11-17.6.2012

МИ В СВІТІ
Наші Символи
Реґіональна Хроніка
Політика
Культура
Історія
Україна incognita
Мова/Язык
Кишенькова Книжка
Захід-Схід
Українські дослідження
Туризм
Жартуймося!
Українофобія
Усяке різне
Канадсько-
Український
Бібліотечний Центр



Анкета правильного харчування

Павлорадський Iсторико-краєзнавчий
сайт. Життя регiону

www.domivka.net
- Домівка - українська мережа



The UPA - Ukrainian Insurgent Army

Інститут Україніки

уkраїнсьkа елеkтронна бібліотеkа

ОУН-УПА: легенда спротиву


Тут спілкуються українською

Форум для патріотів України

Український Лікнеп

Український козацький портал

Офіційне видання прес-служби Київської Патріархії УПЦ Київського Патріархату

Kosiv Art

.: Хутір - Своє Село :. - українською до цілого Світу

Олег Тягнибок
ВО "Свобода"

Наше-Рідне

free counters


ВІН УКРАЇНУ ЛЮБИВ ЦІЛУ. Розповідь про диригента - наддніпрянця в Галичині
22.03.2005 13:32

 

ВІН УКРАЇНУ ЛЮБИВ ЦІЛУ

Розповідь про диригента – наддніпрянця в Галичині

Наслідки першої світової війни і Визвольних Змагань українського народу за свою державну незалежність у 1917-1920-х роках були, як відомо, трагічними для України, розділеної тоді між чотирма державами: СССР, Польщею, Чехо-Словаччиною і Румунією. Трагедію розшарпаного та поневоленого народу посилив сильний міграційний процес, коли тікаючи від окупантів, багато українців з-над Західного Буга і Дністра шукали собі пристановище на Великій Україні, а чимало вихідців із Наддніпрянщини воліли були опинитися в котрійсь із країн західніше Збруча. Переважно були це колишні воїни Армії Української Народної Республіки та Західно-Української Народної республіки і чимало їхніх родин.

Гірка була доля цих біженців, особливо – у країні „рабочіх і крєстьян”, де було вигублено найкращих синів і дочок нашої Нації взагалі, а  тому числі й тих, хто прибув сюди із Західної України. По-звірському були знищені колишній старшина Українських Січових Стрільців письменник Мирослав Ірчан та геніяльний режисер Лесь Курбас, розстріляна ціла велика родина культурних діячів Крушельницьких; аж до хрущовської „відлиги” мучився по сибірах письменник Володимир Гжицький і видатний математик Микола Чайковський (син письменника Андрія Чайковського), який на заклик уряду Совєцької України поїхав туди „будувати нову соціялістичну культуру” та, на жаль, багато-багато інших відданих нашій Батьківщині людей.

Нелегко доводилося пробивати собі дорогу в житті також і наддніпрянця, котрі опинилися то в Західній Україні, окупованій Польщею, а то й далеко поза морями-океанами. Проте це був таки інший, хоч і досить жорстокий, світ – і „несоціялістичний”: в ньому з немалим трудом можна було-таки за щось боротися, чогось добиватися і навіть щось осягнути людям, щиро відданим українській ідеї. Найяскравіші приклади: племінник Симона Петлюри і колишній старшина Армії УНР Скрипник став на Заході патріярхом Мстиславом і довгий час очолював Українську Автокефальну Православну Церкву (сьогодні об’єднана з Українською Православною Церквою Київського Патріярхату); виходець із південного Надбужжя талановитий поет і прозаїк Спиридон Черкасенко розгорнув свою творчу діяльність у Чехо-Словаччині, а прем’єр уряду УНР письменник Володимир Винниченко – у Франції; неперевершений донині майстер хорового співу Олександер Кошиць (родом із Черкащини) плідно працював як диригент і композитор у Канаді. І було цих вигнанців теж багато.

Одним із таких мігрантів степової України, чия постать яскравою зіркою непересічної величини пломеніла на західноукраїнському мистецькому небосхилі у міжвоєнне двадцятиріччя, був хоровий диригент Дмитро Котко. Він, колишній сотник Армії УНР. Після останнього походу Армії Директорії на Київ поти більшовиків – цієї відчайдушної спроби „здобути або дома не бути” – в листопаді 1920 року опиняється з усіма рештками українського війська на терені Польської Речі Посполитої, яка вже в той час володіла українською Галичиною, західною Волинню, Холмщиною і Підляшшям. Понад десять тисяч наддніпрянців – воїнів Армії УНР та їхніх родин – були інтерновані польською владою і відправлені якомога далі від українського середовища – у табори в західну Польщу, на Познаньщину. Тут, у цих таборах на далекій від рідної землі чужині, і розпочав свою диригентську діяльність Дмитро Котко, який, за прикладом Григорія Давидовського та Олександра Кошиця, прославляв нашу народну пісню і хорову клясику у світі, даючи концерти і для своїх, і для чужинців. Різномовна (українська, польська, німецька, єврейська) преса давала мистецтву хору Дмитра Котка найвищу оцінку. Географія його концертних подорожей охоплювала, крім українських земель, що були під владою Польщі, також Західну Білорусь і Південну Литву (вони теж входили до складу Польської держави), всі воєводства автохтонної Польщі та й Східну Німеччину аж до Берліна.

Хто ж він – Дмитро Котко – і яке його місце в історії нашої культури?

Народився Дмитро Котко 17 січня 1892 року в нащадків старого й вільного козацького (батько) й шляхетського (мати) роду, в українського подружжя Євдокії (з родини Вахненків) і Василя Котків у селі Балки Мелітопольського повіту Таврійської ґубернії (тепер Василівського району Запорізької області). Батьки його в той час були середнього достатку хліборобами, в них, крім Дмитра, було ще чотири сини і дві доньки. Предки їх служили в Лохвицькому козацькому полку на Полтавщині, а після зруйнування Запорозької Січі за велінням проклятої цариці Катерини ІІ їх було примусово переселено на південь України, де дуже вже кортіло царям створити так звану „Новоросію”, для чого й відривали людей від рідних місць, перемішували їх між собою, сподіваючись таким чином убити в народу пам’ять про свій рід і славне минуле козацького краю. Та не вдалося: український люд, хоч і поневолений, та нескорений і тут свято оберігав свої родинні традиції, дотримувався старих звичаїв, святкував свої свята, молився своєму Богові і співав рідні пісні. Зростаючи в таких умовах, набирався малий Дмитро того народного духу, який споріднив його з рідним краєм і не дав йому пропасти чи збитися на манівці на далекій чужині – ані в Москві, де він служив у російській армії в караульному батальйоні, що ніс почесну варту в Кремлі, ані на польських землях, куди закинула його недоля по війні. В обох випадках зробив він правильний вибір: у 1917 році перейшов на службу в Армію УНР, а в 1920 році обрав шлях служіння рідній пісні, і нею, її нескореністю підносити серед поневоленого народу дух і віру у краще прийдешнє України. Цій справі віддав він увесь свій талант і життя.

Освіту здобував Дмитро Котко в сільській школі, у педагогічній школі містечка Таганаш (тепер Генічеськ) і Ардонській духовно-місіонерській семінарії біля Владикавказу. Про цей навчальний заклад варто сказати кілька слів. З одного боку тут підготовляли майбутніх служителів церкви і освітніх діячів. Були в семінарії кляси (курси) реґентсько-хоровий, лікувально-медичний, агрономічний, педагогічний та богословський; викладалися, крім фахових предметів, музика, малювання, графічне мистецтво (креслення). Отже, майбутній священик мав бути добре озброєним і різногалузевими знаннями, міг чимало прислужитися народові – своїм парафіянам. Та, на жаль, Ардонська духовна семінарія мала і далеко не прогресивні наміри – основним її завданням було спочатку русифікувати у своїх стінах представників різних кавказьких національностей, а згодом за їх допомогою здійснювати денаціоналізацію їхніх одноплемінників. Стосовно ж українців, то їх усіх, навіть не питаючи, записували до росіян.

Гарт домашнього виховання дав Коткові вистояти у цій задушливій семінарській атмосфері, вибрати правильний шлях у революційному 1917 році і стати на важку й тернисту дорогу служіння Україні.

Від 1922 до 1939 року Котко очолює професійний (оформлений як комерційно-концернтне підприємство) хор, що виступав під різними назвами: Український Національний хор або просто – Хор Дмитра Котка. Спочатку він мав чоловічій склад із шістнадцяти співаків – колишніх вояків Армії УНР (в народі їх популярно так і називали – шістнадцятка), опісля це був хор мішаний (переважно 40-особовий), а під кінець 1930-х років – знову чоловічій, деякий час званий Гуцульським хором.

У 1931-35 роках Дмитро Котко працював у Львівський духовній семінарії та в дівочій гімназії сестер-василіянок, викладав музику, керував хорами, в той же час випустив „власним накладом” три збірники пісень із репертуару своїх хорів.

А репертуар його хорів складався із творів українських композиторів-клясиків (Д. Бортнянський, А. Ведель, П. Ніщинський, М. Лисенко, К. Стеценко, О. Нижанківський, Ф. Колеса, інші) та народних пісень. Галичанам припали до серця пісні з найдорожчої Коткові Наддніпрянщини, вони переймали їх і співали гуртом. Найбільший успіх припадав на такі з них: „Кант про Страшний Суд” (запис П. Демуцького, обробка Д. Котка), „А в Єрусалимі дзвони задзвонили” (запис і обробка Г. Концевича), пісні із широких українських степів – „Вітер повіває”, „Пряла б же я куделицю”, „Чумарочка”, в’язанка народних пісень „І по той бік гора” (за М. Лисенком). Була співзвучна роздумам галичан про долю України і „Дума про зруйнування Січі”:

Ой з-за гори,

З-за лиману

Вітер повіває,

Кругом Січі-Запорожжя

Москаль облягає!

Великим успіхом користалася чумацька пісня з Херсонщини „Ой наїхали вози з України” (запис і обробка Д. Котка, його улюблена), а також народні перлини з Січеславщини: „Ой у полі вітер віє”, „Ой стелись, стелись та барвіночку” (в його ж гармонізації).

Восени 1939 року, після окупації Західної України совєтами, на базі чоловічого хору Дмитра Котка була створена капеля „Трембіта”, і він став її першим художнім керівником. Другу світову війну капеля перебула в Казахстані. А в той час фашисти арештували доньку Котка Аріядну і запроторили в концтабір у Шварцвальді. Під кінець війни дружина Котка Лідія виїхала зі Львова до Німеччини розшукувати доньку, знайшла її – і залишилися обидві на Заході. Дружина там і померла, а донька тепер проживає у Чікаґо. Отже, і друга світова війна зачепила своїм страшним чорним крилом Україну й порозкидала її синів і дочок по всіх усюдах.

Та видно, мало було ще гіркої долі нашому багатостраждальному народові, і потяглися у 1940-50-х роках переповнені борцями за свої права та інакодумцями ешелони з України до Сибіру. Дмитра Котка, який від 1945 року очолював Гуцульський ансамбль пісні й танцю, в 1951 році арештовують органи МҐБ, і він аж до 1956 року карається в таборах ҐУЛАҐу (Норильськ).

Повернувся до рідного вже йому Львова осиротілий, одинокий. Тут і помер 18 листопада 1982 року, тут і похований на Личаківському цвинтарі. Незадовго до своєї смерті заповів кладовищному граверові зробити на його гробівці напис: сотник Армії УНР Дмитро Котко.

Автор цих рядків мав щасть бути особисто знайомим з цим видатним митцем. Дмитро Котко згадував часто свою Наддніпрянщину, сумував з того, що комуністична система так обездолила його рідний край, сплюндрувала землю і душі людей. Він любив Україну цілу, не поділяв її на східну і західну, був поборником і добрим прикладом єднання всіх українців, і до цього закликав піснею на слова Тараса Шевченка:

Обніміте, брати мої,

Найменшого брата,

Нехай мати усміхнеться,

Заплакана мати...

Степан СТЕЛЬМАЩУК

Дрогобич-Львів


 
повернутися