До річниці народження Тараса ШЕВЧЕНКА

НЕМА НА СВІТІ УКРАЇНИ?

Чому наші свята назагал такі мінорні? Чому песимізм є настільки властивим нашій Нації? Чому ми аніяк не можемо налагодити більш-менш пристойне національне життя в своїй же – начебто – незалежній ось уже 14 років державі, Україні? Що нам заважає? Чи ми вже дійсно не здатні ані гніватись, ані любити, ані творити, а можемо лишень плакати й плакати без кінця про втрачену долю, про втрачені шанси, та читати історію свою ніяк інакше, аж тільки „з бромом”, за висловом одного високочолого мужа. Що на нас так діє: чи мрячні березневі дні, сталеве зле небо над головами, чи одвічна заклопотаність нагальними справами, стурбованість за завтрашній день, за хліб щоденний для своєї сім’ї, через які ми за своєю лихозвісною хохляцькою звичкою не в змозі підняти голів від чорнозему?

Питання, питання, питання – вже триста років питання, без відповіді, й вже іноді здається – без надії...

9 Березня – день народження Світоча Української Нації, її Пророка й Генія, людини, яка заклала ідеологічні основи її модерного буття, завдала культурний вектор її розвою – Тараса Шевченка. Про нього сказано багато, а списано ще більше. Але незважаючи на бронзу пам’ятників, на стоси паперів, журналів, книг, монографій, присвячених цьому Велетню, чи спромоглася наша Нація досьогодні зрозуміти головне послання Тараса – як кажуть сьогодні, його месідж – „і мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Україні”?

Так геніяльно означити поняття Нації – як нерозривний ланцюг людей від початку світу до його кінця, так пророчо висловити свої візії минулого й майбутнього, окреслити своїм словом Українців на всі наступні віки міг тільки титан духу. Адже фактично наша Нація створена Шевченком. Адже до нього ми були (принаймні від Полтави) „парубками моторними”, „наталками-полтавками”, „шельменками”, „рудими паньками”, а після – стали Українцями. Жодним словом він не відхилився від істини, жодне його пророцтво не виявилось примарою – все втілилось, все збулося, і продовжує збуватися. Шевченко – геніяльний містик, візіонер, плоть від плоті цієї землі, кров від крові свого народу.

9 Березня ми, Українці, мусили б святкувати, як найвеличнішу, найяскравішу подію своєї історії, як явлення національного Месії. Саме цього дня небеса посміхнулись і подарували нам його – царя слова. Ми ж впродовж років то закатували його в лак і фарбу помпезних славослів’їв, ставили бездушні монументи, то кастрували його твори, викидаючи вірші, шукали „клубнічки” в його страдницькому житії, дозволяти виповзати на світ Божий всіляким бузинам та іншій пошесті, то розмальовували його як співця „садочків-ставочків”, „розбитого кохання”, в той час, як його слово реве, наче вулкан, нищить і відроджує, пробирає до кісток своєю надмірною щирістю, болем, ярістю, гнівом, закликом до верховин Духу, до палаючих обріїв самопожертви.

Пам’ятаю, яке враження свого часу справив на мене його вірш „Минають дні, минають ночі...” – я наче зазирнув у страшну безодню, куди не можна заглядати безкарно. Тоді майнула думка: до яких глибин спустилася ця людина, щоби вилити у вірші такі почуття? До яких вершин злітала ця душа? Якщо брати духовну напругу за електричними мірками – вольтметр Шевченкової душі заскалив би за тисячі й тисячі, тоді як ми з вами ледве жевріємо, мов вугільні лампочки. Тому йому і судилося сорок сім років, на один день більше власного „народження”.

Але наші – наші нещасні лампочки – принаймні мусили б запалити прожектор подяки цьому Велетню. Ні, не запалили. Свято гамбурзьких проституток 8 березня затьмарило собою цей день, і ніде не знайдеш згадки про те, хто саме народився сьогодні – хоч обійди все місто Дніпропетровськ. Як не почуєш і української мови на вулицях цього самого міста. Натомість маємо величезний екран на самісінькому центральному майдані, з цього екрану гучно лунає російськомовна попсятина, вихиляються якісь негроїдні постаті, азіяти, хтось сіпається, белькотить незрозумілими словесами, гримить чужинська, відверто варварська, дика музика – тут вже не йдеться навіть про американську мельодику, тут вже відверто дикунські, варварські, примітивні ритми, схожі на танці шамана навколо вогнища... Або маємо повну капітуляцію европейської „білої” „арійської” культури перед південним варварством, або навмисний наступ на масову свідомість – передусім нашу національну свідомість? Чого шукаємо поруч з чорношкірими бісами, що саме пускаємо в свої душі? Невже живемо за принципом „аби гірше, та чуже”?

Півтора століття назад Тарас благав нас:

...У чужому краю

Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тілько
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.

Чи чуємо? Чи розуміємо?

Боролись, боролись, а що маємо? Востаннє вийшли на майдани – під національними гаслами, під національними прапорами – внаслідок усе залишається, як і було. Ні правди, ні сили, ані волі... Є хата, нібито й наша, а придивитися – начебто й не наша зовсім... Все ще жевріємо

...на нашій, не своїй землі!

Кому з народів світу ясніше за українців це поєднання несумісних, здавалося б, слів: „наша” і „не своя”? Доколи ця гіркота буде актуальною? Допоки сумно киватимемо чолами, чуючи ці рядки?..

Місто-мрець аніяк не відгукнулось на Тарасове свято. Місто давно вже задихнулось смородом своїх металургійних комбінатів, зачумленим хемічними стоками Дніпром, позанаціональними алкашами-„пролетаріями”, нащадками тих „спецпереселенців”, що завзято розкуркулювали, розстрілювали, виселяли, морили голодом, розпорошували місцевих українців по „будовах соціялізму”, по Сахалінах та Казахстанах, а самі привільно оселялися на цій родючій землі, щоб за декілька десятиліть знесилити її, вмертвити, висмоктати з неї всі соки, забруднити, а на додачу ще занехаяти, оганьбити, обплювати... Сьогодні ці нащадки, гідні своїх  славних дідів, влаштовують за допомогою місцевої – нібито української – влади свої „свята”, вони пишаються своєю „красной армієй”, вони пишаються „визволенням” (тобто поверненням червоного терору, голодоморів, руйнації храмів, умертвіння будь-якої живої правдивої української думки), і за цим приводом вони готуються урочисто зустріти „60-річчя великої перемоги” – кого? над ким?.. Шевченко їм тільки заважає. Та й чи знають, хто це такий? Саме ці українофоби, часто від народження живучи в Україні, не спроможні вивчити як слід українську мову, люто ненавидять усе українське: від вишиванки до УПА включно.

„Бандєровци прєдатєлі, ані стрілялі нам в спіни...”

Брешеш, людоморе!
За святую правду-волю
Розбойник не стане,
Не розкує закований
У ваші кайдани
Народ темний, не заріже
Лукавого сина,
Не розіб’є живе серце
За свою країну!..

Шевченко жодного разу не помилився в своїх пророцтвах. І сьогодні, дивлячись на антиукраїнський шабаш, що відбувається в нашій країні, невільно виникає думка: невже ці людці не розуміють, що вони коять, плюючи нам в обличчя, зневажаючи наші святині, відверто – навіть демонстративно! – нехтуючи нашими святами, обливаючи брудом наших Героїв, відмовляючи в усуненні з вулиць і майданів імен катів і вбивць? Невже вони не в змозі прорахувати, до чого призведе навмисне обдурювання, пограбування, знедолення простого „маленького” українця? Адже вони такі розумні, вони знають історію – хіба вони не відчувають, як самі на себе накликають з минулого тіні Залізняка, Ґонти, Богуна, Кривоноса, Петлюри, Бандери, Шухевича?

Їм, сьогоденним вампірам на тілі Україні – тоді ще „ненародженим”, – адресував свої слова Тарас:

Ви — розбойники неситі,
Голодні ворони.
По якому правдивому,
Святому закону
І землею, всім даною,
І сердешним людом
Торгуєте? Стережіться ж,
Бо лихо вам буде,
Тяжке лихо!..

А ця публіка вельми любить дорікати Шевченкові за приводом „жорстокостей”, які він начебто „оспівував” у своїх „людоненависницьких” віршах. Не оспівував він жорстокості, шановне панство, а попереджав – вас же попереджав, заклинав, молив:

Обніміте ж, брати мої,
Найменшого брата, –
Нехай мати усміхнеться,
Заплакана мати.
Благословить дітей своїх
Твердими руками
І діточок поцілує
Вольними устами.
І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України,
І світ ясний, невечерній
Тихо засіяє...
Обніміться ж, брати мої,
Молю вас, благаю!

...Почули? Приклонили вуха свої? Ні! Ані тоді, ані сьогодні. А було ж попередження:

Схаменіться! будьте люди,
Бо лихо вам буде.
Розкуються незабаром
Заковані люде,
Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!
І потече сторіками
Кров у синє море
Дітей ваших... і не буде
Кому помагати.
Одцурається брат брата
І дитини мати.
І дим хмарою заступить
Сонце перед вами,
І навіки прокленетесь
Своїми синами!

То на кого ж нарікати, коли вдарить дзвін?.. Слова мало, треба вогню, заліза, крові... „О люди, люди небораки!...”

...Отак, як і Шевченко, бува „голову схопивши в руки”, почуваєшся:

І смеркає, і світає,
День Божий минає,
І знову люд потомлений
І все спочиває.
Тілько я, мов окаянний,
І день і ніч плачу
На розпуттях велелюдних,
І ніхто не бачить,
І не бачить, і не знає –
Оглухли, не чують...

Гіркі слова Кобзаря „Нема на світі України”, сказані їм понад півтора сторіччя тому, спливають самі собою в скаламученій душі, як подивишся на все, що відбувається навколо.

Але якщо це так, якщо дійсно марна і віра наша, і справа наша – тоді навіщо приходив Він у світ?..

Максим КРАВЕЦЬ

м. Січеслав

09 березня 2005 р.