Потрібно не зменшувати, а навпаки – збільшити кількість адміністративно-територіяльних одиниць, розділивши області (в т.ч. і Крим), приміром, на 100 округів. Нині Київ і Севастополь мають спеціяльний статус, прирівняний до області, тож якийсь досвід у цьому пляні ми маємо. У жодному разі не слід створювати автономні округи за національною ознакою чи за спеціяльним економічним статусом, адже це по суті є визнанням певних територій неукраїнськими в етно-національному значенні, або обмеженням на таких територіях суверенітету, і взагалі, розривом цілісної економічної системи держави.

   На все тому ж проспекті К. Маркса біля Головпоштамту якось зібралися сотні людей. Не за дефіцитним товаром (а то була саме епоха тотального товарного дефіциту). Люди стояли, аби отримати клаптик паперу з незнайомими словами: „Тимчасове посвідчення громадянина УНР”. У ті роки для нас ці літери – УНР – були знаменом визвольних змагань за Незалежність, за українську ідентичність, за свободу особистості і за право бути українцем в Українській Державі від Сяну до Дону. Студенти за маленькими столиками заповнювали сотні, тисячі посвідчень. Люди, наче отримавши надзвичайний скарб, обережно брали до рук папірець, котрий символізував їхні прагнення, ховали до нагрудної кишені – біля сердець.

   Після виборів Президента України і „Помаранчевої революції” кінця 2004 року багато різних електронних та друкованих ЗМІ наводили мапу підсумків цих виборів ув областях України. І Україна на цій мапі виявилася чітко поділеною на дві частини. Ліворуч від лінії поділу – західна, північна та центральна Україна як єдине ціле, що спростовує поширювані твердження, нібито Західна Україна, приєднана за підсумком Другої Світової війни, являє собою щось відмінне, чужорідне по відношенню до решти України; навпаки, вона нічим не виділяється , „загубилася” (тут це слово має, вочевидь, позитивний зміст) чи „розчинилася” в „лівій частині”.

   Отже розвіваються мрії про українську самостійну державу... Oстається, може, федерація, може, автономія, може, знову царат із усіми "благами" російського самодержав'я... Мене важко прибила ця вістка. Чого ж я сюди прийшов?! Защо ж ми кровавилися до того часу?! Чи не сором нам - тепер залишати братів-наддніпрянців і брататися з москалями, виступати проти інтересів України...

   Незадовго до своєї смерті він заповів кладовищному граверові зробити на його гробівці напис: "сотник Армії УНР Дмитро Котко". Автор цих рядків мав щасть бути особисто знайомим з цим видатним митцем. Дмитро Котко згадував часто свою Наддніпрянщину, сумував з того, що комуністична система так обездолила його рідний край, сплюндрувала землю і душі людей. Він любив Україну цілу, не поділяв її на східну і західну, був поборником і добрим прикладом єднання всіх українців.

   У науковій бібліотеці міста Львова зберігається рукописний пісенник із Білок Василя Талапковича, який той у середині ХІХ сторіччя передав Якову Головацькому для збірки „Народные песни Галицкой и Угорской Руси”. Є в тому пісеннику згадка, що на Закарпатті співають пісню „Віють вітри, віють буйні...” Як ця пісня з Полтавщини прилинула ген за Карпати? Мабуть, із допомогою вистав „Наталки Полтавки” Івана Котляревського? Її співає в п’єсі Наталка Полтавка. Як мовою, так і змістом ці пісні полтавчанки приймалися на Закарпатті як свої.

   Виявляючи вражаюче багатство думки й творчої фантазії, „біло-голубі” один в один мавпують кроки „помаранчевих”, але, як ідеться, скопійована драма завжди обертається на фарс: „помаранчеве” наметове містечко було епіцентром революційної енергії бунтівної молоді, „біло-голубе” нагадує місце, звідки нещодавно з’їхав мандруючий цирк-шапіто. В „помаранчевих” наметах люди ночували, виборюючи своє право на чесні вибори – в „біло-голубих” не ночує ніхто: самі ці „намети” розмірами метр на метр не дозволяють у них жити. Недаремно якась жінка із черги „ораторів” патетично вигукувала: „Вночі, коли в наметовому містечку не було нікого...” Пардон, а навіщо ж тоді само це містечко?

   Хто перший почав вести мову про „руськоязичних”, про патріотизм та націоналізм, про мир та стабільність, про „замилювання очей” підняттям пенсій? Зрештою, хто почав крутити по телебаченню ролики про „Україну першого ґатунку”, „Україну другого ґатунку”, „Україну третього ґатунку”? Так хто прагнув розколу країни?

   Цікавий парадокс (серед багатьох інших цікавих парадоксів українського життя) рівняння „соборність – східняки” полягає в тому, що разом із якоюсь паталогічною алергією на все суто українське (насамперед мову, а також культуру, традиційні суспільно-політичні пріоритети й орієнтири) в „колективному безсвідомому” маси мешканців Східної України присутня і якась хвороблива гоноровість, хизування своєю причетністю саме до України, щира впевненість, що „саме ми і є українці”, а „ті на Заході” є „несправжні”, „зіпсовані”, „поляки” – одним словом, „западенці”.

   Далебі, над нашим народом століттями тяжіє комплекс роздвоєння на Захід і Схід. Тема ця вже встигла стати банальною, але обставини суспільного і політичного життя останніх років просто примушують знову торкатися питання “двох Україн”. Що за обставини? Та хоч би от постійне наголошування офіціозних мас-медія про “соборну Україну”, “єдину Україну”.