11-17.6.2012

МИ В СВІТІ
Наші Символи
Реґіональна Хроніка
Політика
Культура
Історія
Україна incognita
Мова/Язык
Кишенькова Книжка
Захід-Схід
Українські дослідження
Туризм
Жартуймося!
Українофобія
Усяке різне
Канадсько-
Український
Бібліотечний Центр



Анкета правильного харчування

Павлорадський Iсторико-краєзнавчий
сайт. Життя регiону

www.domivka.net
- Домівка - українська мережа



The UPA - Ukrainian Insurgent Army

Інститут Україніки

уkраїнсьkа елеkтронна бібліотеkа

ОУН-УПА: легенда спротиву


Тут спілкуються українською

Форум для патріотів України

Український Лікнеп

Український козацький портал

Офіційне видання прес-служби Київської Патріархії УПЦ Київського Патріархату

Kosiv Art

.: Хутір - Своє Село :. - українською до цілого Світу

Олег Тягнибок
ВО "Свобода"

Наше-Рідне

free counters


БАТАЛЬЙОН „НАХТІҐАЛЬ”: БИТВА ПІСЛЯ ВІЙНИ
05.03.2005 10:59

 

До 55 роковин смерті Романа ШУХЕВИЧА

 

БАТАЛЬЙОН „НАХТІҐАЛЬ”: БИТВА ПІСЛЯ ВІЙНИ

ВІД НОЙГАМЕРА ДО ВІННИЦІ

Завдяки домовленості Організації Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери з командуванням вермахту, останнє зобов’язалося надати бази для підготовки та навчання особистого складу Дружин Українських Націоналістів, складової частиною яких був і український батальйон „Нахтіґаль”. На початку 1941 року місцеві осередки ОУН провели спеціяльну мобілізацію, потім майбутніх вояків спрямували до Кракова, де вони пройшли спецперевірку комісії ОУН, лікарський огляд, а також щось на зразок „курсу молодого бійця”. По цьому вони спрямовувались на головну навчальну базу батальйону в Нойгамер. Командиром частини було призначено сотника Романа Шухевича, при якому постійно знаходились представники німецького командування – Альбрехт Герцнер і офіцер зв’язку, старший ляйтенант Теодор Оберлендер.

Цікаво, що назву „Нахтіґаль” (соловейко) українська частина отриала від німецьких офіцерів, які були буквально зачаровані співом українських вояків. Саме під цією легковажною пташиною назвою батальйон і ввійшов до історії Другої Світової війни.
Численний склад „Нахтіґалю” був досить невеликим (за різними джерелами: від 330 до 400 чоловік), аби претендувати на ролю абсолютно самостійного підрозділу. Тому з початком бойових дій „Нахтіґаль” було придано до першого батальйону полку „Бранденбурґ 800”, що підпорядковувався німецькій військовій розвідці – Абверу. Втім, ніяких розвідувальних функцій українцям виконувати не довелося. Та й поспішних висновків із підпорядкування „німецьким шпигунам” робити не слід, адже офіцерам і солдатам „Нахтіґалю”, незважаючи на протести німецького керівництва, вдалось вимогти для себе право на присягу українському народові, чим ветерани батальйону заслужено пишаються й досьогодні.

Подальша історія батальйону є типовою для німецької піхотної частини, яка входила до складу групи армій „Центр” під час літньої кампанії 1941 року. 18 червня особистий склад „Нахтіґалю” був перекинутий у прикордонний Ряшів, а в ніч з 22 на 23 червня без бою перейшов совєтський кордон на ріці Сян, опісля чого ходою дістався Львова досвітнім ранком 30 червня. Саме вояки батальйону зайняли львівську радіостанцію, звідки на весь світ пролунав знаменний „Акт Відновлення Української Державності”. 7 липня батальйон був перекинутий у Тернопіль, що його здала совєтська армія, після чого в складі передових німецьких частин продовжив наступ на схід. Із боями „соловейки” зайняли Браїлів і Вінницю, після чого для відпочинку були передисльоковані до невеличкого польського містечка Юзвин. Саме там особистий склад батальйону узнав про ув’язнення Степана Бандери, а також всього коаліційного Українського уряду – Українського Державного Правління – на чолі з прем’єром Ярославом Стецьком.  Після цього командир „Нахтіґалю” Роман Шухевич був змушений заявити представникам вермахту про те, що батальйон більше не в змозі існувати в складі німецького війська. Вже 13 серпня весь особистий склад батальйону було відправлено назад, до Нойгамера, для вирішення його подальшої долі. Війна на східному фронті для „Нахтіґалю” скінчилася.

Але вона не скінчилася для Романа Шухевича, досвідченого підпільника, боївкаря ОУН від часів Євгена Коновальця. Він зникає з площини спостереження Абверу й Гестапо й з’являється знову вже в якості творця й командира підпільно-військових українських угруповань, що згодом оформилися в славну Українську Повстанську Армію. Саме Роману Шухевичу суджено було стати леґендарним і невловимим Тарасом Чупринкою, який фактично й очолив увесь збройний спротив на Західній Україні: спочатку проти німецьких, а потім і проти совєтських окупантів. У цій боротьбі йому судилося й впасти смертю Героя в нерівному бою з каральними частинами МҐБ в Білогорщі неподалік Львова 5 березня 1950 року.

Його вояки пройшли тернисті шляхи війни, перемог і поразок. Хто потрапив до лав Дивізії „Галичина”, хто поповнив ряди УПА, або інших українських збройних формувань, але ніколи вони не забували, яка земля їх породила, які пісні співали їхні матері. Вони йшли до бою за Україну, за її Незалежність, за волю для нашого багатостраждального народу. Вічна їм Слава!

ОПЕРАЦІЯ «МІНІСТР»

Незабаром по війні в Европі про „Нахтіґаль” забули. А 1953 року Конрад Аденауер – прем’єр ФРН – призначив колишнього батальйонного офіцера зв’язку Теодора Оберлендера міністром у справах переселенців і жертв війни. Під його юрисдикцією опинились мільйони німецьких втікачів із Східної Німеччини, Польщі й Чехії. Обрелендер, ясна річ, ніколи не мав симпатій до „найпрогресивнішій у світі держави робітників і селян”, був переконаним антикомуністом. Тому не варто дивуватися, що совєтська пропаганда досить скоро пригадала йому перебування у складі „німецько-українського буржуазно-націоналістичного” „Нахтіґалю”, на який одразу ж намагалися навісити всі вбивства поляків і євреїв упродовж усієї Другої Світової.

КҐБ не спантеличив той факт, що навіть на Нюрнберґскому процесі не фігурував ані батальйон „Нахтіґаль”, ані офіцер зв’язку Оберлендер. Створений совєтами нашвидкуруч „Комітет німецької єдності” видав „сенсаційний” труд із вбивчою назвою „Правда про Оберлендера”; знайдено 19 „свідків” (із всього три лвів’яни), які впродовж 20 років чомусь нікому не розповідали про „злодіяння українців”, а тут раптом „попрокидалися”... Заочний суд, що відбувся на території НДР, засудив Оберлендера як винного у розстрілі польської інтеліґенції Львова, а також у вбивствах декількох тисяч львівських євреїв. А паралельний судовий процес, який відбувся в ФРН, Оберлендера виправдав...
 
”СПРАВА” ПОЛЬСЬКИХ ПРОФЕСОРІВ

У перших числах липня 1941 у Львові було розстріляно 38 польських професорів, у вбивстві яких двадцять років по тому звинуватили солдат і офіцерів українського батальйону „Нахтіґаль”. Хто ж насправді винен у загибелі польських інтеліґентів?

Уже 15 лютого 1946 року на засіданні Нюрнберґського трибуналу совєтський представник судового звинувачення Смирнов цитував фраґменти з матеріялів, що були зібрані „Спеціальною комісією по розкриттю німецьких злочинів у околицях Львова”: „Вже перед захопленням Львова в розпорядженні частин Гестапо були списки провідних вчених, які підлягали знищенню [напевно маються на увазі вчені, а не списки – Ред.] Списки було складено за наказом німецького уряду. Масові арешти й розстріли розпочалися одразу ж після окупації Львова німцями”. Втім, у даному випадку все ж таки варто звернутися до свідоцтв самовидців. Так, мешканець Львова Гольцман свідчив, що у липні 1941 року він бачив двадцять чоловік, серед яких були польські вчені, лікарі й адвокати, яких завели на подвір’я дома № 8 по вулиці Арцишевського. „Там люди у формі Гестапо примусили їх мити сходи язиками... Після цього від групи відділили п’ятьох чоловік, яких вивезли за місто й розстріляли”.

Практично всі відомі на сьогодні свідчення самовидців (у тому числі й поляків) одностайні: люди, що мали відношення до вбивств польських професорів, розмовляли німецькою, були гестапівцями або мали відзнаки частин СС. До речі, у випадку відношення українців до арештів або розстрілів польської інтеліґенції впізнати їх не стало б на заваді – на мундирах піхоти вермахту, які носили вояки „Нахтіґалю” були особливі відзнаки – синьо-жовті стрічки. За спогадами солдата батальйону Антона Феденишина, після того як зайняті ними об’єкти було передано під контроль німецької влади, солдатам і офіцерам „Нахтіґалю” надали можливість відпочити й зустрітися з родичами, так що більшу частину дня нахтіґалівці просто знаходилися поза розташуванням частини й відповідно не могли брати участь в будь-яких організованих акціях.
 
ЄВРЕЙСЬКИЙ ПОГРОМ У ЛЬВОВІ 

Одним із головних звинувачень солдат і офіцерів „Нахтіґалю” стала їхня участь в єврейському погромі, що мав місце в перші дні окупації Львова. В ті дні частина міських люмпенів (за спогадами тодішнього львівського підлітка Євгена Наконечного, більшість їх на той час були поляками) охоче  відгукнулися на заклики німецької пропаганди. Нагадаємо: всі тюрми Львова були завалені трупами жертв НКВД – гріх було не звинуватити в цьому „жидо-більшовиків”.

Але Жанна Ковба, яка опитала більше 150 свідків Голокосту в Галичині, так і не знайшла жодного свідка „розбишацтв” вояків „Нахтіґалю”. Не зміг їх знайти й польський дослідник Зиґмунт Альберт, і західнонімецькі слідчі, що розбирав „справу Оберлендера” за двадцять років після згаданих подій.

Отже, залишається визнати, що на сьогодні „участь батальйону „Нахтіґаль” у львівському погромі” – не більше, ніж черговий сюжет совєтської мітології...

Сергій ВЕЙҐМАН

На світлині: офіцери батальйону "Нахтіґаль" /зліва направо/; сидять: поручник Василь Босий, сотник Роман Шухевич, поручник Михайло Хом'як, лікар Василь Головацький; стоять: четар Юліян Ковальський, поручник Остап Линда, поручник Мирослав Мартинець, четар Городиський-Калиняк.

 
повернутися