Є відомості, що водяні млини в Україні з’явилися 7 тисяч років тому, а вітряки – 4 тисячі років. Як і крупорушки, олійниці, кузні, вітряки споруджували майстрові люди, часто ті, що в них і працювали. Дуже давнім в Україні є заняття мірошникуванням. Той, хто молов, звався мірошник, а дочка його – мельниківна. В народі поважали Гончара, теслю, ткача, та чи не найбільше – мірошника (мельника). Будівництво вітряків, їх роботу оспівано в піснях, леґендах, переказах, вітряки часто малювали художники. Вітряки ставились на пагорбах, на околицях села або в полі. Як згадують старші люди, їх могло бути й по кілька десятків. Долинні села, які не мали водяних млинів, возили зерно молоти до вітряків. Мололи не тільки собі, а й худобі. Розрізняли борошно петльоване, простого помолу і дерть.

   На підставі нещодавно виявлених документів можна дійти висновку, що Провід ОУН-Б, а згодом і Головне командування УПА наполегливо працювали в напрямку закріплення своєї ідеологічної та військової присутности на північно-східних землях України. У період Другої світової війни та після неї окремі боївки УПА діяли й на території Сумської области. Більш того – їхні дії знаходили підтримку місцевого українського населення, особливо в період голоду 1946-47 рр. Проте тільки дослідження всього комплексу документів ворожих спецслужб, а також документів самих структур ОУН та УПА, дасть змогу створити цілісну картину того, що відбувалося на Сумщині під час Другої світової війни і впродовж майже десяти років після неї.

   жодне з відомих нині джерел у середині 1550-х рр. не лише прямо не згадує «Січ», але й не дає можливості помістити на Хортиці ні коша, ні кошових отаманів, ні традицій демократичного вибору останніх. Натомість же Д. Вишневецький у документах охарактеризований як одноособовий володар, а не обраний січовиками поводир. Та й сам польський король Сигізмунд ІІ Август (1548-1572) в одному із своїх листів до Д. Вишневецького (який Д. Яворницький датував весною-літом 1557 року)підкреслював ще й антикозацьку спрямованість збудованого замку: «Для удержания лихих людей – шкодников… не допуская Козаков делать зацепок чабанам и шкодить улусам турецкого царя».

   З писемних джерел нам відомо, що село було засновано лоцманами з Ненаситенського дніпровського порога і запорізької гребної флотилії приблизно у 1750 році. Побудована біля одного з цих порогів – Кодацького – Лоцманська Кам’янка почала заселятися тільки з 1770 року. Лоцмани, як прямі нащадки козацтва, заснували тут свою громаду. Дуже цікавою є та обставина, що тут існували ознаки демократизму. Кожен міг висловлювати свою думку з будь-якого питання, а двічі на рік – перед відкриттям навігації та її завершенням – громада проводила з’їзд, на якому вирішувала всі важливі питання та обирала керівництво: отамана, його помічника, скарбника та писаря.

   Продовження цікавих спостережень з українського життя від нашого автора.

   ...Ще у 1978 році нашу увагу привернув рукописний збірник XVII сторіччя, котрий містив у собі ряд пам’яток історичної та суспільно-політичної думки України. Цей україномовний збірник був створений особою, близькою до Василя Дворецького (1595 – 1670-і роки), київського полковника, котрий був правою рукою Гетьмана Лівобережної України Івана Брюховецького в 1663-68 роках. Можливо, й сам Василь Дворецький або його син Іван (помер у 1690 році), київський полковий суддя, брали участь у формуванні збірника. Останній нами умовно названий „збірником Дворецьких”.

   В умовах становлення українського Інтернету й поступового зрощення його з комерцією власники інформаційних сайтів, використовуючи їх насамперед як засоби пропаганди і пі-ару, діють на закріплення за собою вже наявної авдиторії, а не на кількісне розширення її, орієнтуються на смаки новоутворюваного середнього класу, який, на їхній погляд, обирає за пріоритети прагматичні інтереси інформативності, зручності, універсальності, а не патріотичності. Перенесення в Мережу реальної практики ставлення до української мови як до марґінальної становить загрозу витіснення української словесної комунікації російською.

   Якщо про Кодацьку та Орельську паланки можна узнати з літератури, то про Протовчанську паланку мені практично нічого не зустрічалося. Що це за паланка? Де був її центр? Чому так називається? У книзі «Дніпропетровськ: віхи історії» (вид. «Грані», 2001 р.) на сторінці 44 є мапа-схема України 1730-1770 років. Ознайомившись із цією схемою, я зрозумів, де знаходилася ця паланка. З великими труднощами розібрав на цій схемі, що на землях цієї паланки була колись річка Протовча. Вважаю, що за назвою цієї річки отримала свою назву й паланка. На сучасних мапах річки з назвою Протовча немає.

   Що не кажіть, а перейменовувати Дніпропетровськ так чи інакше рано чи пізно доведеться. Надто вже недоладну назву причепили свого часу комуністичні посіпаки місту з не менш незграбною „вірнопідданською” назвою Єкатєрінослав. Але назва Єкатєрінослав, як нинішня – Днєпрапєтровск – є абсолютно непридатною. Тоді яка назва могла би повністю відповідати обличчю нашого великого міста? За минулі 15 років скільки не було пропозицій, скільки дискусій, скільки фантазій, починаючи від простого Дніпровськ і закінчуючи Дикополем. Але найкращою, найпридатнішою все ж таки залишається та назва, яку наше місто мало під час славних Визвольних Змагань українців 1918-1920 років – Січеслав.

   На теренах сучасної Одещини є рукотворні печерні житла – унікальні за своїми конструктивними особливостями пам’ятки української народної архітектури. Виникли вони у другій половині ХІХ сторіччя поблизу міста Одеси в селах Нерубайське, Усатово та Куяльник і не були поодиноким випадком, а складали цілі поселення. Ще донедавна залишки їх можна було побачити в Нерубайському, а в Куяльнику ще довелося зустрітися з мешканцями печерних жител, які в них народилися й доживали свого віку.