|
|
НАРОД МІЙ Є
НАРОД МІЙ ЗАВЖДИ БУДЕ
НІХТО НЕ ПЕРЕКРЕСЛИТЬ МІЙ НАРОД!..
Василь СИМОНЕНКО
Пригадується, як після жорстокого побиття членів Руху, у тому числі й Івана Сокульського, у травні 1990 року на зустрічі потерпілих з нападниками Іван з болісним здивуванням запитував: „Хлопці, адже ви українці, як ви могли підняти руку на людину лише за те, що вона промовила два слова вашою ж рідною мовою?..” Він не міг – це було далеко за межами його розуміння – збагнути таке дикунство. І ця втрата синівського розуміння, втрата гідності, нарешті втрата будь-яких моральних орієнтирів багатьма українцями пригнічувала й катувала його більше, ніж імперські застінки.
|
|
Хто ж отруював народ впродовж сімдесяти п’яти років? Де ці люди, де ці вірні прислужники більшовицьких терористів, що виправдовували комуністичні злочини, оспівуючи „щасливе заможне життя” у той час, коли український селянин вибирав зернятка з конячого гною, аби не померти на люту голодову смерть? А де ті люди, які вірою-правдою служили нащадкам цих червоних вбивць – усім цим шелестам-брежнєвим-щербицьким? А ось вони – поруч з нами! Це тепер заслужені, провідні діячі української культури. Вони такі патріоти, що майже націоналісти. Вони такі просвітяни, що Іван Франко не стояв і поруч.
|
|
Чергового генія української поезії світового масштабу Олексу Стефановича навряд чи хто згадав в Україні навіть до 100-річчя від його народження, що відбулося 1999 року.
Але він – один із видатних представників Празької літературної школи, куди можна зачислити таких чільних поетів ХХ сторіччя, як Юрій Дарагана, Євген Маланюк, Леонід Мосендз, Юрій Липа, Оксана Лятуринська, Олег Ольжич і Олена Теліга, поезія котрих була наскрізь переповнена ідеями української незалежної держави, а також до того покоління, що дало українській поезії Зерова, Клена, Плужника, Тичину, Рильського...
|
|
У 1941 році, під час наближення фронту, вісім скриньок музейних експонатів з Нікополя евакуювали, але десь в районі Краснодара – Моздоку вони зникли. Здебільшого в тих скриньках знаходилися предмети козацького побуту: чарки-келихи кошового отамана Івана Сірка, двохпудова пергаментна Євангелія, книги, посуд, тощо. А де нині ті цінні музейні експонати? Може, знаходяться в Німеччині, в приватній колекції якогось колишнього гестапівця?..
|
|
9 Березня – день народження Світоча Української Нації, її Пророка й Генія, людини, яка заклала ідеологічні основи її модерного буття, завдала культурний вектор її розвою – Тараса Шевченка. Про нього сказано багато, а списано ще більше. Але незважаючи на бронзу пам’ятників, на стоси паперів, журналів, книг, монографій, присвячених цьому Велетню, чи спромоглася наша Нація досьогодні зрозуміти головне послання Тараса – як кажуть сьогодні, його месідж – „і мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Україні”?
|
|
У 1930-і роки побутувала ідея про перенесення свята советської армії на літо. Але не ризикнули – більш до вподоби, далебі, прийшлося вигадувати різноманітні байки. Наприклад, що саме в цей день, 23 лютого, почали формуватися найперші загони красної армії. Або, що на цей день випав пік ентузіязму серед добровільно бажаючих записатися до її лав. Або, що напередодні цього дня Лєнін буцімто звернувся до колишніх царських генералів („воєнспеців”), що вони стали перевертнями, перейшли на службу більшовикам і саме завдяки ним німцям 23 лютого 1918 року дали відсіч вже „по-дорослому”. Але, як читач прекрасно розуміє, все це вигадки, шиті білими нитками, і нічого, крім реготу, викликати вони не можуть.
|
|
Боже чудо Різдва полягає в тому, що ми, люди, маємо нагоду прийняти Бога до себе у такій формі, як ми самі. До того ж єдиний раз створюється ілюзія, що Бог опиняється залежним від наших законів, нашої натури, нашого розуміння і нашої ласки. Ми починаємо розуміти, що після цього Він стане інакшим — зрозумілішим, ближчим, милосерднішим і любішим. Така є містерія Різдва.
|
|
Я – скаржуся на брак інтелектуально-наукової інформації в українському просторі. Якщо вам захочеться почитати щось на кшталт „Наука і життя” або „Наука і релігія”, ви знайдете ці видання, але російською, і будуть вони видані в Москві, більш того – більшість з них матимуть образливе шовіністичне забарвлення щодо українців.
Мені ж насамперед бракує якісної, інтелектуальної, правдивої інформації українського формату. І виникає питання: Чому? Чому я, як громадянка України маю право на інформацію, незалежно якого рівня, своєю українською мовою, але згадані вище видання я з ліхтариком вдень не знайду, тому що їх просто немає, а якщо і є, то в процесі розвитку і мають ще хитку позицію в інформаційному просторі України.
|
|
До сьогоднішніх днів, пройшовши крізь війни, революції, пожежі, сваволю чиновників, збереглася видатна пам’ятка української архітектури – запорізький Троїцький собор у Самарі (поки тимчасово Новомосковськ Дніпропетровської області). Довгий час це була найбільша і найвища в Україні дерев’яна споруда, одна з найшановніших святинь Запоріжжя. Вона побудована без єдиного цвяха. Звичайно, сьогодні, після декількох генеральних реставрацій, цвяхів у будівлі собору хоч відбавляй, але Яким Погрібняк зміг обійтися без них. Зроблено це було на прохання замовників, які вважали, що не можна вбивати цвяхи у храм Спасителя – Ісуса Христа, який, за біблейським переказом, був розп’ятий на хресті саме за допомогою залізних цвяхів.
|
|
У самісінькому осередку колишньої вольниці Запорозької, у великому селі Підгородньому, що поблизу Дніпропетровська, силами небайдужих патріотів, поціновувачів української національної культури, щирих і завзятих нащадків запорозьких лицарів відкрито по-своєму унікальний культурний заклад – Центр Кобзарського Мистецтва. Плани створення Кобзарського центру робилися ще за часів першої української державності. 1918 року уряд гетьмана П.Скоропадського призначив створення подібного закладу, який містив б у собі не лише музей бандури, але був повноцінним культурним центром і мав навіть будинок для престарілих кобзарів. Але тим планам здійснитися не судилося. Як відомо, в Україні двадцятого століття кобзарів воліли стріляти, а не доглядати. Хоч якоюсь мірою справедливість починає відновлюватися тепер, у столітті двадцять першому… Сьогодні у планах засновників Центру створення при ньому не лише «творчої лабораторії», музичної школи кобзарів, але й майстерні для виготовлення та реставрації народних інструментів.
|
|
Подивимось на ротації музичних каналів і побачимо, що національно-культурним ідеалом України виявились: здоровезних розмірів бюст, чарочка традиційного напою, лисяча шуба й золотий ланцюг у долонь завтовшки... Це, дійсно, вражає. І на народ діє зовсім по-дивному: так заворожує, що й за вуха не відтягнеш. Особливо оце – „всьо будіт ха-ра-шо!”. Одразу видно, наскільки популярна національна ідея в масах. Не ясно тільки – якої нації, ну та це питання за межами нашої замітки.
|
| 1 2 3 4 5 6 7 |
 |