11-17.6.2012

МИ В СВІТІ
Наші Символи
Реґіональна Хроніка
Політика
Культура
Історія
Україна incognita
Мова/Язык
Кишенькова Книжка
Захід-Схід
Українські дослідження
Туризм
Жартуймося!
Українофобія
Усяке різне
Канадсько-
Український
Бібліотечний Центр



Анкета правильного харчування

Павлорадський Iсторико-краєзнавчий
сайт. Життя регiону

www.domivka.net
- Домівка - українська мережа



The UPA - Ukrainian Insurgent Army

Інститут Україніки

уkраїнсьkа елеkтронна бібліотеkа

ОУН-УПА: легенда спротиву


Тут спілкуються українською

Форум для патріотів України

Український Лікнеп

Український козацький портал

Офіційне видання прес-служби Київської Патріархії УПЦ Київського Патріархату

Kosiv Art

.: Хутір - Своє Село :. - українською до цілого Світу

Олег Тягнибок
ВО "Свобода"

Наше-Рідне

free counters


УКРАЇНА АБО МАЛОРОСІЯ?
29.03.2005 11:37

 

Для того, щоб погодитися, що в сучасній Україні захисту потребує не російська, а саме українська мова, досить бути просто неупередженою людиною. Той, хто в цьому сумнівається, нехай походить хоч би один день вулицями Києва, Дніпропетровська, Кіровоґрада, Херсона, Черкас, Вінниці, Чернігова, багаточисельних районових центрів, поїздить у тролейбусах, послухає в маршрутках голоси радіостанцій, підійде до газетних кіосків і до книжкових крамниць, зазирне у кафе, поштовхається коридорами наших нібито українських шкіл і Університетів. Навколо панує російська...

Ми відмовляємося від рідної мови? Статистичні дані останнього перепису нібито свідчать про протилежну тенденцію. 67,8% населення України визнали рідною мовою українську, і це на 2,8% більше, ніж у 1989 році. Але якби ті 67,5% ще й користувались нею! Натомість маємо дивний феномен „плятонічної” любові: „Моя рідна мова – українська, але мені легше спілкуватися російською”.

Наша, українська, нація є травмованою. Національне самозаперечення українців стимулювалось ще Катериною ІІ, яка, згадаймо, лукаво спокушала козацьку старшину дворянськими привілеями. Увесь ХІХ вік пройшов під знаком заборон українського слова і заохочення всіляких Юзефовичів і Шульгіних у Києві та „москвофілів” у Галичині, що грали там ролю п’ятої кольони. А мільйонні втрати української нації в столітті ХХ-му? Масові переселення, громадянська війна, еміграція величезної кількості інтеліґенції, голодомори й репресії, „змішування” населення за часів СССР, вічні пошуки „українського буржуазного націоналізму” – чи могло все це минутися безслідно?

Цю абетку мусили б добре знати нинішні українці. Адже в конечному підсумку мова є не тільки засобом комунікації. Вона – лякмус, що сигналізує про рівень національної гідності, історичної пам’ятливості народу. Недаремно Борис Грінченко писав, полемізуючи з Драгомановим: „Московська мова – московські й думки в людини будуть...” Більше ста років минуло – але й досі тупаємося навколо саме одних зачаклованих питань. Україна або Малоросія? Чиї сини? Яких батьків? Quo vadis?

Малоросійство з його комплексами неповноцінності й резиґнації є нашою невиліковною й досьогодні національною хвор’ю. Це, я б сказав, проблема номер один, яка багато що пояснює в новітній українській історії. Резонує вона й в мовній сфері. Якби Верховна Рада затвердила (а потім всі галузі виконали) немало слушних рекомендацій, що були висловлені під час слухань „Про функціонування української мови в Україні” – цього вистачило б, щоб справа з українською мовою трохи поліпшилась.

Якби в структурі Кабінету Міністрів був передбачений центральний орган виконавчої влади за питаннями мовної політики.

Якби Верховна Рада ухвалила новий Закон України „Про мови”, який передбачав би реальний механізм захисту й затвердження української мови як державної у всіх царинах суспільного життя, а також відповідальність за недотримання його норм.

Якби Уряд розробив Концепцію державної мовної політики, а на її основі – загальнодержавну програму розвитку, функціонування й дослідження української мови до 2010 року.

Якби держава взяла під свій захист україномовну пресу, україномовне телебачення і книгодрук.

Якби влада проявила при цьому належну волю для реалізації відповідної політики...

...то цілком можливо, що через певний час ми б мали в Україні іншу мовну реальність, зовсім, до речі, не обтяжну для мов національних меншин.

Це так важливо, аби влада посилала суспільству зрозумілі сигнали. Десь на початку 1990-х з’явилась була навіть мода на добру українську мову. А потім прийшов 1994 рік, коли з дуже високих трибун пролунало, що „національна ідея не спрацювала” і що російській мові потрібний статус офіційної, фактично – другої державної... Наслідки не забарилися. Тепер нам кажуть: нехай собі російська й українська вільно змагаються-розвиваються. Але це єдино, що виставити на старт забігу тренованого спортсмена і в’язня Бухенвальду! Українська мова з її трагічної давньою та нещодавньою історією все ще потребує захисту з боку держави й суспільства.

...Проминули дні Помаранчевої Революції, проминули надії на швидку українізацію. Нова влада теж не вельми квапиться вирішувати мовне питання. І знову наближаються вибори, і знову все повертається на кола своя: знову – Україна або Малоросія?

Володимир ПАНЧЕНКО
доктор філологічних наук



 
повернутися