасно не вживати проти них ніяких заходів без його дозволу. Також в березні цього року Кузьменко, згідно розпорядження Лінка, спрямовує штатного аґента поліції Левченка “для розробки “Просвіти” з метою систематичного нагляду за її діяльністю, установлення членського складу товариства” [99]. В травні місяці було ліквідовано як обласну управу, так і всі організації “Просвіти” в області, а ще раніше всі управи дістають статус “допоміжних установ”.

Але арешти в Кривому Розі тривали впродовж всього січня 1942 року, коли було заарештовано Т. Семчишина (Річку), Я. Потічного, І. Саляка, М. Павлишина-Соколовського та інших [100]. Річку вдалося звільнити разом із трьома товаришами з Ігренського концтабору. Цей випадок докладно описує в своїх спогадах П. Дужий: “Він (Семчишин – авт.) разом з іншими в’язнями працював на пакуванні харчів, подарунків для німецьких солдатів. Місце праці було огороджено колючим дротом, але водночас розташовувалося серед різних споруд, що уможливлювало втечу. Організація вирішила визволити Річку – справу передали Службі Безпеки. Німці не дуже пильнували своїх в’язнів, і наші хлопці наприкінці одного з робочих днів у вересні 1942 року зробили отвір у колючому дроті і через нього Річка іще з трьома нашими товаришами змогли втекти. Річка був настільки знеможений, що десь 200-300 метрів його вели під руки, опісля залишили поновлювати сили в нашій квартирі по вулиці МОПРу в будинку залізничників…” [101] Семчишина було трохи згодом переправлено в Одесу. Провадив акцію визволення референт СБ Граб і Вірменин.

У вересні німцями викривається підпільна група ОУН у передмісті Дніпропетровська – селах Діївка-1 і Діївка-2 відбуваються перші арешти. Цього місяця було заарештовано також декілька юнаків, не причетних до ОУН. 27 жовтня в селищі Єлізавето-Кам’янка були заарештовані німцями Пилип Горяний, І. Чухмара, М. Литовченко, Ф. Литовченко, Іван Пеня, Павло Трегуб, Є. П’ятниця, Дмитро Репан, Василь Нечипоренко, Павло Демидович, Василь Кармазин, Сергій Ватченко, Володимир Стрижикурка і Микола Фоменко [102]. Згодом Кармазина, Демидовича і Федора Литовченка відпустили додому, а пізніше, вже з Ігренського табору звільнили Дмитра Репана. Окремо звільнили П. Трегуба, Ф. Гриву. Вдалося втекти з-під варти Івану Пені. До нацистських концтаборів потрапили провідник села П. Горяний, В. Нечипоренко, Є. П’ятниця, І. Чухмара, М. Фоменко. Відома також доля ще двох учасників підпілля в селищі Єлізавето-Кам’янці – В. Стрижикурка. Вбитий на фронті й житель сусідньої Суганівки П. Дишук також загинув на війні 1943 року.

Тісно повязані підпільники Єлізавето-Кам’янки були з оунівцями Нижньо-Дніпровська. Із селища Ломівки, наприклад, був один із заарештованих в Єлізавето-Кам’янці Василь Нечипоренко. Ще на початку жовтня в Нижньо-Дніпровську був заарештований член міського проводу Степан Макуха (Роман), що зупинився там на ночівлю по дорозі на Полтаву. При його конвоюванні до Дніпропетровська він робить спробу втекти від поліцаїв, але поранений кулею в чоло і знесилений, знову ними затримується. Для того, щоб визволити Романа, П. Олійник дає велику суму грошей члену ОУН І. Гальчевському для підкупу поліції, але під час передавання грошей 14 жовтня 1942 року цей Гальчевський також заарештовується. Не витримавши тортур, ввін називає знайомих йому по місту членів ОУН і того ж дня поліція робить обшук у Олійника (Морозенка), Леоніда Ларжевського і заарештовує їх разом із Й. Василенком. Під час обшуку  було знайдено пістолети, літературу й друкарські машинки. Але дорогою до поліційної дільниці Морозенко втік.

17 жовтня заарештовують ще одного члена цієї групи – директора промислового товариства (маленька артіль) “Українець” Ю. Харченка [103].

В листопаді 1942 року відбуваються нові арешти в Діївці: заарештовують підрайонового І. Дирявка (Михайла), М. Білецького (Крилатого – провідника на Діївку-2) і П. Білецького, а в грудні – провідника на Діївку-2 П. Дворніка, Ю. Даниленка, Кошляченка (всі троє загинули у фашистських таборах) [104]. В Ігренському таборі на той час знаходилася підпільниця з Нижньо-Дніпровська Варвара Зозуля (згодом її відпустили).

Не досить вияснена справа з арештом наприкінці 1941 року працівника облуправи Омеляна Рудобашти, якого тоді ж було розстріляно. Разом із ним загинули члени УНК Лещенко (Лященко) і Голік [105]. П’ять місяців тримали в таборі зв’язкового ОУН з Кам’янського І. Самаренка (Залізняка) [106].

У вересні 1942 року в донесеннях начальника поліції і СД із окупованих районів України згадується про арешт “робітника, який поширював нелегальні матеріяли ОУН-Р у Софіївці”, а також “комерсанта з Кривого Рогу, що його запідозрено у вербуванні прихильників Бандери серед української інтеліґенції” і звітується про арешт у ніч на 6 вересня в районі Дніпропетровська п’ятнадцяти осіб “за таємну” діяльність у забороненому товаристві “Просвіта” [107].

Тривають репресії й арешти цілий 1943 рік. У Кривому Розі в квітні заарештований один із провідників С. Коломоєць; 21 серпня в Новомосковську заарештовуються молоді націоналісти Юрій Жадан і Володимир Синявер; 25 серпня на квартирі Г. Максименка (конспіративна квартира Крайового проводу) заарештовано його дружину й сина, а також Анатолія Рудобашту, при обшуку знайдено націоналістичні листівки; 28 серпня до гестапо забраний шофер “генерал-комісаріяту” Іван Цимбалиста, який допомагав у роботі як ОУН-Р так і ОУН-М. Приблизно тими ж днями арештований і перекладач другої поліційної дільниці, член ОУН Василь Рижко. Всі вони перебували в дніпропетровській тюрмі гестапо. 15 вересня німці розстрілюють (саме як 1941 року його батька) А. Рудобашту. Вірогідно, така ж доля спіткала й І. Цимбалисту [108].

22 жовтня 1943 року неподалік від Кривого рогу, на копальні Валявка, гестапо розстрілює групу підпільників Криворіжжя і Нікополя, серед яких Роман Антоняк (Гліб), Петро Юрчик, Власенко, Леонід Костюк, Іван Кутько [109], Антін Шабра, Анатолій Зайко [110]. Тимчасово заарештували в жовтні 1942 року директора Кам’янського театру Федора Гладкова і робітницю при театрі Людмилу Григоренко. Ймовірно, що 1943 року було розстріляно й члена окружного проводу Нікопольщини Лукіяна Крука; восени також зникає без вісті член проводу Кривбасу Ю. Маляр (Чорнота); двічі була заарештована, але втекла від німців дніпропетровська підпільниця Уляна Крюченко [111].

9 вересня 1943 року загинув від куль “енкаведівського аґента на службі в гестапо” (за однією версією) або “німецької жандармерії” (за іншою) провідник криворізького округу Василь Гадада (Юрко) [112].

Лев Шанковський подає в списках  розстріляних на копальні Валявка також одного з провідників Солонянського, П’ятихатського і Божедарівського районів Констянтина Федоряку (Мороза) і описує загибель від шуцманської кулі Шури Чорнояренка (нерозкрите псевдо), “провідника Солонянського району, одного з найкращих місцевих підпільників, надзвичайно популярного серед молоді”, про якого навіть було складено пісню [113]. Але ці дані не зовсім точні – матеріяли розслідувань, що їх проведено в 1944 році слідчими НКВД у Солонянському районі, дозволяють установити справжню картину загибелі одного і арешту другого. По них виходить, що йдучи на зв’язок у село Микільське-1, Чорнояренко натрапив на поліційний пост охоронників мосту. Поліцаї звернулися до нього з вимогою показати документи, але підпільник спробував утекти. Тоді поліцаєм Свиридом Забродою було відкрито вогонь, у наслідок чого Чорнояренко загинув. Під час обшуку в убитого було знайдено документи на ім’я Івана Левченка. Левченко-Чорнояренко загинув поблизу села Трудолюбівка, в посадці. Сталося це в травні 1943 року. Через деякий час, у липні того року, тим самим поліцаєм було поранено іншого провідника району – Мороза, який розклеював у Микільському з товаришем листівки.

Під час короткого слідства, проведеного після повернення совєтів у Солонянський район над поліціаєм С. Забродою польовим судом 38-ї Гвардійської стрілецької дивізії (3-6 січня 1944 року), останній дав зізнання: «Не признаю, что убил партизана, я застрелил националиста, который был и против немцев, и против советской власти. Другого националиста, который распространял листовки, я задержал, но он хотел меня застрелить, и я его ранил, как сопротивляющегося мне…» [“Не визнаю, що вбив партизана, я застрелив націоналіста, який був і проти німців, і проти совєцької влади. Другого націоналіста, котрий розповсюджував листівки, я затримав, але він хотів мене застрелити, і я його поранив, як того, хто робить мені спротив…”] Поліцейський С. Заброда був повішений [114].

Доля ж К. Федоряки не зовсім ясна. Документи НКВД свідчать, що його слідів відшукати не вдалося, слідчі пристали на думку, що його було розстріляно в 1943 році, або – за іншими джерелами – йому вдалося втекти, і він загинув у районі П’ятихаток-Божедарівки в сутичці з німцями чи поліцаями, коли намагався з товаришами визволити людей, котрих вантажили на відправку до Німеччини. Тут, звичайно, перераховані далеко не всі репресовані або застрелені в сутичках підпільники Дніпропетровщини, до того ж, не названо деяких відомих причин загибелі учасників підпілля, що діяло в цій області, тільки на інших територіях, як, наприклад, Петречко (Граб), Білик (Кость) та інші.

Починаючи від 1942 року в відповідному, протисамостійницькому дусі оброблялася й громадська думка. В січні та березні 1942 року “Дніпропетровська газета” передруковує з київського “Нового українського слова” статті “Про національну гордість і національну гідність” та “Націоналістична романтика”, в яких обґрунтовувалася вся марність сподівань “націоналістів-романтиків”. А 20 лютого 1942 року голова Дніпропетровської допоміжної управи німецький вислужник П. Соколовський на мітінґу в театрі різко виступив проти “наївних фанатиків”, які йдуть проти большевиків і німців за “якусь самостійну Україну”. “Вони, – казав Соколовський, – думають перестарілими катеґоріями Петлюри. Своєю роботою вносять хаос і унеможливлюють співпрацю з німцями. Якщо вони не спам’ятаються, тоді треба буде їх винищувати як грізних шкідників” [115]. Націоналісти випускали листівки з карикатурним зображенням “бурґомістра”, а в 1945 році (за Л. Шанковським, у березні 1944 р.) його було вбито бандерівцями у Львові разом із аґентом СД, головою Дніпропетровського комітету самодопомоги Сергієм Смирським [116].

В умовах німецького терору – і не лише проти євреїв, націоналістів і комуністів – а проти всього населення України ОУН-Р обрала тактику революційної боротьби, підготовки повстання шляхом виховання української самосвідомости в населення, віри в перемогу, для чого проводилася широка робота по ствоернню організаційної мережі по цілій українській землі. Оунівське підпілля, не маючи сильного тилу (як большевицьке, що мало у розпорядженні ресурси азіятської частини Росії), зосереджувалося переважно на фронті агітації за Українську Самостійну Соборну Державу (УССД), проти вивезення молоді до Німеччини, поборів і грабунку населення окупантами. “Використовуються всі засоби, щоб шляхом пропаганди викликати серед українців відразу до німців…” – доповідав у Берлін начальник поліції безпеки 14 серпня 1942 року [117]. Видавалися інструкції населенню, як уникнути арештів, ховати продукти. Секретар Кам’янського підпільного комітету КПбУ К. Ляудіс так оцінював боротьбу ОУН: «В своей работе оуновцы использовали недовольство населения немцами. Вся их пропаганда сводилась к показу зверств, творимых немцами над украинским населением, но никаких конкретных мероприятий борьбы с немцами не вели, они были против партизанской борьбы…» [“В своїй роботі оунівці використовували незадоволеність населення німцями. Вся їхня пропаганда зводилася на показ звірств, що їх чинили німці над українським населенням, але ніяких конкретних заходів боротьби з німцями не проводили, вони були проти партизанської боротьби…”][118]

Цю тактику підкреслює й листівка ОУН-Р “Боротьба партизанів і наше ставлення до неї”, цитована донесенням поліції безпеки і СД із окупованих районів сходу 25 вересня 1942 року: “…Українці не брали і не братимуть участі у цій партизанській війні… Поляки і більшовики можуть вести (її) скільки їм хочеться, це нас зовсім не стосується доти, поки ця боротьба не буде скерована проти нас… Ми повинні берегти сили. Наш шлях – це не партизанська війна кількох сотень… чоловік, а народна революція мільйонних мас України” [119]. Підпілля ОУН у Дніпропетровську дійсно не проводило широкої диверсійної роботи проти німців, адже це неминуче призвело б до поширення німецьких репресій не тільки проти досить нечисельного підпільного складу, але й до винищення невинного мирного населення, як було це, наприклад, у Павлоградському районі, коли совєцькі підпільники пустили під укіс панцерний потяг, після чого в ближньому селі Зайцевому німцями на відплату було розстріляно 52 чоловіка [120]. Не сприяли партизанської боротьбі і специфічні умови степового краю, головним чином – відсутність широких лісових масивів.

Але активний опір у тактиці ОУН-Р на землях області також існував, але мав він переважно профіляктичний і оборонний характер, тобто в формі замахів на аґентів, зрадників, сексотів, окремих співробітників каральних установ. Так ми вже згадували про вбивство слідчого поліції Пастернака в Кривому Розі, який видав гестапо групу підпільників і особисто сам знущався з них. У листопаді 1942 року провідник Широківського району Григорій Ільченко на нараді, учасниками якої були крім нього Володимир Малишко, Григорій Сулимовський (Назар Злитий), Микола Півторак, Василь Шишко (Грицько Нечеса), сформулював завдання для членів Організації: «Наша задача – полицейских на селе, которые выдают местное население немцам за то, что они не хотят давать разных продуктов – их истреблять, убивать. Выявлять тайных немецких агентов среди населения и их также уничтожать». [“Наша задача – поліціянтів у селі, які видають місцеве населення німцям за те, що вони не хочуть давати різні продукти – їх стрібляти, вбивати. Викривати таємних німецьких аґентів серед населення і їх також знищувати”.] [121]Через деякий час Ільченко здійснив замах на начальника Олександрівської поліції Моргуна, але він скінчився безрезультатно, тільки Ільченко мусив перейти на підпільний стан [122]. Не вдався також замах на таємного аґента СД Б. Летучого у О. Кузьменка з Лоц-Кам’янки. Але в тому ж селі був знищений підпільниками староста Четвертак, винний у вивезенні до Німеччини багатьох своїх односельців. У Синельниківському районі було проведено широку відплатну акцію проти шуцманів та німців, які збиткувалися з місцевого населення [123]. У липні чи серпні 1943 року юні бойовики сіл Тритузне Кам’янського району і Карнаухівка Криничанського району В. Попацький і М. Ступак поранили карнаухівського поліцая Штепенка та плянували замахи ще на двох німецьких ставлеників [124].

“В самому тільки Дніпропетровську зліквідовано щонайменше 11 аґентів гестапо і енкаведістів на німецькій службі, що виступали проти українського самостійницького підпілля”, – твердить Л. Шанковський [125]. Збройними акціями в краї керував уже згадуваний нами Іван Білик (Кость), який, працюючи в вищих німецьких установах (спочатку перекладачем при штабі “лейбштандарте Адольф Гітлер, а від червня 1942 року в штабі СС-фюрера Дон-Донець у Стальному”), інформував підпілля про заходи СД проти його учасників. Остаточно перейшовши на підпільний стан у лютому 1943 року Кость, удягнутий у мундир німецького вояка, бездоганно знаючи німецьку мову і зовні схожий на німця, зумів звільнити з концтаборів у Кривому Розі та Ігрені групу в’язнів. Так було звільнено влітку Макуху-Романа і Леоніда Ларжевського. Саме він діставав для підпілля зброю, виконував роботу зв’язкового, допомагав видурювати продукти, тощо [126]. В його терористичній групі головним чином були місцеві українці, з яких від німецької кулі в серпні загинув підпільник на псевдо Жора, а в жовтні того ж 1943 року ще два інших члена групи. В книжці “Похідні групи ОУН” одночасно подається дві дати смерти Білика-Костя (він же Півторак) – травень 1944 року “в боях з большевиками” в групі УПА-Південь, начальником відділу розвідки котрої він неначе був (с. 156) і 24 грудня того ж року під час засідки на Кам’янець-Подільщині, де його й поховали в селищі Яцківці (с. 195) [127]. Деякі нові свідчення дозволяють зробити висновок про неправдивість першої дати, позаяк до смерти командира УПА-Південь О. Грабця (Батько, він же Богун) 10 червня 1944 року І. Білика поруч із ними не було, а навряд чи співробітник штабу міг декілька місяців перебувати поодаль командира групи [128].

З наближенням совєцьких військ перед структурами ОУН поставало завдання вироблення тактики дій у совєцькому тилу. В цитованій вже доповідній записці начальника обласного управління НКВД до обкому КПбУ зазначається: «…руководящий состав ОУН и УПА дали установки, что основными задачами оуновцев в освобожденных Красной Армией районах должны быть: 1. Проникновение в ряды РККА для морального разложения её рядов и привлечение украинской молодежи на сторону УПА. 2. Усиление пропаганды в тылу Красной Армии. 3. Расширение оуновского подполья. 4. Проведение террористических актов над ответственными работниками и сотрудниками НКВД и НКГБ. 5. Организация диверсионной и вредительской работы на объектах промышленности, транспорта и сельского хозяйства». [“...керівний склад ОУН і УПА надали установки, що основними задачами оунівців у звільнених Червоною Армією районах повинні бути: 1. Проникнення в ряди РККА для морального розкладання її рядів і залучення української молоді на сторону УПА. 2. Посилення пропаганди в тилу Червоної Армії. 3. Розширення оунівського підпілля. 4. Проведення терористичних актів над відповідальними працівниками і співробітниками НКВД і НКҐБ. 5. Організація диверсійної і шкідницької роботи на об'єктах промисловости, транспорту і сільського господарства”] [129]

Але фактично в тилу совєцьких військ залишилося не дуже багато учасників підпілля, більшість або виїхала за німцями, або були переправлені в бойові загони, що їх формували в лісах Златопільщини і південної Київщини провідники ОУН Петро Дужий, Омелян Грабець, Осип Безпалко (Остап, він же Андрій) та інші. Переважна частина тих, хто залишився в совєцькій зоні, або не встигли вийти в УПА, або повернулися додому, передумавши дорогою, або просто не усвідомлювали всієї небезпеки такого вчинку, наївно сподіваючись, що їх або не зловлять, або не будуть переслідувати через те, що левова частина пропаганди, яку вони проводили, була суто протинімецькою. В тому ж документі начальника управління НКВД говориться: «С 1943 года по указанию Главного Провода районные оуновские организации нашей области проводили большую работу по вербовке и отправке в УПА призывных контингентов. Каждый район периодически направлял по явочным паролям к базам формирования отрядов УПА вооруженные группы на пополнение». [“Від 1943 року за вказівкою Головного Проводу районові оунівські організації нашої області проводили велику роботу по вербуванню і відправленню до УПА призовних континґентів. Кожний район періодично спрямовував по явочним паролям до баз формування загонів УПА збройні групи на поповнення”.] В іншій доповідній записці за 25 квітня 1944 року вказується: «Особенно остро был поставлен вопрос о немедленном уходе членов ОУН в УПА перед приходом частей Красной Армии» [“Особливо гостро було поставлено питання про негайний відхід членів ОУН до УПА перед приходом частин Червоної Армії”.][130] І дійсно, цього року переправлення до УПА підпільників Дніпропетровщини набуло розмаху. Це було викликано не тільки наближенням Червоної Армії, але й посиленням вивозу на працю до Німеччини. Основним напрямком спочатку був Холодний Яр на Київщині. Цими акціями часто керував М. Кривошапка (Козик) – “права рука Леміша” [131]. В Дніпропетровську серед тих, хто займався переправленням людей до УПА в 1943 році, обласний керівник НКВД називає колишнього совєцького офіцера Тарасова (Доктор, він же Чорний) [132].

27 жовтня 1943 року до Холодного Яру з метою приєднатися до УПА відійшли понад 30 чоловік із Широківського району. На чолі групи стояв Г. Ільченко, в її складі перебували В. Пономаренко, В, Санчевський, М. Ващенко, В. Шишко (з Верхньодніпровська), В. Черебило [133]. 4 листопада вони дісталися селища Городоцьке біля Умані, того ж місяця Ільченко було зараховано до загону Батька, де до квітня 1944 року він виконував обов’язки “редактора відділу пропаганди” і друкував листівки. 15 червня того ж року його було заарештовано НКВД. До загону УПА, що діяв у Борщівському районі Тернопільської області, в березні 1944 року вступив Микола Ващенко (Нива), воював із загонами Червоної Армії до 24 травня 1945 року, коли був поранений і взятий у полон [134].

Приблизно тоді, коли й група Ільченка, вийшли ще декілька груп підпільників:

- група з Дніпропетровська на чолі з колишнім петлюрівцем Григорієм Дудком, у складі якої були його дружина і дочка Лідія (Блискавка), а також один із обласних провідників, галичанин Юра (нерозкрите псевдо) [135];

- група з чотирьох чоловік на чолі з провідником Солонянського району Б. Вороною (Юрко), що став помічником провідника Генеральної округи Батька; саме там був інший мешканець селища Тритузне поблизу Кам’янського Володимир Ропацький, який згодом виконував обов’язки заступника командира рою в загоні того ж Батька [136];

- Нижньодніпровська група, в якій були утримувач конспіративної квартири Крайового проводу О. Філоненко і друкарка Маруся; під час пересування на них наскочили німці і забрали блянки “генерал-комісаріяту”, револьвер і 30 тисяч карбованців;

- група з 20 чоловік під проводом братів Ларіних з Лоц-Кам’янки і Нижньо-Дніпровська;

- криворізькі оунівці (5-6 чоловік) на чолі з Іваном Новелою, він же Арсен (нерозкрите псевдо);

- група Арсена (нерозкрите псевдо) з Нижньо-Дніпровська, що складалася з 20-30 чоловік, вирушила в жовтні за наказом Макухи (Романа); в ній перебував і пропагандист Микола Самійленко, нині – відомий поет [137].

Із селищ Тритузне і Карнаухівка виходила до УПА ще одна група під проводом В. Крамаренка, але її члени розбіглися по дорозі й повернулися додому, така ж доля спіткала групи Байди й Мартина (кольона з 8-12 підвід), взагалі ж не встигла виступити група з Софіївського району, хоча її провідники вже мали паролі і підроблені перепустки для німців [138].

На наш погляд, доцільно додати, що професор В. Сергійчук у своїй публікації “В УПА – вся Україна” наводить список із 17-ти дніпропетровців, які перебували в УПА, віднайдений ним в київських архівах. У цьому списку є ім’я члена ОУН від 1941 року, уродженця селища Знам’янка Новомосковського району [140].

З вигнанням німців і приходом Червоної Армії підпілля не припинило свого існування, і його члени ще намагалися зорганізуватися, але основний склад таки був викритий і заарештований органами ґосбезпеки. Разом із дійсними членами ОУН було заарештовано просто співчуваючі, не кажучи вже про тих осіб, хто допомагав підпіллю. Наприклад, тільки господарів конспіративних квартир у одному лише 1944 році було засуджено 16 чоловік. Частина підпільників була винищена німцями або відправлена в концтабори, з яких дехто в них загинув, дехто згодом потрапив за кордон (як П. Олійниченко, Ю.Харченко, З. Матла), а декого звільнили совєцькі війська, щоб переправити їх до концтаборів у СССР (як Є. П’ятницю, В. Нечипоренка).

Якої сили набрала Організація на Дніпропетровщині? Який був її реальний вплив на населення? Щоб відповісти на ці запитання, слід звернутися до документів. Ось, наприклад, що говориться в довідці “Про виявлення і ліквідацію контрреволюційного елементу” від 17 жовтня 1944 року, що її склав обласний відділ НКВД: «Выявлено и взято на оперативный учет участников ОУН: во 2-ом квартале 1944 года – 711, в 3 квартале – 744» [141] З цих “виявлених” 1 455 чоловік найбільше з Криворіжжя (461), Дніпропетровська (127), Кам’янського району (111). Крім цього, в цій довідці не згадуються вже викриті та заарештовані до 20 травня 1944 року члени ОУН (коли про це звітував секретарю обкому Найдьонову начальник обласного УНКВД Сєдов) зі Сталіндорфського, Щорського, Криничанського, Петриківського районів. Заарештовано за цей період було 225 чоловік [142], а засуджено 162 [143]. З числа засуджених – рядових членів Організації було 127 чоловік, «руководителей звеньев» – 26, «руководителей ячеек» – 7, «руководителей городских организаций» – 2. З числа всіх перелічених – 7 чоловік учасників УПА [144].

По вироках Військового трибуналу військ НКВД, від 1 січня до 31 грудня 1944 року засуджено  до смертної кари – 2 чоловіки, до 20 років виправно-трудових таборів – 41 чоловік, до 15 років – 73 чоловіки, до 10 років – 40 чоловік, нижче 10 років – 6 чоловік [145]. Приречені до смерти в тому році – директор нікопольської педшколи М. Ящук і редактор “Кам’янських вістей” І. Куменко. У відповіді пресцентру УСБУ по Дніпропетровській області загальна чисельність підпільників націоналістичного підпілля оцінюється в близько 800 чоловік. Підпільні звіти подають на літо 1943 року 5 000 членів підпілля й “організованих симпатиків” [146]. Останні дані, які подають сучасні дослідники Хобот і Куделя, говорячи, що оунівське підпілля по відношенню до большевицького складало 3 : 1, отже, знаючи, що на території області большевицьке підпілля складало 1,5 тисячі, можна підрахувати, що оунівське підпілля мало близько 4,5 тисячі, отже Л. Шанковський помилився не набагато.

Матеріяли і документи, використані для написання  цього розділу, свідчать про те, що репресивна політика німців до членства ОУН в області почалася невдовзі після зайняття її військами окупантів. Спочатку, в вересні 1941 року вони носять переважно профіляктичний характер і обмежуються висиланнями галичан додому та арештом провідника, а трохи згодом набувають більш жорстоких рис. Від початку 1942 року прокочується широка хвиля арештів і розстрілів “бандерівців” по всій області. Допомагають у викритті мережі ОУН часто аґенти таємної поліції з числа місцевих жителів, проти яких (як і проти надміру жорстоких поліцаїв і зрадників) ОУН веде боротьбу, наслідком якої часто стає загибель останніх, але керівництво Організації не розпочинає в нашій області партизанської боротьби, позаяк ОУН-Р висуває перед собою іншу мету – підготування загальноукраїнського повстання. Підпільники зосереджують основну увагу на розбудові організаційної структури і активній пропагадивній роботі серед населення. Аналіз документів НКВД дозволяє дійти висновків, що підпільні клітини ОУН існували в усіх районах області.

Посилання

1. Матла З. Південна похідна група. Мюнхен: Наша книгозбірня, 1952, ч. 10, с. 3-16

2. Глід С. Фраґменти життя і мук. Лондон, 1955, с. 47

3. Хобот П., Куделя Д. Діяльність Організації Українських Націоналістів (ОУН) бандерівців на Дніпропетровщині в роки німецької окупації (1941-1945) // Бористен, 1993, №11, с. 11

4. Матла З. Там таки, с. 16

5. Шанковський Л. Похідні групи ОУН. Причинки до історії похідних груп ОУН на центральних і східних землях України в 1941-1943 рр. Мюнхен, 1958, с. 32, 54

6. Архів Управління Служби Безпеки України по Дніпропетровській області [далі – АУСБУ], Ф. 2, спр. 75, т.4, арк. 79

7. Шанковський Л. Там таки, с. 32

8. Стецько Я. 30 червня 1941 року. Торонто, 1967, с. 83

9. Шанковський Л. Там таки, с. 33

10. Косик В. Україна під час Другої світової війни 1938-1945. Київ-Париж-НьюЙорк-Торонто, 1992, с. 186

11. АУСБУ, фонд кримінальних справ, спр. П-311767, арк. 25-31

12. АУСБУ, ф. 2, спр. №75, арк. 79

13. Шанковський Л. Там таки, с. 302

14. Хобот П., Куделя Д. Там таки, с. 12

15. АУСБУ, фонд кримінальних справ, спр. 14184, арк. 25

16. АУСБУ, спр. П-31167, арк. 44

17. Дніпропетровський обласний державний архів (далі – ДОДА), фонд 19, оп. 4, спр. 52, арк. 37

18. АУСБУ, фонд кримінальних справ, спр. П-24502, т. 1, арк. 20-39

19. АУСБУ, фонд 2, спр. 6, т.1, арк. 67

20. Стахів Є. ОУН у боротьбі з німецькими нацистами на Наддніпрянщині (Програмові зміни в ОУН) //Сучасність, 1986, № 301-302, арк. 90

21. Там таки, № 303-304, с.87

22. АУСБУ, фонд 2, спр. №75, т. 4, арк.52

23. ДОДА – Фонд друкованих видань, спр. №19: Дзвін, 3 грудня 1941

24. Там таки, Дзвін, 8 жовтня 1941

25. Там таки, спр. №28: Промінь, 12 жовтня 1941

26. Мешков Ю. Мовою документів // Вільна думка. Дніпропетровськ, 1992, №10

27. АУСБУ, фонд кримінальних справ, спр. П-24502, т. 2, арк. 92

28. Мешков Ю. Там таки, с. 4

29. ДОДА, фонд 19, оп. 4, спр. 52, арк.29

30. Хобот П., Куделя Д. Там таки, с.13

31. АУСБУ, фонд 2, спр. №50, т.1, арк. 30-33

32. ДОДА, фонд 19, оп. 4, спр. 52, арк. 30

33. Хобот П., Куделя Д. Там таки, с. 13

34. АУСБУ, фонд 2, спр. 6, т. 1, арк. 64-71

35. АУСБУ, фонд кримінальних справ, спр. П-24502, т. 1, арк. 25

36. ДОДА, фонд 19, оп. 4, спр. 52, арк. 37

37. АУСБУ, фонд кримінальних справ, спр. П-24502, т. 1, арк. 20-39

38. Там таки, фонд 2, спр. 74, т.2, арк. 53

39. АУСБУ, фонд кримінальних справ, спр. П-24502, т. 3, арк. 38

40. Ченцов В. Что било, то било… // Днєпровская панорама, 1 дєкабря 1993

41. АУСБУ, фонд кримінальних справ, спр. П-24502, т.3, арк. 38

42. Історія Дніпропетровського університету / відп. ред. Прісняков В. Дніпропетровськ, 1993, с. 113

43. Розгін І. Ярослав Самотовка // Самостійна Україна. Чікаго, 1966, №№ 8, 11-12

44. цит. за Мальчевський І. Українська преса під німецькою окупацією / На зов Києва. Торонто-НьюЙорк, 1985, с. 290

45. АУСБУ, фонд кримінальних справ, спр. П-24502, т.1, арк. 22-23

46. ДОДА, фонд друкованих видань, спр. 17

47. Там таки, спр. 19

48. Там таки, спр. 18

49. Там таки, спр. 28

50. Там таки, спр. 19

51. Там таки, спр. 19

52. Там таки, спр. 19

53. Там таки, спр. 28

54. Там таки, спр. 21

55. АУСБУ, фонд кримінальних справ, спр. П-24502, т. 2, арк. 254

56. Бойко Ю. Шлях нації. Париж-Київ-Львів, 1992, с. 99

57. Мудрик-Мечник С. Революційна ОУН під проводом Степана Бандери (причинки до історії). Стрий, 1993, с. 12-32

58. Шанковський Л. Там таки, с. 33

59. Там таки, с. 34

60. АУСБУ, фонд кримінальних справ, спр. П-24502, т. 2, арк. 99

61. АУСБУ, спр. П-25570, арк. 60

62. АУСБУ, спр. П-24502, т. 2, арк. 256

63. Мешков Ю. Там таки, с. 3

64. Мудрик-Мечник С. Там таки, с. 33-34

65. Шанковський Л. Там таки, с. 152

66. АУСБУ, спр. П-6402, арк. 60-65

67. Стахів Є. Там таки, № 301-302

68. Там таки

69. Шанковський Л. Там таки, с. 144-146

70. АУСБУ, спр. П-12541, т. 1, арк. 192

71. АУСБУ, спр. П-4684

72. АУСБУ, спр. П-25570, т. 1, арк. 59-61

73. Мешков Ю. Там таки, с. 3-4

74. АУСБУ, спр. П-24502, т. 2, арк. 57

75. Там таки, с. арк. 65

76. Мудрик-Мечник С. Там таки, с. 34

77. АУСБУ, спр. П-24905, т.1, арк. 118

78. ДОДА, фонд 19, спр. 92, арк. 8

79. Там таки, фонд 19, оп. 8, спр. 1, арк. 42-43

80. Білас І. Комуністична партія, НКҐБ, Максим Рильський і Служба Безпеки Організації Українських Націоналістів // Літературна Україна, 24 березня 1994

81. Шанковський Л. Там таки, с. 34

82. АУСБУ, спр. П-25570, т. 1, арк. 59

83. Сергійчук В. З документів національно-визвольного руху // Молодь України, вересень-жовтень 1992

84. АУСБУ, спр. П-24502, т. 1, арк. 31-33

85. Сергійчук В. Там таки. Грудень

86. ОУН в світлі постанов Великих Зборів, конференцій та інших документів з боротьби 1929-1955 рр. Видання ЗУ ОУН, 1955, с. 61-74

87. Лисяк-Рудницький І. Нариси з історії нової України. Львів, 1991, с. 72-73

88. Субтельний О. Україна і історія. Київ, 1992, с. 401

89. Косик В. Там таки, с. 107-108

90. Там таки, с. 614

91. Там таки, с. 573

92. Там таки, с. 573-579

93. Там таки, с. 129-130

94. Там таки, с. 588

95. Там таки, с. 597-598

96. Хобот П., Куделя Д. Там таки, с. 14

97. Шанковський Л. Там таки, с. 144

98. АУСБУ, спр. П-12541, т. 2, арк. 147-149

99. АУСБУ, фонд 2, спр. 6, т. 1, арк. 153, 154

100. Шанковський Л. Там таки, с. 145

101. Дужий П. ОУН на Дніпропетровщині // Шлях перемоги. 1996, №46, с. 5-6

102. АУСБУ, фонд кримінальних справ, спр. П-25570, с. 18-29

103. Харченко Ю. З Дніпропетровська через Ігрень до кацету Бухенвальд // У боротьбі за Українську Державу. Лондон, 1990, с. 856-859

104. АУСБУ, фонд кримінальних справ, спр. П-25570, арк. 18-29

105. АУСБУ, фонд кримінальних справ, спр. П-24502, т. 1, арк. 20-39

106. АУСБУ, спр. П-1004

107. Косик В. Там таки, с. 653, 656

108. АУСБУ, спр. П-24502, т. 1, арк. 20-39; т. 2, арк. 29

109. Шанковський Л. Там таки, с. 147

110. АУСБУ, спр. П-25003, т. 1, арк. 55

111. Шанковський Л. Там таки, с. 147

112. АУСБУ, спр. 1004

113. Шанковський Л. Там таки, с. 147

114. АУСБУ, спр. П-25815, т. 5, арк. 50

115. Шанковський Л. Там таки, с. 150-151

116. Шанковський Л. Там таки, с. 151; АУСБУ, спр. П-14184, т. 1, арк. 84-86

117. Косик В. Там таки, с. 643

118. ДОДА, фонд 19, оп. 8, спр. 92, арк. 8

119. Косик В. Там таки, с. 652

120. ДОДА, фонд 19, оп. 8, спр. 1, арк. 102

121. АУСБУ, фонд кримінальних справ, спр. П-25003

122. Мешков Ю. Там таки, с. 3

123. Шанковський Л. Там таки, с. 154

124. АУСБУ, спр. П-24905, т.2, арк. 166-170

125. Шанковський Л. Там таки, с. 154

126. Там таки, с. 155

127. Там таки, с. 156

128. АУСБУ, спр. П-6402, т. 1, арк. 44-71

129. Мешков Ю. Там таки, с 4

130. Там таки, с. 4

131. Шанковський Л. Там таки, с 146

132. ДОДА, фонд 19., оп. 4, спр. 52, арк. 84-85

133. АУСБУ, спр. П-25003

134. Мешков Ю. Там таки, с. 3

135. АУСБУ, спр. П-48142

136. Там таки, спр. П-6402, арк. 44-71

137. АУСБУ, спр. П-25728

138. Мешков Ю. Там таки, с. 3

139. Там таки

140. Сергійчук В. В УПА – вся Україна // Військо України, 1993, №6, с. 75-76

141. Мешков Ю. Там таки, с. 4

142. Там таки

143. ДОДА, фонд 19, оп. 4, спр. 52, арк. 49

144. Там таки, арк. 56

145. ДОДА, фонд 19, оп. 4, спр. 52, арк. 49

146. Шанковський Л. Там таки, с. 152

 
повернутися